Нападник «Динамо-2» Ігор Мединський з’явився в команді влітку 2010 року. Ставши чемпіоном Європи у складі студентської збірної Тернополя, футболіст привернув увагу тренерів другої динамівської команди. Перспективу в ньому розгледів спочатку Геннадій Литовченко, а потім Андрій Гусін, який змінив його на тренерському містку. Певний час Ігорю знадобився, щоб освоїтися в новому колективі, а вже з нинішнього сезону нападник почав виправдовувати довіру забитими м’ячами. В останніх чотирьох матчах Мединський п’ять разів відзначався у воротах суперників. Познайомимося ближче з молодим динамівцем.
- Я народився у ста кілометрах від Тернополя, в селі Устечко. Все своє дитинство провів із футбольним м’ячем, часто залишався бігати після школи. Спочатку займався для себе, але з часом вийшло вийти на вищий рівень. У селі навчався до 8-го класу, а потім вступив до тернопільського футбольного ліцею, де два роки займався у футбольному класі. Після цього вступив до Тернопільського університету, там грав за місцеву студентську команду, на область та в студентській лізі. А минулого року надійшла пропозиція з Києва
- Хто був вашим першим тренером?
- У школі нас спочатку тренувала Іванна Лугова. Вона свого часу була футболісткою, виступала за жіночу команду «Динамо». Спочатку було смішно, але коли вона почала грати з нами у футбол, було видно, що це професіонал. Саме вона мене багато чому навчила й підготувала до навчання в Тернополі. Далі зі мною працювали Василь Івегеш та Анатолій Назаренко, з ними я пройшов хорошу школу й отримав старт для подальшої кар’єри.
- Чи завжди хотіли грати в нападі?
- Так, як і в усіх дітей, у мене завжди було прагнення забивати м’ячі. Але були різні ситуації – траплялося, що в дитинстві мене навіть ставили у ворота. А вже в Києві доводилося, виходячи на заміну, займати позицію опорного півзахисника, правого чи лівого хава.
- Як опинилися в «Динамо-2»?
- Влітку 2010 року мене запросили Геннадій Литовченко та Сергій Ребров, які в той час тренували команду. У Тернополі ми стали чемпіонами Європи по студентській лізі, мабуть, там вони мене й помітили. Я тиждень був на перегляді в Києві, після чого Геннадій Володимирович сказав, що хоче мене залишити. Я підписав контракт. У цей момент відчув величезну радість не лише за себе, але й за своїх тренерів, батьків, близьких, які хвилюються за мене й підтримують.
- Як сім’я поставилася до переїзду до столиці?
- Мама не хотіла відпускати, плакала, хвилювалася, що рідко буду приїжджати додому. Але папа із братом налаштували на оптимістичний лад, сказали, щоб я спробував закріпитися в «Динамо». Адже вдома немає майже жодних перспектив. Для молодого футболіста кращого варіант не вигадаєш. Тим паче, «Динамо» я завжди любив більше, ніж інші українські команди. Потрапити сюди – величезне щастя для мене.
- А якій із європейських команд симпатизуєте?
- Із дитинства вболіваю за «Барселону». Звичайно, мріяв би пограти там, відчути, як це бути переможцем Ліги чемпіонів.
- Чи могли опинитися в тернопільській «Ниві»? Все ж таки, вона ближче за інші команди до вашого будинку.
- Так, пропозиції були, але тренер бачив у мені перспективу. Сказав, що підготує для серйознішої команди, а до «Ниву» поки зарано. Зараз хочеться скористатися шансом і спробувати свої сили в Києві.
- Наскільки важко було переходити з юнацького футболу до дорослого?
- Дуже важко. До цього мені доводилося грати за дорослу команду й чудово знаю, як це, коли не шкодують молодих. У «Динамо-2» все по-іншому, тут швидкість мислення, точність пасу рази в два чи в три перевершує мої попередні команди. Тут спочатку навіть думати не давали, тому знадобився час, щоб звикнути. Я дуже вдячний Геннадію Литовченку та Сергію Реброву, які мене підтримували, навіть якщо я помилявся. Не хотів їх підвести, тому тренувався не жаліючи себе.
- У попередньому сезоні ви забили 1 м’яч у 15-ти поєдинках. Зараз відзначаєтеся значно частіше. Вже освоїлися?
- Так, звичайно! Ще важливу роль грає підтримка партнерів. З усіма хлопцями вже потоваришував, у нас дуже хороший, згуртований колектив. Навіть якщо щось не складається, один одного ніхто не сварить. У такій атмосфері завжди хочеться грати й допомагати команді. У нас є всі умови для прогресу, щоб усе складалося.
- Які вимоги висуває до вас Андрій Гусін?
- Чіплятися за м’ячі попереду, проти кого б ми не виходили. Якщо це вдається, команді грати значно легше. Також потрібно вести боротьбу, намагатися пресингувати, не боятися брати на себе ініціативу, а де потрібно – грати на команду. Ну і, звичайно, обов’язок кожного нападника – забивати м’ячі.
- Серед партнерів по атаці – Коваль, Шевчук, Гемега. Чи з усіма налагодили взаєморозуміння?
- Ми добре відчуваємо, коли потрібно відкритися, куди бігти. Я розумію їх, а вони знають, що можу я, мої сильні та слабкі якості. На полі від цього багато чого залежить.
- Хлопців 1993-го року народження в команді не так багато. Почуваєте себе наймолодшим?
- Коли лише прийшов до команди, справді, був наймолодшим разом із Сухомлиновим та Бонем. Я ще добре нікого не знав. А зараз у команді вже є хлопці 1994-го року народження. Ми навіть м’ячі не носимо, цим зайняті молодші.
- Ви живете на базі, з ким поділяєте кімнату?
- У нас хлопці з «Динамо-2» та молодіжної команди живуть разом. Моїм сусідом є Діма Хльобас. На базі нудно не буває, інші хлопці часто приходять до нас до кімнати. Ми, як одна велика сім’я.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» (Київ)
