Георгій Михайлович народився 7 березня 1923 року в селі Зняцево Мукачівського району Закарпатської області.
Першою командою Лавера була ужгородська «Рудь» (1943 – 1945), потім він виступав за ужгородський «Спартак» (1946 – 1948), звідки його було запрошено до київського «Динамо».
За «Динамо» він виступав із 1948 до 1951 року, зігравши загалом 69 матчів у вищій лізі чемпіонату СРСР (щоправда, в 1951 через навчання грав лише за дубль).
Потім у кар'єрі Лавера було мінське «Динамо» (1952) та повернення до «Спартака» (1953 – 1954).
Коли він був ще гравцем «Спартака», Георгій Михайлович вступив на історичний факультет Ужгородського державного університету, а під час виступу в «Динамо» перевівся до Київського університету, який успішно закінчив. Після завершення футбольної кар'єри зайнявся викладацькою діяльністю.
Напередодні свого ювілею Георгій Михайлович відповів на питання кореспондента офіційного сайту ФК «Динамо» (Київ).
- Георгію Михайловичу, Ви були першим футболістом в СРСР, який навчався в університеті. Що все ж таки було для Вас на першому місці, освіта чи футбол?
- Для мене на першому місці була освіта. Я навчався в університеті, більше часу приділяв навчанню. Коли мене забирали до Києва, я навіть їхати не хотів, казав, що я студент та не кину університет заради футболу. Але питання все ж таки було вирішене. Я перевівся до київського університету, який згодом закінчив.
Наша команда непогано зіграла, й я сподобався начальству, після чого мене забрали. Хоча я й не хотів їхати, але мені йшли на поступки, щоб я переїхав до Києва.
- Крім того, ви були першим футболістом із Закарпаття в київському «Динамо». А після вас до Києва переїхала грати ціла плеяда талановитих футболістів. Ви якось сприяли цим переходам, допомагали своїм послідовникам порадами?
- Безумовно. Мої земляки цікавилися, розпитували, які там умови для футболу. Я їм допомагав у цих справах.
- У той час, коли ви грали в «Динамо», в команді кожен сезон відбувалася зміна тренера. Як це вплинуло на Вас?
- Було таке, що тренера міняли й кілька разів на сезон. Було складно. Справа в тому, що тоді, в роки після війни, кваліфікованих гравців було небагато. У післявоєнний період складно було зібрати сильну команду, підбирати гравців. Закарпаття війна зачепила меншою мірою, й молодь могла вільно займатися фізкультурою, тому звідти почали запрошувати гравців провідні команди.
- Чим відрізнявся футбол тих часів, чого не побачиш у сучасному футболі?
- Тоді футбол був не такий, як зараз. Сьогодні на перший план вийшли гроші. Колись Закарпаття давало талановитих гравців усій Україні та Росії. А зараз навіть наша команда купляє гравців за гроші. Я не можу терпіти це неподобство.
- Зараз навряд чи хтось із футболістів погодиться грати не за гроші, в той час як у ваш час більшість готові були грати мало не за ідею...
- Правильно, у нас була просто певна зарплата у вищій лізі. І більше нічого. Дуже рідко якісь додаткові гроші ми отримували зі зборів.
- Що стало для Вас найціннішим досягненням за час гри в Києві? Спортивні успіхи чи щось інше?
- У першу чергу, це навчання. Мене значно більше цікавило закінчити університет, ніж цей футбол. Крім того, саме в Києві я зустрів своє кохання.
Саме там я знайшов своє щастя, забрав кохану зі столиці до рідного Ужгорода. І ось ми вже 58 років живемо разом в щасті та радості.
- Наостанок хочеться запитати: чи стежите Ви за теперішніми виступами «Динамо»? Чи вболіваєте за команду, в якій грали колись?
- Звичайно ж, уболіваю. Я весь час слідкую за результатами. Єдине, що мені не подобається, це те, що останнім часом у команді не було порядку. В жодному разі не можна терпіти нинішнє четверте місце, на якому перебуває команда. Зараз прийшов Блохін, на нього й надія.
www.fcdynamo.kiev.ua
