«Шановні глядачі, дорогі кияни та гості столиці...» Ці звичні слова зустрічали глядачів стадіону «Динамо» не одне десятиліття. Слова ці вимовляла Олена Гуц, чий голос знайомий усім поколінням київських футбольних уболівальників.
У день її народження всі співробітники і керівництво футбольного клубу «Динамо» щиро вітають Олену Христофорівну з ювілеєм, передають їй побажання міцного здоров'я та слова подяки!
Більше п'ятдесяти років Олена Христофорівна працювала диктором на матчах улюбленого клубу, клубу, своє життя без якого вона просто не уявляє. Про це вона розповіла в одному з інтерв'ю для клубного журналу «Динамо».
- Напевно, волею долі з раннього дитинства я жила навпроти стадіону «Динамо». До речі, зараз у будинку, де я жила, знаходиться офіс Професійної футбольної Ліги України. Вся дітвора з найближчих дворів буквально росла на стадіоні, який любили не тільки ми, а й багато киян - любителі спорту. Тут було цікаво. З самого ранку кипіло спортивне життя на тенісних кортах, акробатичних доріжках, гімнастичному майданчику, в залах боротьби... Всі вони розміщувалися поруч з футбольним полем. У голодні повоєнні роки нас здорово виручали солодкі маслини, яких було повно на території стадіону. Які вони були смачні, часом замінювали нам цукерки! У сусідньому будинку жив знаменитий борець Арам Ялтирьян, який сам тренувався в залі «Динамо» і запрошував в секцію боротьби хлопців з нашого провулка. А мене в секцію гімнастики привів учитель фізкультури школи №6 Євген Коваленко. Стрибучу, худеньку, гнучку, мене помітили тренери і з жовтня 1945 я стала повноправним членом товариства «Динамо». Як виявилося, на все життя... Я щаслива своєї спортивною долею.
- Чи не запізно було починати займатися гімнастикою після десяти років, якщо зараз приймають в 6-7-річному віці?
- Зараз це сприймають зі сміхом, а тоді були інші часи. У нас був чудовий тренер Юхим Факторов і вже через п'ять років, в 1950 році, мене включили до збірної СРСР. Минуло понад півстоліття, але досі свіжі в пам'яті всі дні на Олімпійських Іграх 1952 року в Гельсінкі. Я була впевнена, що буду виступати в основному складі збірної, яка вважалася фаворитом змагань. Але за день до старту замість мене поставили гімнастку з Москви, у якої в передолімпійський період я вигравала на всіх змаганнях і останніх контрольних прикидках. Але... Москві теж потрібні олімпійські чемпіони... Боляче і прикро, але мені довелося бути поряд з командою-фаворитом, бути «золотим запасом», як тоді говорили. Незважаючи на те, що я не стала олімпійською чемпіонкою, свою спортивну кар'єру вважаю вдалою. Адже з величезного числа гімнасток всього Радянського Союзу змогла потрапити в число дев'яти найсильніших і побувати на Олімпійських іграх, які забути неможливо. Я багато разів ставала чемпіонкою СРСР, двічі перемагала на Спартакіадах народів СРСР. Всі титули і звання, яких я домоглася в гімнастиці, мені дуже дорогі. Спорт дозволив побачити багато країн, мати нових друзів. Зараз гімнастика значно помолодшала. На Кубках світу вступають 15-річні дівчата. Новому поколінню не зрозуміти, як киянка Лариса Латиніна ставала абсолютною чемпіонкою в 34 роки. Я щаслива, що виступала у збірній команді України разом із зірками світової гімнастики Бочаровою, Горохівською, Латиніною, Астаховою.
- У товаристві «Динамо» було багато видів спорту. Як відбулося ваше знайомство з футболом?
- Та яке знайомство, якщо весь вільний від тренувань час, коли не були у від'їзді на змаганнях, ми проводили на улюбленому стадіоні. Добре знали один одного, часто зустрічалися на парадах, спортивних святах і завжди вболівали за своїх на футболі. А на Спартакіадах в Москві у вільні дні їздили на змагання футболістів, гімнастів, борців, плавців, щиро підтримували всіх українських хлопців зі збірної. Пізніше дізналася від Віталія Голубєва, що в 1952 році він теж був на олімпійському зборі футболістів, але в Гельсінкі його не взяли. А в «Динамо» ми були дружною великою родиною. Тоді всі спортсмени були однією сім'єю, дружили, разом відзначали перемоги. У ресторані «Динамо», трохи вище стадіону, в кінці кожного року збирався весь колектив «Динамо» для підведення підсумків спортивного року. Це було традицією.
- Після закінчення кар'єри ви стали тренером. Але потім змінили професію, розпочавши працювати диктором на спортивних аренах...
- Закінчивши виступати у 1961 році, я 11 років пропрацювала тренером, на громадських засадах активно співпрацювала з Федерацією гімнастики України більше 30 років (була віце-президентом, генеральним секретарем, суддею всесоюзної та міжнародної категорій, очолювала суддівську колегію). Після тренерської роботи, яку довелося залишити через травму руки, в навчально-спортивному відділі «Динамо» займалася сімома видами спорту. Намагалася передавати свій досвід молодим тренерам. До того ж у мене непогано виходила робота з мікрофоном. У серпні 1960-го мене вперше запросили провести матч чемпіонату СРСР за участю «Динамо». Вийшло вдало і з тих пір багато років займала місце біля мікрофона. Окрім матчів першої команди «Динамо» і дубля працювала на змаганнях з гімнастики, щорічно проводила паради відкриття футбольного сезону...
- Як виглядала робота диктора на стадіоні в 60-і роки?
- Суть роботи була тією ж, що і тепер. Привітатися з глядачами, оголосити склади команд, авторів голів, проведені заміни... Тільки тоді моє робоче місце знаходилося на біговій доріжці, на краю тренерської лави, яка тоді не мала без навісу. Можна сказати, місце диктора було в самому центрі подій. Я чула всі репліки тренерів, бачила радість одних і засмучення інших. За п'ятдесят років у «Динамо» змінилося більше десяти тренерів, і всі вони відрізнялися інтелігентністю і стриманістю. Втіленням образу тренера служив Лобановський, всі емоції стримував у собі. Можливо, для здоров'я краще встати і покричати на гравців, але він цього дозволити собі не міг. Те ж саме можу сказати про Соловйова, Севідова, Маслова, Терентьєва, Дем'яненка. Мабуть, найбільш емоційними в силу характеру були закарпатці Коман і Сабо. Сама я теж переживала дуже сильно, але мовчки, серцем.
- Наскільки змінився київський уболівальник і атмосфера на стадіоні?
- Я не можу зрозуміти хлопців, які приходять на трибуну тільки щоб покричати, «обізвати» і вилити емоції. Невже для цього немає іншого місця! Постійно махаючи прапорами не можна зосередитися на футболі, сповна насолоджуватися грою. Раніше гол або вдалу комбінацію глядач оцінював оплесками. І це було здорово! А в перерві матчу ми спеціально готували динамівську радіогазету. Тобто повідомляли новини з життя організації, знайомили з результатами виступів хлопців і дівчат інших видів спорту. Глядачам це було цікаво.
- Олена Христофорівна, який матч або змагання відклалося в пам'яті найбільш всього?
- Я особисто знаю всіх гравців «Динамо» починаючи з 50-х років, і всі вони для мене як рідні. Зустрічаю недавно Володимира Мунтяна і він мені зізнається, що досі пам'ятає, як я оголосила його вихід в матчі дублерів в 1963 році. Олександр Леонідов говорив, що у нього жижки на ногах тряслися, коли я оголосила на стадіоні про дебют його учня Олега Блохіна. Пам'ятаю білявого Олексія Михайличенка і його перші матчі. З багатьма гравцями дружили сім'ями, було багато спільних інтересів, а об'єднувало нас «Динамо». Зі змагань пам'ятна Олімпіада в Москві. Мене запросили пройти півторамісячну стажування, після чого в парі з Ремом Турпіщевим, знаменитим футбольним коментатором, я вела олімпійський турнір з гімнастики. Запам'яталася олімпійська атмосфера, єдність спортсменів і народів світу. Ось так, через тридцять років, я все ж взяла участь в Олімпійських іграх, але вже в ролі диктора, що було дуже почесно.
- Ви з такою теплотою і ностальгією згадуєте про «Динамо» минулих років. Що скажете про нинішню команду?
- Так то ж саме! Що люблю і завжди бажаю тільки перемоги! Адже моя безмежна любов до команди «Динамо» усіх часів ніколи не згасала і буде такою, поки я є. А нинішня команда мені також близька і дорога. Напевно, кожна людина найкращі спогади зберігає про молодість, про ті перемоги. Незадовго перед смертю Коте Махаразде подарував мені свою книгу «Репортаж без мікрофону» і сказав дуже приємні слова: «Я не сумніваюся, що ваш голос так дзвінко ллється саме тому, що ви щиро любите« Динамо». Я дійсно все життя прожила в «Динамо» і завдяки цьому досі здорова і радію кожному новому дню. Чекаю нових матчів, нових перемог і приводів насолоджуватися життям. Воно з «Динамо» у мене одне.
