У ньому не було нічого незвичайного, якби не місце поєдинку, адже саме на харківському стадіоні «Динамо», який дожив до наших днів, наші футболісти 16 червня 1941 року зіграли свій останній довоєнний матч у чемпіонатах СРСР...
Продовження через чотири роки...
Для динамівців, які проводили у зв'язку з будівництвом нового стадіону в Києві всі свої ігри на виїзді, наступною за календарем мала стати зустріч 22 червня з командою Червоної Армії з Москви, яка відкривала нову арену-красуню, побудовану в столиці України.
Перед входом на стадіон, збоку вулиці Анрі Барбюса, красувалася новенька красива арка з написом «Стадіон ім. М.С. Хрущова». Вся територія арени була обвішана портретами вождів партії, членів уряду, спортивними гаслами. Відкриття планувалося на 17.00.
Увечері рух транспорту на Хрещатику було перекрито, народ групами йшов на футбол. Тоді населення міста було близьким до мільйону, але головна вулиця була забита – більшість прямували на стадіон. Гравці «Динамо», як усі, діставалися місця майбутньої баталії пішки.
Свято планували розпочати відомі на той час київські гімнасти, чемпіони СРСР – Аджат Ібадулаєв та Таїсія Демиденко. Потім очікувався виступ чотирьох союзних силачів-важковаговиків. Але гра не відбулася. Як співалося в пісні тих років: «22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началась война...», а популярний радіокоментатор Вадим Синявський, який приїхав до Києва, лежачи на підвіконні готелю «Континенталь», кричав у телефонну трубку: «Б'ють зенітки! Повз... Ось, здається, влучили».
На світанку найдовшого світлового дня – 22 червня – літаки Люфтваффе атакували «Об'єкт №12» (так фашисти позначили Київ).
Падали перші бомби недалеко від підземного штабу Київського укріплювального району у Святошині та на Повітрофлотському шосе, де нібито був запасний штаб КОВО – в підвалі недобудованого навчального корпусу Інженерно-будівельного інституту. За офіційними даними, 22 червня від бомбардувань у Києві загинуло 25 осіб. Хоча багато людей казали, що жертв було набагато більше.
Незважаючи на те, що відбувалося серед численних масових заходів, запланованих на 22 червня в Києві, скасували лише відкриття нового стадіону. Футболістам, які дісталися місця гри, тодішній головний тренер динамівців Михайло Бутусов повідомив, що гри не буде, вони можуть розходитися, але завтра він їх чекає всіх на тренування... Глядачам, які прийшли на відкриття, було обіцяно, що з придбаними квитками вони зможуть прийти на стадіон після того, як ворога буде вигнано з території країни. Останні матчі першості в інших містах були зіграні 24 червня, «Динамо» посідало 8-е місце...
Тоді мало хто міг собі уявити, що на свою наступну зустріч у чемпіонаті країни проти московського «Локомотива» з останнього складу команди Бутусова, що грав у Харкові майже чотири роки тому, на поле у футболках з буквою «Д» на грудях 13 травня 1945 року вийдуть лише Махиня та Балакін, а серед 40,000 уболівальників, які прийшли на перший післявоєнний матч своєї улюбленої команди, проведений на стадіоні «Динамо», будуть і ті, хто вижив та зберіг квиток на ту невдалу гру в перший день страшної війни...
Маховик, що ламає долі
Кривава м'ясорубка війни із жорстокою легкістю ламала долі мільйонів людей. Її жертвами стали й футболісти київського «Динамо». Під час оборони столиці України поруч із Ірпенем загинув лівий крайній Йосип Качкін. Не повернулися з фронту захисник Михайло Волін та півзахисник Борис Афанасьєв.
Не маючи можливості вийти на поле 22 червня, молодий воротар «біло-синіх» Олег Лаєвський, помінявши бутси й футбольну екіпіровку на солдатські кирзові чоботи й військове обмундирування, вирушив до бойової частини. «Коли вже було чути залпи під Фастовом, ми почали займати оборону Києва. Спочатку в Теремках, у Голосієвому, там точилися тяжкі бої. Потім нас перекинули під Ірпінь, але німець не пішов у лоб на укріплювальний район, де були доти, а обійшов оборонний рубіж, заволодів Черніговом із півночі, Кременчуком із півдня та закрив усе київське угруповання в котел. Більшість потрапило до полону, а ми почали відходити. Були організовані групи, у нас були хороші керівники (один із них, пам'ятаю, був старший лейтенант із «молотками»), вони вивели нас до Лубен. Там зайняли оборону, а німці поперли знову, аж до Золотоноші...».
Воротар Микола Трусевич, захисник Олексій Клименко, півзахисник Іван Кузьменко та нападник Павло Комаров були зараховані до винищувального батальйону Київського укріплювального району, але змушені були з боями відійти до рідного міста.
Зі спогадів передвоєнного капітана «Динамо», нападника Костянтина Щегоцького: «Майже перед самим відступом наших військ нас із Ячменниковим знайшов на стадіоні Трусевич. Поранений у ногу, дуже худий, в обмотках, із великим шрамом на щоці, Коля справляв гнітюче враження. Ми його нагодували, зібрали їжу для товаришів та обнялися на прощання за воротами стадіону «Динамо». Як виявилося, назавжди...
Розстріли та кульки...
А зовсім нещодавно життя, особливо її футбольна складова, була для жартівника та балагура Миколи Трусевича, який встав у ворота «біло-синіх», як і для його товаришів, зовсім іншим. Історію він та його одноклубники створювали, що називається, своїми ногами.
24 травня 1936 року київське «Динамо» проводило свій перший матч у чемпіонатах СРСР.
В урядовій ложі, як і на трибунах, немає вільного місця. Тут і генсек компартії України Станіслав Косіор, і один із провідних радянських воєначальників – командарм першого рангу Йона Якир, і міністр внутрішніх справ України Всеволод Балицький, який прибув на стадіон, що було названо на його честь... Першого з них три роки потому буде засуджено до розстрілу, другий проживе ще менше, будучи трохи більше ніж за рік Спеціальною судовою присутністю Верховного суду СРСР засудженим до страти, а третього, який упорався із завданням «безумовно виконати план хлібозаготівель» та тим прирік мільйони українців на голодну смерть, уже в листопаді 1937 року буде схоплено та 27 листопада того ж року засуджено Військовою колегією Верховного Суду до звичної процедури розстрілу.
Повернемося, однак, на київський стадіон «Динамо». Радянські люди другої половини 30-х років минулого століття не лише обурювалися та вимагали «розстріляти ворогів народу, як скажених собак», але й по-своєму раділи життю. Серед цих радощів, безсумнівно, був і футбол, хоча прості кияни, на відміну від партійних лідерів та воєначальників, залишали настільки очікуване футбольне дійство у не найкращому настрої. Їхні улюбленці, які грали у футболках червоного кольору (далі ви зрозумієте, чому ця деталь особливо важлива), програли 1:5 московським одноклубникам. Не врятував і Коля Трусевич, який витягнув із сітки воріт «свій» м'яч після того, як він замінив легендарного Антона Ідзковського, травмованого за рахунку 0:4. Табло в той час було «живим», оскільки забиті м'ячі, залежно від кольору футболок гравців, показувало результат у вигляді різнокольорових повітряних кульок, прикріплених до тичок, які незадоволені поразкою з великим рахунком кияни так і хотіли пустити за вітром.
Незважаючи на провальний старт, київські динамівці завершили перший союзний чемпіонат у якості віце-чемпіонів, а в 1937 році завоювали бронзові нагороди. Трусевич у сезоні 1940 року став на один рівень із самим метром київської воротарської школи Ідзковським, провівши 13 матчів у першості з 24-х. Здавалося, у нього та інших гравців команди довга й блискуча футбольна кар'єра. Але так не сталося, й усьому виною війна.
Слава героям, ганьба зрадникам
Опинившись в окупованому Києві, Трусевич разом із низкою інших динамівців увійшов до складу об'єднаної команди «Старт», яка провела серію матчів проти різних команд, сформованих окупантами. Найважливішим із них став матч-реванш із «Flakelf» (збірною, зібраною із солдатів та офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків та механіків київського аеродрому), який завершився 9 серпня 1942 року перемогою киян – 5:3.
Цікава, але дуже важлива деталь. Команда грала проти німців у формі червоного кольору! І це тоді, коли весь Київ ряснів листівками, на яких фашисти повідомляли про розстріли сотень та тисяч безневинних городян в якості запобіжного заходу саботажу та інших проявів найменшої непокори та провокацій! До «Динамо» це мало пряме значення, адже, як писалося раніше, саме у формі цього кольору кияни провели свою першу історичну гру в чемпіонатах СРСР!
Поспішати з висновками фашисти не стали. Після гри, що була міфологізована радянською пропагандистською системою як «матч смерті», нікого з гравців команди-переможниці заарештовано не було, але 18 серпня, через два дні після останнього, дев'ятого, матчу (не з німцями), заарештували лише динамівців. Зі свідчень капітана «Старта» Михайла Свиридовського: «Схоплених звинувачували в тому, що «Динамо» було організовано НКВС, а якщо так – значить, мета організації зрозуміла... З восьми заарештованих було звільнено лише Балакіна, який перебував у команді «Локомотив».
Першим під тортурами на допиті гестапо, будучи схопленим як учасник організації внутрішньоміського опору, загинув Микола Коротких, який був єдиним серед футболістів кадровим співробітником НКВС (фашисти знайшли його довоєнну фотографію в чекістській формі).
Доля інших динамівців, яких помістили до сирецького концентраційного табору, була для одних трагічною, а для інших украй драматичною. Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко були розстріляні 24 лютого 1943 року.
Півзахисник Федір Тютчев, який із початком Великої Вітчизняної війни вступив до лав Червоної Армії, обороняв Київ, потрапив у оточення, а після дивом утік 5 жовтня 1943 року з концтабору, переплив Дніпро та приєднався до частин Червоної Армії. Помер у 1959 році від серцевої недостатності.
Павла Комарова було вивезено до Німеччини, де він працював на заводах «Мессершмітта», а після війни емігрував до Канади.
Але не всі виявилися здатними проявити мужність та стійкість. Георгій Тимофеєв поступив на службу до гестапо. Згодом цього єдиного зрадника було викрито й засуджено на п'ять років.
Забудемо назавжди цього негідника, адже всі інші динамівці, як могли, інколи ціною власного життя наближали перемогу над ворогом. Їхні збірні образи висічені в монументі на рідному стадіоні «Динамо», там, де вони, можливо, провели свої найяскравіші моменти життя.
Вони нікуди не пішли, вони разом із нами, проводжаючи на звитяги нові покоління майстрів київської футбольної школи.
Олег Задерновський
* фото (крайнє знизу) В. Раснер
