Олеся Москвина, газета "Український футбол".
Жодна людина не може передбачити свого майбутнього. Так і родина Похлєбаєвих не могла навіть припустити, що налагоджене, розмірене життя їхнього сина зруйнується в один день.
Усі успіхи Євгена вказували на те, що на нього чекає велике і світле майбутнє. Він був найкращим чоловіком і батьком, до безтями люблячим свого єдиного сина - Мишка. Євген також не забував батьків, які пильно стежили за досягненнями сина та потайки витирали сльози щастя.
Нині ніхто не зможе сказати, що насправді сталося того дня. Батьки Євгена, хоча це було дуже важко, погодилися розповісти про кар'єрний ріст, успіхи майбутньої "зірки" збірної України 90-х років, про роки розпачу та надії на одужання, про всі зусилля, які вони докладали задля повернення свого сина. І нехай для цього знадобилося майже шість років, Євген потроху повертається до повноцінного життя. Сподіватимемося, що палка віра батьків та матеріальна допомога керівництва "Динамо" остаточно поставлять Євгена на ноги…
25 листопада 1971 року Ольга та Василь Похлєбаєви були найщасливішими - вони стали батьками. Свого синочка вирішили назвати Євгеном. Він був, на радість батькам, дуже спокійною дитиною. Змалечку найулюбленішою іграшкою Євгена був м'ячик, згодом їх накопичилося дуже багато.
У один рік і три місяці Євгена віддали у дитячі ясла, адже Ольга Василівна пішла працювати. За фахом вона - бухгалтер. У садочку Євген не завдавав клопотів, усе було добре, крім одного, - вдень він не хотів спати. Уже з дитинства Євген, напевно, не хотів марнувати жодної хвилини. Життя у ньому так і кипіло.
Одного разу батько, Василь Дмитрович (за фахом сантехнік), раніше повернувся з роботи і одразу ж пішов до дитсадка за Євгеном. Як виявилося, малюк, дочекавшись поки доглядальниця та вихователька вийдуть, розбудив усю групу.
Батьки раділи за сина. Євген був лагідним, ввічливим, мав багато друзів.
У сім років Євген пішов до першого класу. Кожну вільну хвилину приділяв футболові, граючи із старшими на рік-два хлопчаками. Згодом Євген сповістив батьків, що записався у футбольну секцію. Батьки спершу не повірили. Думали - вигадка. Але тато вирішив піти й подивитися, як займається його син. У тренера Василь Дмитрович поцікавився, як Євген може грати у футбол, не пройшовши медкомісію. На що тренер відповів: комісію проходять у третьому класі, а Євген ще замалий. А вже згодом Євген самотужки впорався із медобстеженням. Із шкільною командою він брав участь у різних футбольних баталіях. Був одним із лідерів команди і зачаровував фахівців майстерністю і на диво сильним ударом для свого віку. А було йому на той час 9 років.
Євген за будь-якої погоди ходив на тренування. Ніколи не спізнювався.
Шкільне домашнє завдання завжди було виконане. На батьківські збори мати йшла із спокійним серцем - на Женю не було жодного нарікання. У нього все було напрочуд добре.
У п'ятому класі Євген їздив грати не за свою команду на турнір у Миронівку. Також туди з'їжджалися тренери з різних міст, аби знайти нові таланти. Харківські та київські фахівці, переглянувши гру Євгена, хотіли бачити його у складі своїх команд. Проте Євген не бажав залишати школу. Коли надійшла пропозиція від дніпропетровського тренера, батьки одразу не дали згоду, чим здивували його. "На нас пишуть скарги, що ми не приймаємо до спортінтернату хлопців. Але ж вони нам не підходять. А вашого Євгена я прийму сам, без комісії", - такою була відповідь тренера. Разом із Євгеном також запросили ще трьох хлопців.
Через те, що у Донецьку, Києві та Дніпропетровську футбол має кращу інфраструктуру, батьки не мали нічого проти. У цьому ж інтернаті пізнавали ази футбольної майстерності Коновалов, Михайленко, Паляниця, Мамчур, Щербаков.
Нарікань від вчителів щодо навчання чи неналежної поведінки Євгена батьки не мали. На футбольному полі він був одним з найкращих. Євген постійно брав участь у різних дитячих турнірах.
1986 року Євген поїхав на змагання у Дружківку (Донецька область). Батьки чекали на нього вдома 19 серпня, але він не повернувся. Пізніше їх сповістили, що тренери, які були присутні на цьому турнірі, відібрали Євгена до збірної Союзу. Також до збірної потрапили Помазун, Щербаков, Шаран, Мамчур, Гришин, який нині виступає в чемпіонаті Росії, та Мандреко. Працював з цією збірною Геннадій Костилев. Тоді команда своїми перемогами наробила багато галасу.
Під час навчання у спортінтернаті Євген познайомився, як йому здавалося, зі своєю долею. На жаль, це була примара…
Уже у дев'ятому класі Євген почав грати за "дубль" "Дніпра". Першим його наставником у "дорослому" футболі був Кучеревський.
1991 року Євген став на весільний рушник зі своєю обраницею. А за рік їхня сім'я збільшилася - народився син, якому дали ім'я Мишко. Здавалося, що ще потрібно для щастя: дружина, син, успішна кар'єра. Але…
1994 року Євген постав перед вибором: бути "росіянином" та захищати кольори московського ЦСКА чи перейти до табору флагмана національної першості - "Динамо". Євген, порадившись із батьками, вирішив зупинити вибір на "Динамо". Вагому роль тут відіграв ще один чинник - перехід до складу киян чотирьох друзів: Михайленка (на півроку раніше. - Прим. автора), Беженара, Коновалова та Максимова. Незважаючи на високу конкуренцію, Євген старанними тренуваннями та максимальною самовіддачею під час контрольних зустрічей завоював місце в основному складі. Як не дивно, а хлопець швидко став "своїм" у динамівській сім`ї. Євгена почали запрошувати до національної збірної, він постійно радував грою вболівальників. Один із найважливіших голів Євгена - гол у ворота данського "Ольборга". Кияни в тій зустрічі перемогли (1:0) саме завдяки цьому м`ячу, забитому на 82-й хвилині з пенальті. Багато футбольних функціонерів "поклали око" на талановитого півоборонця, але Євген хотів виступати лише за "Динамо".
На початку 1997 року його прооперували. Час минав, і він докладав максимум зусиль задля того, аби якнайшвидше вийти на футбольне поле. Проте, повернувшись, йому важко було закріпитися в "основі". Тренерський штаб "Динамо", аби Євген мав ігрову практику, перевів його в "Динамо-2". І почалося завойовування довіри тренерів у "дублі". Дві гри поспіль Євген відіграв на високому рівні, навіть зумів забити м`яч. А 11 серпня 1997 року зіграв свою останню гру за "Динамо-2"…
10 серпня Євген готувався у загальній групі до матчу першої ліги проти луганської "Зорі". Спостерігаючи за успіхами Євгена, тренерський штаб повідомив: якщо він проведе третю зустріч на такому ж рівні, як і дві попередні, то знову повернеться в розташування команди Лобановського.
11 серпня Євген вийшов у складі "Динамо-2" на матч проти "Зорі". І в середині першого тайму головою забив м`яч, постійно турбував оборонців "Зорі" передачами. Наставник "Динамо-2" не мав бажання ризикувати Євгеном, адже під час гри виникало багато сутичок між гравцями обох команд, і по перерві його замінив.
12 серпня Євген вирушив додому. Зустрівши у ліфті сусідку, поскаржився на головний біль. А згодом сусідка почула шум у квартирі Євгена, пішла подивитися, що трапилось, і… знайшла його - непритомного. Вона викликала динамівського лікаря Берковського. Євгена відвезли до лікарні. Але лише у третій лікарні його поклали до терапевтичного відділення і поставили діагноз: пневмонія. 15 серпня до сина приїхала Ольга Василівна. Євген знову скаржився на сильний головний біль, але знову на це не звернули уваги, продовжуючи лікувати від пневмонії. Увечері прийшла мати, а Євгена повезли робити рентгенівський знімок, який показав затемнення мозку з лівого боку. Ольга Василівна вже від нього не відходила. Другого дня, після дванадцятої години, стан Євгена погіршився. Його мову уже практично не можна було зрозуміти. Лікар наказав збирати речі і перевозити його до лікарні "Швидкої допомоги". Євген був ще притомний. У лікарні матір до палати не впустили, дали заспокійливе. Попередній діагноз не підтвердився. Потрібно було продовжувати обстеження. А Євген навіть не міг поворухнутися...
А нещасні батьки чекали, коли ж їхній син хоча б опритомніє, могли лише вірити… Євген ні на що не реагував. Лише через вісім діб він опритомнів і пам'ятав лише одне слово "мама". За місяць, разом із сином, Ольга Василівна повернулася додому, де на них чекало ще одне випробування… Дружина Євгена не віднайшла у собі сил бути поряд з чоловіком та допомогти йому. Вона обрала найлегший шлях - покинула його, забравши дитину.
З Євгеном залишилася мати. 1998 року батько також переїхав до Києва. Разом, підтримуючи одне одного, вони почали ставити на ноги сина. Батьки змогли, з допомогою керівництва "Динамо", пережити найважчі роки хвороби Євгена. Він багато чого згадав, його мова покращилася. Євген неодноразово доводив - він сильний духом, як і в минулі роки.
Нині стан Євгена стабілізується Йому не подобається сидіти на одному місці без дії. Коли на вулиці гарна погода, Євген багато часу проводить, прогулюючись алеями парку. Бере плеєр та слухає музику… По телевізору полюбляє дивитися футбол. Також йому до вподоби спортивні передачі.
Євген пильно стежить за своїм фізичним станом. Відтоді, як повернувся з лікарні, регулярно виконує фізичні вправи.
На жаль, динамівці не мають багато вільного часу, аби його перевідувати. Але вони зустрічаються, коли ввечері всі повертаються додому.
Іноді забігає Коновалов, друг дитинства. Раз на рік приїжджає Славко із Москви - на день народження. Вони разом вчилися у спортінтернаті.
Було дуже приємно спілкуватися з Євгеном. Дивлячись на нього - сильного, гарного, - і не скажеш, що йому довелося пройти через такий жах.
І всі ми віритимемо і сподіватимемося на повне одужання Євгена…
Р. S. Батьки Євгена Похлєбаєва висловлюють вдячність кері-вництву київського "Динамо" в особах Григорія Михайловича та Ігоря Михайловича Суркісів за те, що надали Євгену можливість безкоштовно проходити повне медичне обстеження у Німеччині. Також київський клуб компенсує витрати на ліки, які коштують неймовірно дорого.
Після хвороби та великої кількості ліків у Євгена з'явилися серйозні стоматологічні проблеми. Безкоштовну допомогу йому надали у стоматологічному центрі "Дентл". Сім'я Похлєбаєвих вдячна Інні Василівні Михайличенко, Сергію Олексійовичу Балю та усьому обслуговуючому персоналу. Ці люди пройнялися співчуттям і допомогли родині у скруті...
