Штрихи до портрета
Андрій Андрійович БІБА – заслужений майстер спорту Радянського Союзу, заслужений тренер України, видатний селекціонер, що відкрив для українського футболу Віктора Колотова, Леоніда Буряка, Віталія Шевченка, Анатолія Дем’яненка, Максима Шацьких, Горана Гавранчича, Карлоса Корреа й багатьох інших.
Ідуть із поля гравці – їх веде вік... Приходять нові – починаєш звикати до них, знайомишся ближче і не помічаєш, як настає і їхня черга прощатися з вічнозеленим футбольним полем, з вірними шанувальниками... Але завжди залишається Футбол – невичерпний і нестаріючий. Який жити не може без “зірок” – без гравців, що визначають сутність команди. Без тих, про кого складають легенди, за якими бродять юрби невгамовних уболівальників, що підносять своїх кумирів у ранг святих і не скидають їх в безодню забуття...
Андрій Біба з’явився в основному складі столичного клубу в 1957 році, коли йому вже йшов двадцятий рік, і відіграв за “Динамо” одинадцять сезонів. У ті роки кияни переживали чергову зміну поколінь, так що з приходом декількох молодих гравців утворився, як кажуть, сплав досвіду й молодості, що поступово почав приносити свої плоди.
“Етапи великого шляху”
Народився 10.08.1937.
Напівсередній нападаючий і півзахисник. Заслужений майстер спорту.
Вихованець юнацької команди “Іскра” і Республіканської футбольної школи молоді. В “Динамо” – 1957-67 рр., в “Дніпрі” – 1968-69 рр., в “Десні” – 1970 р.
У чемпіонатах СРСР провів 246 матчів, забив 69 голів.
Чемпіон СРСР – 1961, 1966, 1967 рр., “срібний” призер – 1960 і 1965 рр.
Володар Кубка СРСР – 1964 і 1966 рр.
У Кубку володарів кубків Європи зіграв 5 матчів, забив 4 голи.
Капітан “Динамо” – 1965-67 рр.
У списку “33-х” – №1 (1966), №2 (1964, 1965), №3 (1963).
Найкращий футболіст країни (опитування московського щотижневика “Футбол”) – 1966 р.
У збірній СРСР – один матч, в олімпійській збірній – 4 матчі, 2 голи.
Учасник відбірних матчів Олімпіади-64.
Став автором першого “радянського” гола в історії єврокубків (“Колрейн”, Півн. Ірландія) – 1965 р.
Урівноважений, із широким діапазоном дій, добре технічно підготовлений, був організатором атак, диспетчером команди. Тонко розбирався в грі, володів точним пасом, уміло керував партнерами. При необхідності висувався вперед, виконував обов’язки центрфорварда. Володів сильним ударом, багато забивав з далеких дистанцій.
Закінчивши грати, працював тренером у командах: “Динамо” (Київ), “Таврія”, “Дніпро” (Дніпропетровськ); головним тренером – “Спартак” (Житомир), “Угольок” (Горлівка), “Поділля” (Хмельницький), “Нафтовик” (Охтирка), “Хімік” (Житомир). Протягом декількох років працював старшим тренером Федерації футболу України.
Сьогодні – тренер-селекціонер київського “Динамо”.
Президент Клубу “Шкіряний м’яч”, віце-президент Асоціації ветеранів футболу України.
“Відмазати” од шпани могла тільки футбольна популярність”
– Трапляється переглядати для “Динамо” гравців, що не мають навіть “середньої” футбольної освіти?..
– Ми багато втрачаємо ще в дитячій спортшколі. Колись наше покоління починало грати у футбол у дворах – зараз і дворів таких немає... Із дворового футболу вийшло дуже багато унікальних гравців – там вони загартовували свою волю, вчилися боротися до кінця, не пасувати перед труднощами, освоїли оригінальну техніку. Поступаючись вихідцям із спортшкол, і багато хто з них мав свою “коронку”. “Фінт Месхі”, “дуга Серебряникова”, “сухий лист” Лобановського, витончений пас Трояновського – такому не вчили в школах...
– Невже цьому не можна навчити централізовано – у футбольних школах?..
– Необхідно навчати! Тільки там повинні працювати грамотні, навчені професіонали, фанатики своєї справи. Відзначаючи наше відставання в техніці, багато хто звертається до досвіду відомих футбольних центрів — “Аякса”, “Барселони”, “Баварії”... Цілком слушно! Але ж у нас ще й дотепер немає нормальних полів! Не вистачає м’ячів! Майже скрізь все, як і 40, і 50 років тому, тримається на голому ентузіазмі. А ти знаєш, яку зарплатню отримували тренери, що підготували для Великого футболу Каневського, Лобановського, Мунтяна, Бишовця, Трояновського?..
– І все одно вони цілими днями вовтузилися з дітворою...
– З масовістю тоді проблем не було – часи були такі, що пацани йшли або в спорт, або ...у дитячі колонії. Так що у футбольні секції можна було потрапити, лише пройшовши серйозний відбір...
– Шанувальники й однолітки із задоволенням згадують твою елегантну техніку, пластичні рухи, гарматний удар... Хто цього навчив, з кого ти брав приклад, хто був першим тренером?
– Першим тренером був Володимир Миколайович Балакін – була така команда “Іскра”... Але всього, що я вмів, навчився у дворі на Малій Васильківській (Шота Руставелі. – Авт.), що вела до Центрального стадіону імені Хрущова. На площі, біля знаменитих “Бессарабських воріт”, ми й загострювали свою “дворову” техніку...
Навчався спочатку в 131-й школі, що славилася спортсменами (один Юрій Тітов чого вартий!), а потім в 35-й – через дорогу, звідки чи ледве не весь випуск традиційно йшов до Інституту фізкультури.
– Тепер на місці твоєї школи стирчить недобудований розважальний центр...
– А пам’ятаєш, як ми на цій багатостраждальній площі на великій перерві сходилися школа на школу! Я взагалі був “багатоборцем”: грав в усі ігри з м’ячем – футбол, баскетбол, гандбол. Звідси, напевно, і пластичність, і відчуття м’яча, і вміння розібратися в найскладнішій ситуації на футбольному полі… З нашої компанії вийшло чимало відомих спортсменів. Так Юра Виставкін став знаним баскетболістом, а потім і не менш відомим спортивним журналістом. Коли слухав його яскраві коментарі на телебаченні – згадував наші “заруби”... Толя Івахін – відомий гандболіст, багаторазовий чемпіон країни. Обидва – заслужені майстри спорту, “збірники” СРСР... Але футбол все ж таки був привабливішим за все інше: до речі, серед вуличної шпани на Бессарабці футболісти були авторитетніші за всіх!
А взагалі, в нас, українцях, закладено стільки життєвої енергії, що ніякі обставини типу війни й голоду – не в змозі нас зламати. Впевнений, якби створили для народу мало-мальськи нормальні умови – ми б в усьому ставали чемпіонами світу!
– А сильний удар – теж з дитинства?
– Майже всі свої голи я забив правою, тому серед фахівців пішов слух, що я “одноногий”... Зовсім не так: обидві ноги із самого дитинства “стріляли” однаково. Ну, а що стосується сильного удару, що з перших кроків у футболі приніс мені популярність, то це вже в “Динамо” –відпрацьовував після тренувань. У нас тоді було заведено “працювати над помилками”... Зараз така запопадливість – чомусь у дивину.
Але впевнений, не було б з мене футболіста, якби не відкрили в Києві ФШМ (футбольна школа молоді), що незабаром стала лідирувати в Союзі. Це була справжня “кузня кадрів” для всієї України й, у першу чергу, звичайно, для “Динамо”: Трояновський, Базилевич, Терлецький, Лукашевич, Крощенко, Русланов, Лобановський, Балакін... У ФШМ, до речі, я й заробив свої перші трудові рублі – одержував стипендію... Через це мені довелося перейти у вечірню школу, після якої нас всіх “поступили” до Інституту фізкультури... Але тут вже довелося вчитися на стаціонарі, і вимагали з нас, як з “простих смертних”: ніяких пропусків лекцій, своєчасна й обов’язкова здача заліків і іспитів, участь у всіх практичних заняттях, будь воно звичайний крос або лижна гонка на 10 кілометрів, стрибки у воду з 5-метрового трампліна або на лижах – з 30-метрового...
Не раз ми вигравали всесоюзні турніри... До речі, на одному з них я познайомився із Зурабом Соткилавою, тодішнім капітаном тбіліської команди, непоганим захисником... Тепер, приїжджаючи в Київ, цей славетний співак щоразу знаходить мене по телефону й вимагає негайно з’явитися чи в Оперний, чи в “Україну”...
Перші кроки в “дорослому” футболі
– У “Динамо” я потрапив після того, як Олег Олександрович Ошенков на якомусь ленінградському турнірі звернув увагу на групу перспективних “студентів” київської ФШМ. Цікаво, що наші прізвища починалися на літеру “Б” – мабуть, тому ми й трималися одне-одного, немов мушкетери: Олег Базилевич, Сергій Богачек, Гарік Балакін і я... І як тільки Ошенкова вдруге покликали до Києва, він почав мене перевіряти в “дублі”.
А справи в команді складалися вкрай невдало... І вірний собі молодий тренер почав обновляти склад: з ветеранів залишилися Голубєв, Грамматикопуло і Войнов, практично догравали Попович і Фомін... Але в черговий раз допомогло Закарпаття: Турянчик, Гаваші й Сабо буквально “з корабля на бал” вийшли в основному складі проти “Тоттенхем хотспур”... І хоч “Динамо” програло, новачки сподобалися...
Вперше за основний склад “Динамо” я зіграв у 57-му, проти ленінградського “Зеніта”, незручного для нас суперника. Тоді ж і “трапився” мій перший гол, що приніс нам нічию – 2:2.
– Пам’ятаєш його?
– Аякже! Відкрився по місцю правого інсайда — і Грамматикопуло викинув м’яча на хід... Я відірвався від захисника й метрів із тринадцяти вдарив правою ногою. Дивлюся й не вірю – м’яч у сітці. А потім пішов до центра, і посміхаюся…Не хочу, а посміхаюся.
– Якісь інші голи ще запам’яталися?
— Два голи у ворота Маслаченка... Він грав тоді в “Локомотиві”. Одного я забив із самого кута карного майданчика: “підрізав” м’яча, і той залетів у далекий кут – під саму хрестовину. А другий – метрів із двадцяти...
– У 246 матчах чемпіонатів СРСР на твоєму рахунку значиться 69 голів...
– Це за 11 сезонів, які я провів в “Динамо” з 1957 по 1967 роки. Але головне не це “досягнення”: у першу чергу, я щасливий, що волею долі був серед тих “першопрохідників”, які в 1961 році здобули для Києва й України золоті медалі.
– Але це було вже при іншому тренерові...
– Дивно, але що тільки не застосовував Ошенков, та гра чомусь не йшла: бляклі нічиї, прикрі поразки, і, зрештою, після програшу “Локомотиву” – 0:3, динамівське начальство не витримало. У Москві перед матчем зі “Спартаком” команді зненацька був представлений новий тренер – В’ячеслав Дмитрович Соловйов!.. І, як звичайно буває в таких випадках: ми, чи то зі злості, чи то в надії на нове прекрасне життя ...перемогли спартаківців!.. Після цього успіху пішли нові перемоги, і молодь усе впевненіше почувала себе в змаганні з досвідченими ветеранами... Однак виявилося, що не так просто визначити оптимальний склад – сезону для цього явно не вистачило... У підсумку “Динамо” посіло лише сьоме місце, що, втім, стало трампліном для завоювання високих нагород у майбутньому.
Футбольні реформи Соловйова...
Мабуть, не слід приписувати заслугу за перше українське “золото” Союзу лише Соловйову: шлях до медалей почався ще при Ошенкові, який зрозумів, що “ветерани” під його новий футбол уже не годяться... А В’ячеслав Дмитрович цю ідею розвинув, збільшивши в команді кількість молодих гравців – Ануфрієнко, Лобановський, Серебряников... З Москви приїхав Вілен Щербаков, з Куйбишева – Коля Кольцов...
Соловйов і сам був відмінним футболістом, що пограв у славній московській “команді лейтенантів”... Виступаючи за Центральний Будинок Червоної Армії (ЦДКА), В’ячеслав Дмитрович був відмінно фізично підготовлений, і такими ж хотів бачити й киян... Адже йому було лише 34 роки! Жаль тільки, що Москва його “тримала”: там залишалася родина, друзі... Та й дружина, що, мабуть, ревнувала його до київських красунь, увесь час смикала: “Додому, додому!..”
При ньому динамівці більше уваги стали приділяти теоретичній підготовці, потягнулися до підручників... Зросло розуміння загальних завдань і, разом з тим, – відповідальність кожного гравця перед командою. Якщо в Ошенкова гравці більше “натискали” на атлетизм, зараз – працювали з м’ячем.
Але головне, напевно, в тім, що “Динамо” таки вдалося перервати гегемонію Москви. Це був шок. У столиці ледь-ледь “переварили” стрімке динамівське сходження на “Олімп”... Коли В’ячеслав Дмитрович в 1959 році прийняв команду, це був міцний середнячок, а вже наступного року Київ став другим, поступившись “Торпедо” лише на самому фініші!..
– Подейкують, що команда не вилазила з театрів?
– Уяви собі. Думаю, що не менш важливим фактором наших успіхів було те, що Соловйов, культурна, інтелігентна людина, тільки-но прийнявши команду, почав залучати нас до іншого життя, де, крім футболу, було чимало цікавого... Саме В’ячеслав Дмитрович почав водити команду в театр – напевно, з його легкої руки ця пристрасть передалася й Лобановському, що, ставши тренером “Динамо”, відкрив для своїх підопічних ленінградський БДТ, московський Театр сатири... Київський театр імені Лесі Українки для багатьох з нас став другим домом... Недарма, мабуть, Базилевич одружився з акторкою з російської драми, а я очолив артистичний клуб уболівальників. Олег Борисов, переїхавши з Києва до Ленінграда, а потім і в Москву, до кінця свого життя вважав київське “Динамо” рідною командою...
Друзі часто мене запитували: “Невже не можна відмовитися від “культпоходу”?.. А як це можна було зробити, якщо ми жили на базі на Нивках, і дисципліна там була майже армійська... З ранку тренер повідомляє: “Увечері йдемо в театр...” І ми, звичайно ж, йдемо – подітися нема куди!..
“Ви – в усіх на очах і тому хоча б виглядати повинні красиво... Не заважало б і машини придбати...” – навчав нас тренер. Вочевидь, у Москві, звідки він до нас приїхав, і життя, і футбол були на вищому культурному рівні...
Згадую смішний випадок, коли ми вперше потрапили в оперний театр – давали якийсь балет. Прослухали увертюру. Завіса розсунулася: на сцені – декорації, на тлі яких танцюють зовсім начебто б не під музику хлопці в обтягнутих лосинах й напіводягнуті дівчата у коротеньких пачках... Тоді це для нас було диковинкою: що взагалі ми бачили – тільки патріотичні фільми!.. Сидимо, чекаємо. Першим не витримав Віталій Голубєв, найдосвідченіший серед нас: “Дмитровичу, коли ж вони нарешті заспівають?..”
Чим не ідеальний приклад для наслідування: насичені тренування, інститутські лекції, напружена робота над собою!. У нас була згуртована команда, ми любили футбол, і за це нас обожнювали глядачі, яких не можна було підводити. Хоч куди б ми пішли, нас впізнавали, робили всілякі знаки поваги, пропонували кращі місця в театрі, товари без черги – в магазині... Як можна було після такого ставлення людей не викладатися в грі – “відбувати номер” на полі!..
– Гімнастки-художниці ще не були настільки популярні, аби з ними одружувалися футболісти?
– Нас більше тягло на класику – за нами юрбами бігали молоденькі артисточки... А що в цьому поганого? От тільки одружитися й облаштуватися власним домом я спромігся лише наприкінці футбольної кар’єри...
– Твоя дружина, здається, танцювала?
– Зустрічатися з Лідією Григорівною ми стали в 1966 році: я в постійних футбольних роз’їздах, вона – регулярно на гастролях... Гагри були нашим “будинком-відпочинком”: там “Динамо” не менше місяця сиділо на весняних зборах, трамбувало грязюку на околишніх стадіонах... І от живемо в любові й згоді вже 40 років. А познайомив нас колись мій друг дитинства, що танцював разом з нею у знаменитому, не менш, ніж “Динамо”, ансамблі Павла Вірського. Треба сказати, що Вірський і Маслов були чимось схожі...
Чарівна привабливість футболу...
– До відомих спортсменів, особливо до футболістів, ставилися, як до майбутніх космонавтів: і хоч телебачення ще не було таке поширене, як сьогодні, нас пізнавали на вулиці, тому, мабуть, невдовзі хтось з нас ставав знаменитим не тільки своїми досягненнями, але й успіхом у дівчат... Крім того, хотілося скрізь встигнути – я був постійним учасником і гостем всіх змагань, які проводилися в місті... Дійшло до того, що Михайло Залманович Фурман, відомий баскетбольний фахівець, пропонував мені стати арбітром – так часто я бував у залі... Борці й боксери приятелювали з нами, футболістами: Куваєв, Шахов, Салимуллін, Мельниченко – дотепер пам’ятаю наші зустрічі, спільні сауни, веселі вечірки... А Льоха Баркалов – двічі олімпійський чемпіон, двічі срібний призер чемпіонату світу – що я в порівнянні із ним – а як він любив нас, динамівців! І ніколи не випинав своїх заслуг... Жаль, що його зараз немає з нами!
А всесвітньо відомий, двічі олімпійський чемпіон, штангіст Леонід Жаботинський – пам’ятаєш такого?!. Якось 1966 року, приїхав він у Київ на великий з’їзд і випадково зустрівся зі мною в готелі: нам знадобилося зовсім небагато часу, щоб потоваришувати... І невдовзі, ми на прикріпленій до нього чорній “Волзі”, поїхали в міськраду “пробивати” для моєї мами кооператив... До речі, й зараз я не вмію просити. А тоді ми з Льонею цілий день просиділи в приймальні голови міськради Давидова, з’їли купу бутербродів, якими нас частувала його секретарка, і таки дочекалися прийому!.. І мама отримала квартиру на Русанівській набережній...
– Розповідають дивні історії про твою дружбу з відомими артистами...
– Про це можна довго розповідати... Нас, київських динамівців, любили ще до того, як ми почали вигравати чемпіонати країни: мабуть, це йшло з довоєнних часів, коли в Києві знімався перший футбольний фільм “Воротар”... Нам з тобою пощастило, що ми живемо в цьому чудовому місті. Не знаю таких людей, що не закохалися б з першого погляду в схили Дніпра... Так, і в Москві, де за всіх часів було багато українців, нас завжди із задоволенням приймали, вводили у найвищі кіно-театральні кола... І за кого б не вболівали москвичі, як би не ставилися до ігрової концепції київського “Динамо”, гравці нашої команди були бажаними гістьми в московських апартаментах... А коли в Київ приїздили на гастролі Ширвінд і Державін, Віталій Соломін та Високовський, Моргунов і Віцин – місця в першому ряду партеру динамівцям були гарантовані...
Золота сесія 61-го.
А чи була “змова”?
– Нічия із харків’янами в 1961 році, напевно, надовго залишилася на згадку?..
– Таке трапляється раз у житті. Для кожного з нас це була перша велика перемога. Хоча й зіграли внічию...
– Чому вони не віддали вам таку необхідну перемогу?..
– Тоді навіть у матчах, які вирішували долю чемпіонських медалей, ні про які “договорі” не могло бути й мови!.. Ну, може, лише тоді, коли результат вже нічого не вартував... Що стосується тієї чемпіонської нічиєї, то, хоч ще до гри було ясно, що у випадку перемоги Київ уперше в своій історії може стати чемпіоном Союзу, харків’янам потрібно було потрапити в шістку, щоб одержати звання майстрів спорту... Тоді заробити заповітний “квадрат” було дуже престижно...
Якщо говорити про “договірні” матчі, то я брав участь лише в одному з них, коли в 1966 році, уже ставши чемпіонами, ми самі, без тренерів, домовилися допомогти “Нефтчі”, аби вони посіли третє місце – не хотіли бачити на п’єдесталі пошани москвичів...
– Ставши в 1961 році чемпіонами, восени наступного року щось розладналося в діях команди і, опинившись на п’ятому місці, “Динамо” залишилося без тренера...
– На пошуки рівноцінної заміни пішло два сезони... Весь час йшли напружені консультації, отже, після того, як в 63-му ми опинилися аж на дев’ятому місці, республіканське керівництво наважилося “привезти” з Ростова Маслова... Як завжди, справу доручили Рафі Фельдштейну, який ще до війни “привіз” до Києва Михайла Бутусова. Безумовно, цього разу не обійшлося без допомоги Щербицького, який любив футбол і всіляко підтримував “Динамо”.
“Дідівщина”
– Чи можна стверджувати, що справжніми профі футболісти київського “Динамо” стали лише тоді, коли команду очолив Віктор Маслов?
– Так, це – свята правда! Хоча у Маслова не було відповідної тренерської освіти, і багатьом здавалося, що все він робить навмання – саме Віктор Олександрович вивів наш клуб на серйозний міжнародний рівень. Великою оригінальністю його тренування не відрізнялися: 15-20 хвилин – розминка із вправами на розтяжку м’язів, повільний біг; потім 30-35 хвилин – робота з м’ячем – гра “у квадраті”; останні 30 хвилин – “двосторонка”. І так майже щодня – з року – в рік...
Але “дід” вимагав все це робити із граничною відповідальністю. За ці півтори години ми “наїдалися” до піни з рота. От так на практиці здійснювалося футбольне правило: “Важко на тренуваннях – легко в грі!”
– А що він був за людина?
– Сім років ми жили душу в душу: він розумів будь-якого гравця, знав, як знайти “ключик” до різних людей – любив з нами чаювати, іноді міг дозволити “побавитися” коньячком… Багато важливих питань вирішував саме за столом...
Я про нього міг би наговорити цілу книгу! Ми з ним товаришували, якщо можна так сказати, про взаємини тренера й гравця... 54-річний, дуже простий у спілкуванні, він міг не тільки суворо розпікати нас зранку, але й ділився з молоддю своїми думками про сучасний футбол... І, взагалі, був для нас справжнім рідним “дідом”... Для нього у футболі не існувало ніяких секретів, та й у людях він розбирався, як ніхто інший... Пам’ятаю, як я вперше привів до нього Колотова, якого побачив на весняних зборах команд першої ліги. Коли “Рубін” приїхав до Києва на матч зі СКА, Віктор був травмований і не грав, і я повіз його до “діда”... Той подивився на Колотова, задав кілька, здавалося б, незначних запитань і ...відпустив. А коли ми їхали додому, Маслов обійняв мене за плечі й говорить: “Спасибі, Андрюшо, якби ти знав, якого гравця ти мені привіз!..” Але ж він жодного разу не бачив Колотова “в ділі”!..
– А як же тоді можна пояснити їхній конфлікт із Лобановським?
– Я б не вважав це конфліктом... Просто Валерій Васильович доволі часто опирався тренерським установкам... Маслов “тримав руку на пульсі” сучасного футболу й почував, що настав час шукати якісь нові форми: його вже не влаштовували нападаючі, які занадто довго “працювали” з м’ячем, віддаючи перевагу цирковим трюкам, і навіть легендарний “сухий лист”, винахід Лобановського, не міг його переконати, що молодий “трудяга” Хмельницький на лівому фланзі динамівської атаки менш переконливий...
– А може, Лобановський просто був у команді “білою вороною”, не вписуючись в масловську компанію любителів “вечірнього чаю”? До того ж, він був відмінником у школі, а таких, як відомо, не дуже люблять у простецьких компаніях...
– До чого шкільні медалі? Ще Ошенков усіх нас посадив за підручники, так що при Маслові ми вже були студентами різних вузів: я, наприклад, вчився на стаціонарі інфізу – регулярно ходив на лекції й сумлінно складав заліки й іспити... А в тривалі поїздки ми брали із собою не тільки детективи, а й підручники... Лобановський пішов з команди не тому, що він був “рудим”, а тому, що вже не підходив під масловську модель нової команди, яка і принесла славу Києву. До речі, Валерій Васильович, коли став тренером, неодноразово зізнавався, що в його команді футболіст Лобановський навряд чи зміг би грати...
Саме при Маслові закінчилася вічна гегемонія московських клубів у радянському футболі й почалася ера київського “Динамо”... Але до ери Маслова-Севидова-Лобановського були ще незаперечні досягнення Ошенкова й Соловйова... Щось не поспішає вдячна Україна особливо відзначати неоціненний внесок у розвиток українського футболу цих, безумовно, видатних тренерів.
– Ошенкова, Соловйова, Маслова й Севидова! До речі, всі вони були “москалями”…
– У людей коротка пам’ять: з тобою рахуються лише тоді, коли ти потрібний. Думаю, згодом на стадіоні “Динамо”, на майбутній Алеї Слави, з’являться пам’ятники цим великим тренерам.
Пеле був і залишається першим!..
За рік до чемпіонату світу в Англії, де радянська команда вперше за свою історію домоглася “бронзи”, у Москві відбувся товариський матч збірної СРСР із неперевершеними бразильцями на чолі з Пеле і Гаррінчею!.. Цей матч чекали з таким нетерпінням, начебто 4-е липня 1965 року повинне було стати початком штурму Олімпу!.. В складі збірної пощастило з’явитися й Андрію Бібі – багато газет того часу надрукували фотографію, на якій великий Пеле тисне руку капітанові київського “Динамо”...
– Судячи з того, що на фотографії Пеле вже до пояса голий, а ти все ще у формі збірної, тобі не вдалося обмінятися з ним футболками?
– Так, це була велика невдача. Мене випередили – здається, Валера Воронін...
– Як гралося проти Пеле?
– Значно безпечніше було стежити за ним із трибуни… Це був надзвичайний футболіст – з тих пір, як Пеле перестав виходити на поле, кого тільки не ставили в його спадкоємці! Пам’ятаю, лунали голоси, що спочатку Эйсебіо, а потім і Марадона, можуть розділити славу Короля...
Хоча все це – журналістська омана, бо фахівці ніколи не брали участі у подібних номінаціях. Історія футболу знає чимало талановитих футболістів, що володіють оригінальною технікою, спринтерською швидкістю, стаєрською витривалістю, високим стрибком... А в Пеле слабких місць взагалі не було: те, що він умів робити, він робив набагато краще й навіть артистичніше будь-якого талановитого гравця... Такі народжуються один раз на сто, а, може, й тисячу років – от кого по праву можна називати “зіркою”!
– Ажіотаж навколо того матчу був неймовірний – спекулянти за один вечір на квитках багатіли!..
– До речі, напередодні гри, на тренуванні бразильців у Лужниках зібралося близько 30 тисяч глядачів. Були серед них і ми, гравці збірної СРСР. Це була чудова циркова вистава! І в нас уже заздалегідь “тремтіли коліна”... Пам’ятаю, як уважно, не відриваючись від поля, спостерігав за тим, що відбувалося, Валера Воронін, якому було доручено опікати самого Пеле. І це був наш найкращий футболіст!.. Що вже казати про інших...
– Не пам’ятаєш, хто грав у тому складі?
– У воротах – Банников, у захисті – Пономарьов, Рябов, Данилов, у півзахисті – Воронін і Сичинава, у нападі – Метревелі, Іванов, Баркая, Хусаїнов, Месхі. У другому таймі, замість Банникова, Іванова й Хусаїнова, вийшли: Кавазашвіли, Банішевський і Логофет. А на 68-й хвилині я замінив Баркая.
– Таке враження, що збірна грала по системі “дубль-ве”, і це в той час, як у Києві Маслов вже практикував бразильську “ 4-2-4”...
– Ні, це вже була не довоєнна “3-2-5” – інсайди Іванов і Хусаїнов часто допомагали “хавам”, відходив назад і Баркая... Уже через рік, в Англії, головний тренер збірної Микола Морозов обрав більш гнучку схему, і вона б обов’язково спрацювала, якби в матчі проти Німеччини арбітр не видалив Численка й “Кайзер” Беккенбауер не травмував Сабо...
– Що тобі казав Морозов, коли випускав на поле замість Баркая? І чому не грав Сабо?
– Мені треба було “зачепитися за м’яч”, заспокоїти товаришів, не помилятися в передачах... А Йожеф у цей час був дискваліфікований і підключився до збірної лише восени у відбірковому матчі з Норвегією. Його і справді дуже тоді не вистачало.
– Впадало в око, що на тлі загальної нервозності ти виглядав дуже спокійним, упевненим навіть і, як завжди, елегантним. На фотографії чітко видно, що в тебе навіть проділ не порушений...
– По-перше, при такому рахункові вже можна було не хвилюватися, а по-друге, за двадцять дві хвилини, що мені їх відвели тренери, я навіть не встиг втомитися...
– Ну, якщо з футболкою не вийшло, то хоча б автографа отримав?
– Після гри, у ресторані готелю “Метрополь”, у нас була спільна вечеря, і моє місце зовсім випадково виявилося саме навпроти Пеле. Я, швиденько зорієнтувавшись, поліз у кишеню й витяг два новеньких червінці (нам саме видали гроші) і простягнув: “Пліз, aвтограф!..” Він посміхнувся й розписався на них... А коли ми з Банниковим вночі поверталися літаком додому, поруч опинився грузин. Довідавшись, що ми тільки грали проти Бразилії, він буквально вирвав у мене зізнання про автограф Пеле. “Будь-які гроші плачу за червінець!” – почав він кричати на весь літак... Мені коштувало великих зусиль зберегти для Володі Мунтяна, що колекціонував такі речі, дорогоцінну десятку. А ось що сталося із другим червінцем, згадати так і не можу...
Пожинаючи лаври...
– У 1966 році, після того, як “Динамо” стало чемпіоном країни, тебе визнали найкращим футболістом Радянського Союзу, хоча в збірну країни ти не потрапив...
– Нам, ветеранам, серед яких виділялися Турянчик, Хмельницький, Медвідь, вдалося тоді згуртувати молодих. Мунтян, Бишовець, Рудаков, Круликовський, Левченко спромоглися замінити тих, що поїхали на чемпіонат світу... І коли з Англії повернулися “збірники”, у команді не раз виникала складна ситуація із визначенням складу: конкуренція була неабияка...
– А як ти почувався, коли довідався, що не включений до складу збірної?
– А ти як вважаєш? Заспокоював себе тим, що краще залишитися вдома і грати у своїй команді, аніж сидіти в глибокому запасі у збірній... Радянський футбол у наш час був не набагато слабкішим теперішнього європейського: крім п’яти московських команд, кожна з яких грала в свій оригінальний футбол, було кілька абсолютно не схожих одна на іншу національних шкіл. Практично в кожній команді вищої ліги було чимало гравців найвищого класу: при бажанні можна було створити дві-три рівноцінних збірних країни...
– Як у команді поставилися до того, що саме тебе визнали найкращим?
– Ніяких ревнощів не було. Взагалі ж тоді в нас була “команда-казка”, у якій кожний міг стати найкращим... Важко аналізувати, за що мене визнали “найкращим футболістом країни” – може, тому, що був капітаном команди, що зробила “золотий дубль”? Може, за щось інше... А те, що я спромігся обійти “збірників”, що стали бронзовими призерами чемпіонату світу (вибирати там було з кого), то це стало свого роду компенсацією за образу...
– Я пам’ятаю дивний випадок з того часу: в 67-му мені довелося побувати в Азербайджані – виявилося, що там чи не в кожному начальницькому кабінеті на стіні висіла фотографія найкращого футболіста країни Андрія Біби. Знаєш, це було так приємно!..
– Так, були часи... Поважали не тільки дівчата... Автографів роздав, напевно, мільйон. Але все це – у минулому. Сьогодні інші знаменитості в ходу...
– А мені не раз доводилося бачити, як зустрічають динамівських ветеранів уболівальники зі стажем в інших містах... Вірніше, шанувальниці!.. Після таких зустрічей ти довго відмивав сліди губної помади...
– Ми, “діди”, куди тільки не забиралися: здавалося, немає такого “ведмежого кута” на карті, де б не побували ветерани-динамівці... Сьогодні люди живуть небагато, але вдається куди-небудь з’їздити. Хотілося б, щоб слава київського “Динамо” була підхоплена нинішніми футболістами, щоб не переривався зв’язок поколінь...
– Пам’ятаю ми, уболівальники, ідучи на стадіон, були настільки впевнені в перемозі, що інші “ставки” просто не приймалися – питання було лише в тім, з яким рахунком цього разу наші переможуть... Як ти почувався капітаном такої команди?
– Це було дуже відповідально й у той же час приємно: мені пощастило ближче познайомитися із Віктором Масловим, частіше за інших чути його мудрі міркування про життя й футбол... Але доводилося також бути сполучною ланкою між тренером і командою. Як покарання в нас існувало відправлення у військову частину, де доводилося жити в казармі й ходити у формі, – мені не раз доводилося визволяти звідти завинивших гравців. Капітан – це не просто гравець із пов’язкою на лівій руці…
Другий подих ветерана
– Ти почав працювати в Маслова селекціонером, а потім раптом виявився гравцем “Дніпра” – відчув, що не дограв?..
– Тоді закінчували грати до тридцяти років: тренери частіше дивилися в паспорт, ніж на твою гру... Це зараз у кращих командах світу ніхто не дивується присутності на полі досвідченого 35-річного захисника або воротаря!.. В 1967 році я ще був капітаном “Динамо”, а вже в наступному році Маслов запропонував допомагати йому в тренуваннях...
І от навесні, за завданням Маслова, я з’явився в Ялті, де проводили збори українські команди. Тиждень відпочивав, “розслаблявся” дегустаційними кримськими винами, роздавав автографи... Але довго не витримав: роки “режимного” життя взяли своє, і я розжився в хлопців з “Дніпра”, які жили по сусідству, формою – страшенно захотілося грати.
Вийшов на “галявину”, пробіг за м’ячем, постукав по воротах, пограв у “квадрат” – виявилося, що все це в мене виходить навіть краще, ніж у багатьох... А ввечері, “за чашкою чаю”, мене почали обробляти: допоможи підняти команду... Спочатку я сумнівався, чи варто вертатися, але за справу взялася “важка артилерія”: підключилися люди з оточення Щербицького, заступник голови Укрради “Динамо” Бака, дніпропетровське партійне керівництво... І я здався – погодився допомогти “Дніпру”, домовившись, що рік пограю.
– І вийшло?
– Ще й як! Не встиг забути, як колись грав... Люди ще пам’ятали мене по “Динамо”, і йшли на стадіон “вболівати”... І я намагався відповідати їх уявленням про справжній футбол.
Пройшов сезон, і в 69-му до Дніпропетровська, не знайшовши спільної мови з Ошенковим, з “Шахтаря” приїхав новий тренер – мій давній приятель Лобановський. Прийняв команду, оглядівся й підступив “з ножем до горла”: “Давай, Андрію Андрійовичу, допомагай – я тут один, так що вся надія на тебе!..” А у мене в Києві – молода дружина! Але треба знати Лобановського – перед ним важко встояти! Об’єднавшись зі своєю Адою, вони все ж таки умовили мою Ліду потерпіти ще рік.
Справи в команді одразу ж пішли вгору й турів за 6-7 до кінця першості ми вибороли перше місце у своїй підгрупі. У місті це було сприйнято як національне свято! Думаю, я таки допоміг Валерію Васильовичу... Щоправда, нам не вдалося з першої спроби увійти у вищу лігу – посіли друге місце в перехідному турнірі. Але для молодого тренера і це був безперечний успіх – саме з того “Дніпра” і почалося сходження до світової популярності тренера Лобановського.
– Чув, глядачі ходили “на Бібу”!..
– Я віддав “Дніпрові” два роки, служив йому вірою й правдою, і без удаваної скромності можу зізнатися, що тоді в місті мене любили, і я намагався цю любов виправдовувати. Але все має свій кінець…
– Що було далі?
– Пограв з півроку в чернігівській “Десні” – це ж зовсім поруч з домом, і повернувся в “Динамо” – вже в якості тренера...
Чи став вітчизняний футбол кращим?
– Колись у СРСР майже в кожній команді було кілька гравців, які претендували на місце в збірній...
– Сьогодні ситуація змінилася: навіть Лобановський із великими труднощами знаходив в Україні одинадцять гравців, які б задовольняли його вимогам! Згадай, звідки вийшли й заграли Безсонов, Балтача, Бережний, Каплун – з харківського інтернату!.. А Заваров, Андрєєв, Журавльов, Сорокалєт – з ворошиловградського... От і їздимо ми за гравцями не тільки в Росію й Білорусь, але й у Сербію, Румунію і навіть у Бразилію та Нігерію...
– І київське “Динамо” вже має півтора складу одних тільки легіонерів, а в Росії з успіхом грають українці...
– Що поробиш: “Динамо” чи “Шахтарю” вони не підійшли, а їхнім рідним клубам вкрай потрібні гроші, отримані від трансферу.
