- В такий наелектризованої обстановці достатньо маленької іскри, щоб розгорілося полум'я. І дія гравця, що в іншій ситуації пройшла б практично непоміченою, здатна викликати непередбачувані емоції - і публіки, перед якою футболіст чужої команди демонстративно цілує після голу емблему свого клубу, і опонентів на полі. Природно, я не прихильник агресії, за яку готовий вибачитися перед уболівальниками «Динамо» і «Шахтаря», але слід оцінювати ситуацію в комплексі, і пам'ятати, з чого все почалося.
Нас звинувачують у неповазі до суперника, який двічі переміг динамівців у ході сезону - Мірча Луческу сказав, що не перемігши гірників в особистих зустрічах чемпіон не здається йому повноцінним. Але якщо так - повноцінними чи срібними призерами стали гірники, якщо двічі поступилися «Дніпру»? І чи можна вважати демонстрацією поваги до супротивника образливий переспів динамівського гімну, яким, використовуючи лексику, далеку від літературної, диригував у літаку капітан «Шахтаря» Даріо Срна? Адже виконували гірники цю пісню під відеозапис, пізніше розміщену в інтернеті.
Озираючись назад, бачу в тому, що сталося на полі «Арени Львів» і частину своєї вини: як досвідчений президент, повинен був відчути у хлопців, які почали святкувати дострокове чемпіонство, недостатність мотивації та сили духу, без яких неможливо виходити на поєдинки такого напруження. Який би склад не виставив «Шахтар», що вже перебував у той момент подумки в Севільї, настрій на нього повинен бути позамежним - тим більше, що Луческу своїми передматчевими заявами наших гравців тільки розпалив.
Якби відчув навіть натяк на розслабленість, побачену пізніше на полі, - порадив би Сергію Реброву виставити в цьому матчі дублерів, які напередодні розгромили молодіжний склад гірників з рахунком 4:0. Зробили це хлопці з легкістю не лише за рахунком, але і за змістом гри, також заздалегідь оформивши чемпіонство. Немає ніякої гарантії, що результат матчу на львівському стадіоні був би іншим, але завзяття та прагнення до перемоги нашого найближчому резерву було б не займати.
В динамівській історії прецедент уже був: наш молодіжний склад приїхав в Одесу на матч за Суперкубок України з тим же «Шахтарем» і виграв, хоч мало хто в це вірив. У зустрічі чемпіонату, яка нічого не вирішувала з турнірної точки зору, це було б логічніше. Де, якщо не в подібній битві, перевірити молодь, на яку в не такій вже і віддаленій перспективі ми будемо розраховувати. Клубного патріотизму цим юним хлопцям вистачає з надлишком. Але я не наполіг на такому варіанті, тому ця поразка - настільки ж моя, як футболістів та тренерського штабу.
Матч залишив неприємний осад не тому, що ми програли, а тому, що завершився він резонансним інцидентом. Вчинки Андрія Ярмоленка, Тараса Степаненка та інших учасників матчу, та бійку, включаючи запасних, я обговорювати зараз не хочу - всі хороші. Дисциплінарний комітет федерації дасть їм належну оцінку. Не хочу нікого виправдовувати, але мені здається, що через якийсь час, коли схлинуть емоції, хлопці помиряться. На чемпіонаті Європи, де гравці «Динамо» та «Шахтаря» будуть по одну сторону барикади, конфронтації всередині збірної бути не повинно. Це аксіома.
