Рівно 93 роки тому народився знаменитий півзахисник київського «Динамо» 50-60-х років Юрій Войнов. Пригадаємо цікаві моменти його біографії завдяки розділу з книги Семена Случевського «Першопрохідці».
Журналісти у футбольних звітах та репортажах, представляючи склад команди на гру, починають із воротаря, потім продовжують захисниками, хавами, а завершують форвардами. У своїй серії «Першопрохідці» я також після тренерів почав із воротаря – Олега Макарова. Але зараз порушу традицію, продовжу півзахисником – Юрієм Войновим. Це буде правильно. І ось чому.
ВОЙНОВ – ФУТБОЛІСТ
Справжніх зірок в історії київського «Динамо» більш ніж достатньо. Але зіркою міжнародного класу в динамівському складі 1961 року був Юрій Войнов. Він же – хронологічно піонер у когорті найтитулованіших на міжнародному рівні біло-синіх гравців.
Із чотирьох радянських та пострадянських футболістів – володарів «Золотого м'яча» – троє представляють Україну. Це Олег Блохін, Ігор Бєланов та Андрій Шевченко. Безперечний успіх. Але «Голдболл» – індивідуальний приз. А футбол – гра колективна. Так ось, першим і єдиним володарем Кубка Європи (з 1964 року цей титул у нас називається чемпіоном континенту) був і залишається донині саме Юрій Миколайович.
До речі, він мав безпосереднє відношення до вирішального голу у фінальному матчі проти югославів на паризькому стадіоні «Парк де Пренс» 10 липня 1960 року. Нагадаю, що в основний час суперники обмінялися голами (Мілан Галич, 43-а хв. та Слава Метревелі, 49-а хв.). А потім почався важкий екстра-тайм.
Справедливо надати слово самому Юрію Миколайовичу: «У додаткові 30 хвилин під безперервним дощем ми боролися за кожен м'яч, за кожен метр поля. В одній із атак югославів мені вдалося відібрати м'яча у Матуша й довгою передачею «запустити» у відрив Месхі. Міша з флангу навісив м'яча до штрафного майданчика, куди вривався Віктор Понедельник. Воротар Відініч вискочив назустріч та вже було дотягнувся до м'яча, але Вітя недаремно славився вмінням грати головою – гол!».
Кубок Європи-1960 – вершина досягнень Войнова. Але ж до того, в 1958 році, був і дебютний для збірної Союзу чемпіонат світу в Швеції. Там разом із майбутніми чемпіонами планети – бразильцями – вдалося вийти до плей-оф, залишивши позаду в групі неслабких англійців (знадобився додатковий матч!) та австрійців. Самого Войнова – єдиного представника СРСР – включили до символічної збірної світу тієї першості.
Юрій Миколайович, безсумнівно, мав власний футбольний стиль. Граючи правого півзахисника, по-старому – «п'ятірку», міг нейтралізувати будь-яку, саму зіркову «десятку». Тобто за традицією не просто «забивного» форварда, а саме розумника на полі. Згадайте, хто носив та носить у світовому футболі футболки з десятим номером: Пеле, Марадона, Мессі. Саме у Швеції Войнов «закрив» юне обдарування, а потім «короля футболу» Пеле.
Так ось, старійшини футбольної журналістики СРСР, посвячуючи мене в ту давню історію, нарікали Войнову, що той, дебютуючи у збірній СРСР, повністю «закрив» гурманам того самого легендарного Пушкаша, не дав їм насолодитися майстерністю угорця.
Ще про Войнова та легенду «Золотої команди», мадридського «Реала» та взагалі світового футболу Пушкаша. Мої власні спогади. Доля подарувала мені зустріч зі знаменитим угорцем навесні 2001 року. Розгорнуте інтерв'ю для «Футбольного огляду» я знімав, саме звівши разом великого мадярського форварда з його персональним опікуном у матчі збірних СРСР та Угорщини Войновим. Мені здається, що ще цікавіша інша «дуель», зараз мало кому відома. У першій половині 50-х років дружиною №1 на планеті вважалася збірна Угорщини. На батьківщині її інакше ніж «Aranycsapat» («Золота команда») не називали. Тільки через власне піжонство мадяри втратили золото ЧС-1954. Вигравши в групі у німців з рахунком 8:3 (!), у фіналі ці фаворити поступилися їм же – 2:3. Причому, вели – 2:0 – уже до 8-ї хвилини! У тій «Золотій команді» всі були зірками: від воротаря Дьюли Грошича до лівого краю Золтана Цибора. Але абсолютним лідером та суперзіркою у цьому складі справедливо вважався великий Ференц Пушкаш.
Обидва герої інтерв'ю дуже тепло зустрілися, з цікавістю дивилися чорно-білу хроніку того матчу. Пушкаш дуже весело реагував на кадри, в яких було видно, як Войнов «не давав дихати» йому на полі. Юрій Миколайович усе більше мовчав. Тільки тепер я можу зізнатися, як ця тема давалася мені криваво: Войнов завжди був знаменитий своєю скромністю та делікатністю, йому здавалося недобре ображати гостя такими, ймовірно неприємними для того, спогадами («закрив» адже). Тому він ледве-ледве домовився на цю зйомку.
Але Войнов був не лише знатним руйнівником. Разом зі своїм знаменитим партнером по півзахисту Ігорем Нетто він починав організацію всіх атак радянської збірної. А ще у нього був фірмовий удар. Із носка, «пиром», «із багнета» – як такий удар тільки не називали. Войнівський удар був убивчої сили, дальній, та по нижніх кутах воріт суперників. Володимир Маслаченко зізнавався, що для нього як воротаря саме такі удари Войнова були дуже небезпечними. «Ну і чим вони закінчувалися?» – якось запитав я дотепника Володимира Микитовича. «Ну, як чим? – здивувався моїй наївності Маслак, – мені аплодували трибуни за те, що взяв м'яч від самого Войнова». І після паузи додав: «Але частіше наша команда починала гру з центру поля»...
Отже, перше чемпіонство. У 60-61-му роках московське «Торпедо» та київське «Динамо» перервали монополію «Спартака» й яшинського «Динамо» на боротьбу за золоті медалі. Це були два сезони дивно красивого, розумного футболу. З одного боку, «Торпедо» Вороніна, Маношина, Метревелі, Іванова, Гусарова, Батанова під керівництвом Віктора Маслова (це через кілька років «Дід» із тріумфом три роки поспіль буде чітко вести наше «Динамо» до золотих медалей). Проти них «Динамо» Лобановського, Каневського, Базилевича, Трояновського, Біби, Серебряникова. А на капітанському містку «наших» – одна з легенд післявоєнної «команди» лейтенантів – В'ячеслав Соловйов. Однак на полі безперечним лідером біло-синіх був Юрій Войнов.
Доказ тому – стара хроніка 1961 року. Перед старими трибунами «Олімпійського», тоді ще 50-тисячника, Юрій Миколайович дає інтерв'ю. На кінокамеру. А навколо нього тоді ще молоді Лобановський, Біба, Сабо шанобливо вслухаються в кожне слово Вожака.
ВОЙНОВ – ТРЕНЕР І ФУТБОЛЬНИЙ КЕРІВНИК
Через два роки після першого чемпіонства Юрій Миколайович повісить бутси на цвях, спробує себе тренером. Тут великих успіхів не досягне. На жаль. Працював усе більше з українськими регіональними клубами. З Миколаєва, Полтави, навіть Шепетівки. Щоправда, недовго наприкінці 60-х – початку 70-х років очолював навіть «Шахтар» та «Металіст», але ті періоди не були «топовими» для цих клубів. У середині 60-х вивів до Вищої ліги одеський «Чорноморець». Саме там Войнов першим (!) протягне руку допомоги Лобановському, якого великий «Дід» Маслов, приїхавши до Києва, спочатку прибере з основи, а потім і зовсім із команди. Якраз під керівництвом Войнова норовливий «Рудий» грав за моряків. Юрій Миколайович допомагав ще багатьом. І служачи тренером, і в подальшому футбольним чиновником.
Допомагав, але сам допомоги не просив ніколи. Не просив, коли настали важкі для нього та його сім'ї дні. З розвалом СРСР у футбольному господарстві України тривалий час панували безгосподарність та анархія. Не в змозі забезпечувати себе та сім'ю на жебрацьку пенсію, заслужений майстер спорту, чемпіон Європи, СРСР, після 60 рочків іде до овочевої лавки підсобником, різноробочим.
Коли до керма динамівського, а потім і українського футболу прийшли нові люди, вони й допомогли Войнову повернутися до улюбленої справи. У середині 90-х років професійним футболом держави почала займатися ПФЛ (ПЛ ще довго не було). Перший президент ПФЛ України Григорій Суркіс запросив до цієї структури Войнова. Працюючи головним інспектором українського професійного футболу, Юрій Миколайович на робочих нарадах, а тим паче на публіці виступав рідко, проте його тихе та справедливе слово зазвичай було останнім і вирішальним.
ВОЙНОВ – ЛЮДИНА
Він був дуже красивий. Жінки озиралися на вулиці буквально до останніх його днів. Це не перебільшення. Уже наприкінці 90-х – початку «нульових» років ми іноді з Юрієм Миколайовичем виходили з динамівського офісу пообідати в кафе на Хрещатику. Перехоплюючи такі жіночі погляди на нього, я по-доброму жартував: «Ось що значить, бути легендою «Динамо»! Та ще вічним красенем». Войнов у відповідь лише добродушно відмахувався.
А що бувало раніше! Сам не зрозумію, чому до цих пір пам'ятаю, як недолітком мимоволі підслухав на шкільних сходах інтимний діалог двох старшокласниць. Одна з дівчат із захопленням розповідала іншій про побачений напередодні новий італійський фільм «про любов». Особливо збуджено вона доповідала про красеня-актора, виконавця головної ролі. На питання співрозмовниці, як прізвище артиста, відразу не згадала, залізла в шкільний зошит і не без зусиль прочитала: Марчелло Мастроянні. Ймовірно, це була перша роль італійської зірки на нашому екрані. Але описати красу тоді ще не відомого радянським жінкам Марчелло не змогла і врятувалася фразою, яку я й запам'ятав на все життя: «Він приголомшливо красивий! Як тобі пояснити? Він схожий на самого футболіста Войнова!» Подружка все зрозуміла й теж перейнялася – як перейнялася би в ті часи будь-яка її ровесниця-киянка.
Цю давню шкільну історію я й розповідав Юрію Миколайовичу. У відповідь він лише посміхнувся та самоіронічно зауважив: «Приємно бути, хоча б і в тіні Мастроянні».
Слово «тінь» у його репліці аж ніяк не випадкове. Войнов свідомо йшов у неї. У 1996 році ми з Олександром Ніліним знімали фільм для НТВ про київське «Динамо» під назвою «Непотрібний ювілей». Олександр Павлович – автор багатьох цікавих книжок про футбол, про Едуарда Стрельцова, про Валерія Вороніна – н міг втриматися й усе катував Войнова, як той переживав момент, коли найближчий друг Ніліна в колишні часи – саме Воронін – «вичавив» його зі збірної країни. Юрій Миколайович відповідав без пафосу та щиро: «Усе гаразд. Адже мій час минув, а Валеркін прийшов. Це нормально».
Готовність допомагати іншим та скромність – це і є Юрій Войнов. Його час минув у реальності, але він має залишитися в нашій пам'яті назавжди...
