103 роки тому, 25 липня 1921-го, народився Павло Віньковатов, який згодом золотими літерами впише своє ім'я в історію київського «Динамо».
У плеяді майстрів, чию футбольну долю розділила на «до» та «після» Друга світова війна, одне з чільних місць посідає Павло Віньковатов. Як багато він зробив у історії вітчизняного футболу – і як мало про нього знає наш сучасник! У рік перед ювілеєм від дня народження великого форварда та помітного організатора футболу спробуємо розповісти про людину, яка була справжнім улюбленцем столичної публіки 40-х і першої половини 50-х ХХ століття.
Павло Іванович Віньковатов народився 25 липня 1921 року в Харкові. І тут маємо перший міф: уся тодішня преса писала його прізвище саме як Віньковатов, але, як запевняють дослідники футболу, за документами він був Віньковатим. Отримав початкову освіту, в юності працював слюсарем. Прізвище пізніше русифікувалося в пресі, а далі помилкове написання, як-то кажуть, «узаконилося» й стало фірмовим для великого форварда.
Грати Паша починав ще школярем і в рідному місті швидко завоював авторитет. Юний форвард ще в 15 років потрапив у «Сільмаш», а в 1939-му пробився в першу команду. За два роки в одній із найсильніших команд Харкова завоював такий авторитет, що став завсідником збірної міста, а його ім’я називали поруч із великими Паровишниковим і Шпаковським. Не дивно, що ним цікавилися – і всерйоз. І невдовзі «Сільмаш» втратив одного з провідних футболістів.
Київське «Динамо» на початку 40-х очолив Михайло Павлович Бутусов – легендарний ленінградський форвард, представник великої футбольної династії, автор першого голу в історії збірної Радянського Союзу. Маючи око на колег по атаці, він помітив, переманив і задіяв і Віньковатова.
У головній команді УРСР Павло Віньковатов дебютував 27 квітня 1941 року, вийшовши на заміну, коли кияни виграли в Сталінграді в місцевого «Трактора» (3:2). Домашню прем’єру відіграв 11 травня 1941 року в матчі «Динамо» – «Зеніт». Дощ із градом не розлякав 25 тисяч глядачів і не зірвав гру. Але на слизькому та в’язкому полі краще освоїлися ленінградці – вже на 11 хвилині відкрив рахунок Дементьєв, ще до перерви забив Коротков. Гра не йшла у господарів: воротар «Зеніту» відбив пенальті від Шиловського, і лише після перерви автогол та ще один 11-метровий допомогли їм відігратися.
А 24 травня 1941 року Віньковатов провів свій найкращий довоєнний матч за київське «Динамо». У матчі з тбіліськими одноклубниками кияни виграли – 3:0, а два голи записав на свій актив саме Пашуня. «Напад киян грає дружно і напористо. Вже на 48-й хв. бурхливий натиск киян закінчується комбінацією Онищенко - Скоцень - Щегоцький. Господарі поля не знижують темпу, і через 5 хвилин Віньковатов вбиває другий м'яч. В останні хвилини ініціатива знову у киян, перед заключним свистком Віньковатов забиває третій м'яч. Тбіліська команда - "команда темпу" - програла, тому що поступалася на цей раз в ... стрімкості і техніці. Кияни добре фізично підготовлені; вони відмовилися від колишньої тактики дрібного пасу і "мереживної" гри», – захоплено писав «Червоний спорт».
Саме після таких матчів гравці й стають улюбленцями публіки. Особливо розквітнув Віньковатов, коли Бутусов перевіз у столицю України Дементьєва – одного з найавторитетніших футболістів СРСР, великого технаря своїх часів. І в напад збирав неординарних гравців. Пека забивав киянам, коли грав проти «Динамо», і тепер навчав Віньковатова своїм премудростям. От тільки війна, яка зламала мільйони життів, позначилася й на долі Віньковатова. Евакуювався, брав участь в організації перевезення майна та устаткування у тил, працював – і лише наприкінці війни зміг повернутися в гру.
У 1943 році зміг відчути футбол у харківському «Динамо», потім – у команді Київського танкового училища. Поруч із кількома більш досвідченими патріархами-динамівцями, Віньковатов стояв біля витоків відродженої київської команди. Славної, але знекровленої – тому що війна дуже боляче вдарила по УРСР, багато хто не повернувся з фронту. Павло Віньковатов – одна з найяскравіших зірок післявоєнного київського «Динамо». Той гравець, на грі якого виростали майбутні «зірочки» – в тому числі, великий Віктор Ізраїлевич Каневський.
Віньковатов був серед провідних гравців і бомбардирів «Динамо» (Київ) у переможних розіграшах Кубка УРСР (а за п’ятилітку в 1944-1948 роках кияни завоювали чотири чаші з п’яти можливих). Павло був серед лідерів великої команди Ошенкова, яка стала віце-чемпіоном СРСР 1952 року та вперше в історії виграла Кубок СРСР двома роками пізніше. Через роки ці досягнення можуть здатися скромними, але для становлення клубу вони мали вирішальне значення. «Динамо» утвердилося після провальних післявоєнних сезонів, і наступні покоління києводинамівців уже зростатимуть з «менталітетом переможця».
Ким був гравець Віньковатов? Як крайній і напівсередній форвард, він діяв в рамках тодішніх уявлень про гравців цього амплуа: «Фізично сильний, швидкий, відмінно володів дриблінгом. Завдяки вмінню завдати сильного і точного удару з обох ніг, кілька років був кращим бомбардиром команди», – оцінювали його сучасники. І ось вам парадокс: уміючи завершувати атаки особисто, Віньковатов не був футболістом жадібним. Як приклад, «кришталевий фінал» 1954 року. «Фомін прорвався крізь кількох суперників, розрізним пасом знайшов зліва Віньковатова, той прокотив передачу вздовж оборони «Спартака». Із рівними шансами кинулися на м’яч двоє – воротар єреванців Затикян і форвард киян Коман. На секунду випередивши голкіпера, він проштовхнув м’яча повз нього в сітку воріт!..» Оцініть, як Павло діяв під час одного з найважливіших голів в історії нашого клубу.
При цьому класичні крайні та напівсередні забивали в тодішньому футболі помітно менше, ніж центрфорварди. А от Віньковатов, за підрахунками авторитетного історика вітчизняного спорту Володимира Баняса, став першим гравцем «Динамо» (Київ), який забив 100 м’ячів у офіційних матчах. Від першого голу 24 травня 1941 року в ворота тбіліського «Динамо» й до сотого голу 6 липня 1954 року в ворота мінського «Спартака».
Іще цікавинок? Віньковатов славився ще й як автор особливо важливих голів. Багато забивав у фінальній пульці Кубка УРСР 1944 року, забив обидва м’ячі в фіналі розіграшу 1946 року – і це дубль у ворота земляків із харківського «Локомотиву». Забивав також у фіналах наступних сезонів – одеському «Харчовику» та мукачівському «Більшовику». Зрівняв рахунок у матчі зі «Спартаком» у 1946 році, забив пам’ятний переможний, третій м’яч у ворота сталінського ВПС (Москва) у 1947-му, зрівняв рахунок голом у відповідь легендарному Федотову в 1949 році, коли кияни сенсаційно обіграли великий ЦДКА (ЦБЧА) – гранда післявоєнного футболу СРСР.
І ще багато-багато було цих голів – важливих і пам’ятних. У чемпіонатах СРСР за київське «Динамо» Віньковатов у 1941-1955 роках забив 65 м’ячів у 217 матчах. Загалом за столичну кар’єру досягнув магічного показника в 100. Виводив на поле динамівців Києва в якості капітана команди (періодично – в останні роки, системно – в сезоні 1948-го).
Завершивши виступи, Павло Іванович судив матчі й очолював футбольні команди виробничих колективів, а в 1958-59 роках очолював клубну команду «Прогрес» (Бердичів). Саме там і саме при Віньковатову заявив про себе Анатолій Пузач – майбутній великий динамівець. Він унаслідував від свого учителя чимало рис, за які самого Пашуню називали «танком»: умілий у нападі, сміливий у завершенні, з гарно поставленим «убивчим» ударом.
Наостанок – дуже органічні й яскраві, як нам здається, спогади сучасника: «Колоритною фігурою в лінії нападу був Павло Віньковатов. При згадці цього прізвища бувалі знавці футболу пожвавляться. Ось уже, справді, доля буває несправедливою. Прекрасний «технар», який уміє обробити м’яч у будь-якому положенні, котрий володіє сильним і точним ударом, Віньковатов часом ставав безпорадним у найелементарніших ігрових ситуаціях. І все через те, що зелений газон поля не має ідеально рівної поверхні. Найчастіше ситуація розвивалася за таким сценарієм: Віньковатов проходить щільний заслін захисників, потім обмотує кіпера. Ворота порожні. Треба бити. Павло Іванович заносить ногу для удару і… несподівано падає. Подив на трибунах. Після повторення подібних випадків подив перетворюється на обурення. Трибуни кричать, свистять, улюлюкають. Здається, ти на кориді. «Пашо, голубчику, не впади», — благає інтелігентного вигляду вболівальник. У той час, коли найменш вихована частина публіки кричить на все горло: «Паша! Скриня! Розколися!» Ось де треба вміти, не втрачаючи холоднокровності, успішно довести гру до кінця. Вболівальники любили свого нападника».
