Сьогодні 65-річний ювілей святкує знаменитий ексфутболіст «Динамо» 80-х та екстренер нашої команди Анатолій Дем’яненко. Пропонуємо до вашої уваги уривок із книги «Спадкоємці» (автори - Семен Случевский і Володимир Кулеба), присвячений імениннику.
***
Давайте спочатку домовимося «на березі»: як правильно писати прізвище багаторічного капітана «Динамо» - з м'яким знаком чи без нього. У паспорті він записаний «Демяненко». Однак більшість футбольних журналістів писали з м'яким знаком. Так писав і В.В. Лобановський у своїй книзі «Нескінченний матч». Довіримося Метру.
До Києва Анатолій Дем'яненко переїхав з Дніпропетровська, де встиг пограти за «Дніпро» півсезону. До того брав участь у різних турнірах на кшталт «Переправи», «Шкіряного м'яча», в юнацьких змаганнях. Він не єдиний, хто почав відразу з основи, пропустивши школу київського «дубля». Цікаво, що за підсумками першого ж сезону його включили до складу 33 найкращих футболістів країни. За кар'єру він удостоїться такої честі 9 разів, причому в семи з них буде першим номером у своїй номінації - позиції лівого захисника.
Народився 19 лютого 1959 року. Захисник. Заслужений майстер спорту (1986). Учасник фінальних турнірів трьох (!) чемпіонатів світу - 1982, 1986, 1990. Срібний призер чемпіонату Європи - 1988. Володар Кубка Кубків - 1986 року. Найкращий футболіст СРСР 1985 року. За збірну СРСР - 80 матчів, 6 голів.
Чемпіон СРСР - 1980, 1981, 1985, 1986, 1990. Срібний призер першостей 1982, 1988, бронзовий - 1979, 1989. Всього в чемпіонатах країни провів 353 матчі, забив 29 голів.
Грав у командах «Дніпро» (Дніпропетровськ) - 1976-1978, 20 матчів, 1 гол; «Динамо» (Київ) - 1979-1990 і 1992 - 333, 28. А також - «Магдебург» (Німеччина) і «Відзев» (Польща).
Тренерська кар'єра: «ЦСКА- Борисфен» - 1993; «Динамо» (Київ) - 1993-2005 і 2005-2007; «Нефтчі», «Насаф» -2008, 2010-2011; «Волинь» - 2012-2013.
ДЕМ'ЯНЕНКО - ФУТБОЛІСТ
Справа була в Копенгагені в серпні 1997 року. Динамівці готувалися до зустрічі з датським чемпіоном «Брондбю». Переможець потрапляв в групову стадію Ліги чемпіонів. Команда в «Динамо» Лобановським після його повернення з Близького Сходу лише підбиралася, футбольний люд за межами нашої країни ще особливо не чув ні про Шевченка, ні про Реброва, ні про Шовковського. Традиційне тренування за день до матчу вінчала двосторонка, в якій брали участь і тренери. Ми - журналісти - сиділи в оточенні данських колег і фахівців, спостерігаючи за тим, що відбувається на полі.
Один із гравців привернув увагу своєю постійною рухливістю, самобутньоютехнікою, добре поставленими ударами з обох ніг. Вже не пам'ятаю, скільки він забив: то вісім, то десять голів - і відразу привернув увагу данців. «Хто це, Шевченко?» - запитав один із місцевих журналістів. - «Ні, Шевченко грає за суперників, це інший гравець, наша таємна зброя, сюрприз на завтра». - «І як же його прізвище?» - «Дем'яненко, граючий тренер».
Наш співрозмовник посидів ще трохи як годиться, і побіг до сектору, де розташувалися офіційні особи «Брондбю», він палко пояснював, жестикулюючи в сторону Анатолія, який на той час вже давно закінчив виступи.
Звичайно, ми пожартували, і ні за кого Дем'яненко не збирався наступного дня грати. Однак своєю готовністю, майстерністю нічим не поступався своїм підопічним, які були молодшими за нього на півтора десятка років.
Стиль Дем'яненка-футболіста
Він - один із найсильніших оборонців європейського футболу 80-х років - був фізичний сильний, витривалий, чіпкий, невтомний. Для руйнівника атак суперника Анатолій відрізнявся якісним контролем м'яча, більшим обсягом роботи на своєму фланзі, вольовою грою та лідерськими якостями.
А ще він дуже позитивна, доброзичлива в спілкуванні людина. Одного разу один із нас запитав його: «Толя, а як ти - правоногий футболіст - всю кар'єру при Лобановському грав на лівому фланзі?». «Дем'ян» задумався і несподівано відповів: «Не знаю. Він мене поставив на ліву бровку поля, я ніяких питань йому ніколи не ставив».
«ЗОРЯНИЙ РІК»
Особливо вдалим для Анатолія-гравця видався 1985 рік. Йому вдалося уникнути травм і пройти чемпіонат країни на одному диханні - зіграв всі 34 матчі. Та не просто зіграв, а, як і личить справжньому капітанові, вів команду вперед, багато м'ячів було забито після його стрімких швидкісних проходів по лівому флангу. Солідним виявився і особистий багаж номінального захисника - 8 голів у ворота суперників. Словом, естафета капітанів «Динамо» опинилася в надійних руках.
Відзначився Анатолій і в фінальному матчі на Кубок країни з донецьким «Шахтарем». Це був гол-красень: зі штрафного в ліву від воротаря «дев'ятку». Якось, уже пізніше, журналісти поцікавилися: невже перед ударом цілився саме в ту «дев'ятку»? - «Ні, про це не думав, але коли призначили штрафний, був упевнений, що заб'ю, попросив хлопців: дайте пробити!».
Мало хто знав, що до останніх хвилин участь капітана в матчі була під великим питанням: «Це було за день до фіналу, - розповідав Анатолій. - О третій годині дня мене прихопило на базі. Викликали швидку допомогу, відвезли в клініку. Зробили уколи, поставили крапельницю. Із лікарні, звичайно, не відпускали. Я сказав: «Все одно поїду!». І о пів на десяту вечора знову був на базі. Нападів більше, слава Богу, не було. Видно, вилікували радісні емоції від виграшу Кубка».
Голкіпер «Динамо» Михайло Михайлов, коли його попросили охарактеризувати лінію оборони «Динамо», зокрема, сказав: «Ні для кого не секрет, що київське «Динамо» завжди славилося своєю сильною обороною. Хотів би акцентувати увагу на ролі капітана та ватажка Анатолія Дем'яненка. Як на мене, це гравець, до якого найбільше підходить вислів: випереджає свій час і є найбільш сучасним професіоналом високого рівня. Він згуртував не тільки лінію оборони, але і всю команду. Дивлячись на його гру, не можна навіть подумки собі дозволити десь недопрацювати, ухилитися від боротьби».
За підбором гравців, за духом, за філософією життя команда - «Динамо»-86 була єдиною родиною. Такого колективу в історії клубу більше ніколи не було. На цьому наголошували навіть ті футболісти, які грали в зоряному 1975-му.
Дем'яненко на ЧС-1986
Анатолій разом із товаришами привіз до Києва Кубок володарів Кубків. У рідному місті їх зустрічали як героїв. І спочивати на лаврах було ніколи - кликала далека Мексика, невелике містечко Ірапуато, де збірній СРСР належало зіграти перші матчі у своїй групі. Хто знає, як би закінчився той сезон для збірної СРСР, якби змогли зіграти в центрі захисту травмовані напередодні чемпіонату Сергій Балтача й Олександр Чивадзе. Без них оборона, здавалося, не така вже і надійна.
Історичний матч СРСР - Бельгія. За 13 хвилин до кінця поєдинку наші вигравали 2:1. Але 77-та хвилина стала фатальною. Саме тоді Анатолій Дем'яненко скомандував: «Вийшли» після того, як боковий арбітр іспанець Санчес підняв прапорець, але основний - Фрідрікссен - свистка не дав. Санчес опустив прапорець, а наші захисники, які «вийшли», пасивно спостерігали, як Кулеманс зрівняв рахунок. Основний час - 2:2. У додатковому таймі «червоні дияволи» забили нам дві «штуки», ми лише відзначилися голом Бєланова з пенальті. Для збірної СРСР той мексиканський чемпіонат завершився на стадії 1/8 фіналу, хоча потенціал нашої дружини був потужнішим досягнутого результату.
«Це був найбільш неприємний момент кар'єри, коли збірна СРСР на чемпіонаті світу в Мексиці в 86-му році програла збірній Бельгії - 3:4. - згадував пізніше Дем'яненко. - Ми таку гру дали! Були на голову сильніше, а нас засудили. (Ми - автори - маємо іншу точку зору на «засудили»). Фортуна від нас відвернулася. Всі гравці плакали. Але ми були молоді, все-таки нам легше було це перенести. А що пережив тоді Валерій Васильович, тепер я знаю. Сам був у тренерській шкірі, відчув, що шрами на серці залишаються на все життя».
Таких неприємностей у кожного футболіста в кар'єрі буває достатньо. І подальша доля залежить тільки від нього самого: зламається і спасує, або, зціпивши зуби, піде далі. Дем'яненко завжди вистачало сил йти вперед, незважаючи на будь-які перешкоди.
ДЕМ'ЯНЕНКО - ТРЕНЕР
«Я не відчував пересичення від футболу, і не хотів міняти рід занять, - каже Анатолій Васильович. - Само собою вийшло, що з футбольного поля відразу перемістився на тренерську лаву: в 1993-му наставник ЦСКА-Борисфен Віктор Колотов взяв мене своїм асистентом. Взагалі, перед тим, як очолити «Динамо», 12 років був асистентом при п'яти тренерах. А незабаром і сам Валерій Васильович запросив його в свій штаб.
Звичайно, переймав його навички. Взагалі, мені пощастило працювати в тренерському штабі з такими людьми, як Колотов, Сабо, Буряк, Лобановський. У них було чому повчитися. Додайте, під час перебування гравцем я тренувався під керівництвом видатних тренерів - Ахалкаці, Бескова, звичайно, щось переймав і у них.
Що стосується Лобановського... Розумієте, у чому тут справа. У Лобановського був великий авторитет. Він виграв двічі Кубок кубків, Суперкубок, взяв срібло на чемпіонаті Європи. А скільки досягнень в чемпіонаті СРСР! Валерій Васильович дуже багато зробив для радянського й українського футболу. Якщо порахувати підготовлених ним динамівців, які потім стали тренерами, набереться більше 50 осіб. Олег Блохін, Олексій Михайличенко, Олександр Заваров, Павло Яковенко, Володимир Безсонов, Михайло Фоменко, Анатолій Коньков, Андрій Баль. Звичайно, і мене можна назвати учнем Лобановського. Але це не означає, що я буду працювати, як він, сліпо копіювати.
Ніхто не може бути таким, як Лобановський. Він нас вчив стежити за тим, як розвивається футбол, аналізувати ігри, процеси, які в ньому відбуваються. І я зараз дивлюся європейські чемпіонати: англійський, іспанський, італійський, німецький, - все намагаюся побачити й аналізувати».
ДЕМ'ЯНЕНКО ТА ЛОБАНОВСЬКИЙ
«Валерій Васильович хотів, щоб ми жили не тільки футболом, а розвивали в собі інтелект. Він всім цікавився: політикою, серйозною літературою, театром - і нас до цього залучав. Виховував у нас і людські якості. Тому що в футбол грають не лише ногами, а й головою. Він постійно повторював: «Молодь, вчіться! Весь час вчіться!».
Коли ми були на зборах в Ізраїлі, пам'ятаю, був такий випадок. Йому стало погано, і на його прохання адміністратор Олександр Чубаров мене покликав. «Толя, - сказав Лобановський, - ви молоді, вам продовжувати традиції київського «Динамо». Тому що ви, його вихованці, віддали стільки років, перейнялися його духом. Це команда з ім'ям, її всі знають, і вона завжди повинна бути на виду в Європі». Вимовив це так, що я переполошився: «Васильович, що ви, перестаньте! Чого це ви починаєте говорити такі речі?». Це було за півтора року до його смерті»...
Робота тренера - не висхідний шлях фунікулера з Подолу на Софіївський Майдан. Це швидше гойдалки, де гучні успіхи чергуються з гіркими поразками та провалами. Не оминули вони і Дем'яненка в «Динамо» в 2005-2007 роках, залишивши неприємний осад. Згадаймо хоча б розгром у Мадриді від «Реала» - 5:1 або домашнє фіаско від «Стяуа» - 1:4. З іншого боку, саме Дем'яненко завоював із «Динамо» «золотий дубль», і Анатолій Васильович удостоювався титулу найкращого тренера України (2007).
Після відходу з «Динамо» в 2008 році Дем'яненко прийняв пропозицію азербайджанського «Нефтчі». Попрацювавши рік у Баку, він розірвав контракт і відправився ще далі, в узбецький «Насаф», з яким завоював другий за значимістю міжнародний трофей Азії - Кубок Азіатської конфедерації футболу!
В Карші Дем'яненко був героєм, але замість того щоб спочивати на лаврах, підписав контракт із луцькою «Волинню». Як виявилося, цей клуб не мав ні полів для тренувань, ні бази, ні грошей, через що тренер, не допрацювавши до кінця сезону 2012-2013, був змушений піти.
