Голод, що охопив на початку тридцятих територію Української Радянської Соціалістичної республіки, позначився і на долі київського «Динамо». Столицею республіки тоді був Харків, а Київ із 600 тисячами населення був просто великим містом. У 1931-му голод не докотився ще до великих міст. У травні-червні збірні команди восьми міст провели в Харкові турнір з метою відібрати гравців для збірної республіки на чемпіонат СРСР, який розігрувався тоді не між клубами, а між союзними республіками СРСР. У складі збірної Києва на турнірі було вісім динамівців. Кияни у фіналі з рахунком 3:1 обіграли господарів, збірну Харкова, причому арбітр двічі призначав одинадцятиметровий на користь гостей. Але київський воротар Ідзковський відбив обидва удари. У результаті чемпіонський титул уперше за 12 років проведення чемпіонату УРСР дістався Києву, а не тодішній столиці – Харкову.
Цього ж року чотири гравці київського «Динамо» вперше були включені до складу збірної Української РСР, яка в червні зіграла в чемпіонаті СРСР, програвши у півфіналі збірній Закавказької РФСР з рахунком 0:3.
На початку 1932 року з московської «Промкооперації» в «Динамо» перейшов один із найкращих нападників СРСР того часу, лівий крайній Валентин Прокоф'єв. З клубної команди «Райкомвода» був запрошений двадцятирічний Микола Махиня, який грав на тій же позиції. Махиня спочатку підміняв Прокоф'єва, набирався досвіду, що дозволило йому згодом стати одним із найавторитетніших гравців київського «Динамо». На той момент в Україні вже лютував голод. Хоча динамівці й отримували спеціальні пайки, але у багатьох були сім'ї, близькі і на всіх не вистачало. Страх голоду, що насувається, не оминув нікого.
Улітку 1932 р. начальник ГПУ Київського округу Барминський отримує призначення в Іваново (РРФСР). 
Бажаючи створити там сильну футбольну команду, він переводить до себе Садовського і Малхасова. А після того, як в Іванові зіграла збірна профспілок Києва, міграція киян у це російське місто стала масовою. Причина проста – в Росії не було голоду. Першим в Іваново переїжджає Коротких. Потім з інших київських команд прибули Правовєров, Вавилов, Потапов, Гончаренко. Завдяки киянам збірна Іванова стала досягати значних успіхів. Приблизно в цей же час у Москві заарештували київських футболістів Свиридовського та Піонтковського. Вони намагалися обміняти відрізи сукна на продукти, були спіймані і спрямовані терміном на два роки на примусові роботи до трудової комуни міста Болшево Московської області. На ті часи це було дуже м'яке покарання, враховувалась відомість і популярність футболістів. До Болшева засилали багатьох футболістів. Як результат команда цієї комуни навіть брала участь у Всесоюзній першості ПСО «Динамо». Звісно, у 1932 році ні «Динамо» Київ, ні збірна міста вже не представляли тієї сили, що в минулому році. Про це можна судити навіть з того, що у відбірному матчі на першість УРСР 1932 року збірна Києва програла збірній Вінниці 1:4. Позначалося ще й те, що найкращі гравці залучалися до збірної СРСР на різні товариські матчі. Саме в цьому році вперше чотири динамівці Києва були покликані до всесоюзної збірної - Ідзковський, Свиридовський, Піонтковський і Прокоф'єв. Вони вперше зіграли в тренувальному матчі збірної СРСР зі збірною Москви 15 липня 1932 року (результат - 3:4). У цьому матчі був забитий і перший гол динамівця за збірну СРСР. Забив цей історичний м'яч Валентин Прокоф'єв. Він же 21 жовтня 1932 року відразу зіграв у міжнародному матчі збірної СРСР зі збірною Народних домів Туреччини (так називала себе збірна Туреччини, зважаючи на заборони ФІФА грати зі збірною СРСР). До весни 1933 київське «Динамо» вело жалюгідне існування. Але саме тоді в команду прийшло прекрасне поповнення - квартет молодих честолюбних москвичів, які не бажали затягувати своє перебування в московських командах у тіні майстрів старшого покоління. На берегах Дніпра вважали за краще грати захисник Василь Єпішин, півзахисник Михайло Путистін, фланговий форвард Ілля Панін і центр нападу Костянтин Щегоцький. Крім них, до команди зараховують і киян із «Желдора» Миколу Балакіна і Василя Сухарьова.
Щоб вибратися із зони голоду, що прийшов до України (і Києва зокрема), енергійний і заповзятливий керівник команди Лазар Коган (посади тренера тоді ще не було) організував у травні поїздку команди за маршрутом Баку - Ерівань (нині - Єреван) - Тифліс (нині - Тбілісі). Відрядити до Закавказзя вдалося всього десятьох: Ідзковського, Весеньєва, Тютчева, Єпішина, Сухарьова, Путистіна, Паніна, Щегоцького, Сердюка (Шульца) і Прокоф'єва. Одинадцятим поїхав якийсь Жорж із Одеси, який, щойно турне завершилося, безслідно зник. Досі невідомо, хто ж це був. Зігравши внічию 0:0 у Баку, динамівці могли до Єревана і не доїхати. На пересадці в Тифлісі провідник першого вагона, перевіряючи квитки, відіслав динамівців до вагона номер вісім. По дорозі потяг зійшов з рейок, перші вагони пішли під укіс, загинуло багато людей. Так, рятуючись від голоду, команда ледь не загинула в горах Кавказу. Три доби динамівцям довелося чекати ремонту полотна. У Єревані їх зустрічали немов гостей з того світу. У той важкий голодний рік у Києві намічалося відкриття нового стадіону «Динамо». Через голод у місті торжество відкладалося двічі та все ж відбулося 12 червня. Стадіон отримав ім'я «вірного продовжувача справи Дзержинського, першого чекіста республіки» наркома внутрішніх справ і голови ГПУ України Всеволода Балицького. Будівництво футбольної арени було повністю завершено. Крім лавок для розміщення глядачів на пагорбах парку була побудована дерев'яна трибуна, а навпроти неї - біла раковина для оркестру. Сидячих місць було 18 тисяч, а всього стадіон мав можливість прийняти 23 тисячі глядачів. На свято 
відкриття прийшло близько 45 тисяч людей. Пройшли чутки, що в кіосках у продажу будуть деякі продукти. У цей день на стадіоні проводився фінальний матч першої української «Динаміади». Грали динамівські команди Києва та Харкова. Кияни грали в тому ж складі, що і під час закавказького турне, тільки таємничого Жоржа замінив Махиня. Харків'яни жадали реваншу за поразку в чемпіонаті УРСР 1931 року, грали дуже грубо, особливо відрізнявся Фомін. Дісталося, насамперед, крихкому Щегоцькому, який уперше постав перед київською публікою. Саме Щегоцький і забив вирішальний гол у матчі (2:1), а відкрив рахунок Махиня. Коли в 1934 році столицю УРСР перевели з Харкова до Києва, стадіон «Динамо» став Всеукраїнським. Саме тоді було розпочато будівництво колонади головного входу на стадіон, яке тривало до 1936 року. У постійну експлуатацію стадіон був введений лише в 1934 році, тому в деяких виданнях дата «народження» стадіону вказана помилково. Насправді футбольні матчі на стадіоні регулярно проводили з 1933 року, а добудовувалися тільки тенісні корти, гімнастичне містечко, баскетбольні та волейбольні майданчики. Поруч зі стадіоном був побудований ресторан «Динамо», один із найкращих у Києві. Навесні 1934 року на стадіоні відкрили першу футбольну школу на 25 осіб.
Командою «Динамо» керувала тоді тренерська рада на чолі з «граючими тренерами» Ідзковським і Щегоцьким. З їхньої ініціативи у вихідні дні команда виїжджала на товариські матчі в інші міста. Так команда заробляла на життя, оскільки київське керівництво товариства «Динамо» футболістів «скоротило». Практично це була перша в країні професійна футбольна команда, як не дивно це звучить для того часу. Судячи з усього, заробітки були мізерними, і в «Динамо» залишилося лише вісім футболістів. 24 травня кияни програли вдома 0:6 збірній Ленінграду. Не знаючи справжнього стану справ, газети обрушилися на команду з відвертою лайкою. Капітан команди Щегоцький подавав кілька рапортів, просячи допомоги, але не почули. Коли ж його запросили в «Динамо» (Дніпропетровськ), у дорозі була організована «перевірка документів», і Щегоцького повернули до Києва. Дізнавшись про справжню причину результату гравців з київського «Динамо», керівництво видало команді матеріальну допомогу. Допомоги вистачило ненадовго і динамівці відновили недільні «набіги» на інші міста, «позичаючи» по 4-5 гравців у інших команд. Це не допомагало, і динамівці, як правило, програвали. Аби не допустити підриву престижу відомства, керівництво Київської ради «Динамо» вирішило позбутися футбольної команди, запропонувавши Ідзковському, Тютчеву і Щегоцькому роботу в іншому місці, і ті погодилися. Коли 24 червня до Києва приїхало, нарешті, усе вище керівництво, вибухнув скандал. Дорученці від Балицького «вмовили» футболістів повернутися, вдавшись до погроз. Футболісти «покаялися», відчувши, що на них чекають кращі часи. Динамівцям пішли назустріч: виплатили зарплату, забезпечили формою, інвентарем, житлом. За два голодних роки ряди київського «Динамо» сильно порідшали. Комплектування нового колективу було доручено Щегоцькому. Від охочих стати під прапори столичного «Динамо» не було відбою. Вибирали найкращих і добре знайомих. Першим до Києва в серпні був запрошений нападник з Донбасу Віктор Шиловський, який відразу став у нагоді. На той час відбули заслання і повернулися до Києва Свиридовський і Піонтковський. А до кінця року з Іванова повернулися Правовєров і Гончаренко. Їх відразу ж зарахували в «Динамо». 20 серпня 1934 року гравці київського «Динамо» у складі збірної УРСР вперше зіграли в Києві міжнародний матч зі збірною Народних Домів Туреччини.
Так пережило «Динамо» голодні роки. Уже в 1935 році команда остаточно встала на ноги, сформувався основний склад. Попереду на динамівців чекали успіхи в абсолютно новому, уже клубному чемпіонаті СРСР 1936 і 1937 років.
Матеріал уперше був опублікований у клубному журналі "Динамо" (2003-й рік)
