Леонід Андрійович відносно нещодавно приєднався до динамівської сім'ї, за цей час своїм професіоналізмом, відданим служінням справі та прекрасними людськими якостями ставши повноправним її членом. Один із найкращих фахівців у галузі спортивної медицини країни й зараз, незважаючи на відпустку в першій команді, на робочому місці в медико-реабілітаційному центрі в Кончі-Заспі. З цього й почалася наша розмова.
- Леоніде Андрійовичу, в ювілейний день ви частіше згадуєте непростий та яскравий життєвий шлях, або будуєте плани на майбутнє?
- Вважаю, що себе до кінця ще не реалізував, хоча вже багато чого досяг. Ювілеї я не люблю. Іноді озираюся назад, згадую цікавих людей, яких було безліч на моєму шляху, якісь життєві моменти. Але переважно дивлюся вперед. Я працюю в «Динамо», хочу з цим клубом досягти значних результатів.
- В який момент ви зрозуміли що медицина, а потім – спортивна медицина, це ваше покликання?
- Не буду кривити душею, все сталося випадково. До медінституту я пішов уступати за компанію з друзями. З першого разу не склав іспити, вирішив попрацювати лаборантом на кафедрі нормальної анатомії. За рік прийняв для себе рішення залишитися в медицині. Вступив до київського медінституту. А зі спортом завжди був нерозлучним, навіть робив певні успіхи в баскетболі. Ось так і склалося, що життя своє пов'язав зі спортивною медициною.
- Кого в медицині та в житті ви можете назвати своїм вчителем?
- Вищезгаданого Сергія Опанасенка. А також Володимира Малюту, в різні часи він був моїм наставником. Із 1975 до 1977 року Володимир Ігорович допомагав проводити семінари для лікарів команд-майстрів першої та другої українських ліг. Потім був період Олімпіади-80, «Динамо» частину матчів проводило на стадіоні СКА, а нашій команді (СКА – прим.ред.) люб'язно надали тренувальну базу в Кончі-Заспі. Там і відбулося моє знайомство з Валерієм Лобановським. Упродовж півроку ми тренувалися в Кончі-Заспі, спілкувалися з усіма динамівцями. Я же отримав чудову можливість переймати досвід та знання динамівських лікарів Володимира Малюти та Віктора Берковського.
- Вам довелося працювати з легендарним Віктором Колотовим. Нинішнє покоління вболівальників мало знає про цю чудову людину та гравця. Що ви про нього можете пригадати?
- Це легенда, дивовижна людина. Мені складно його охарактеризувати однією фразою. З ним ми працювали в молодіжній збірній України наприкінці 90-х років. Майже кожного місяця заїжджали на збір, готувалися до чемпіонату. Спілкування з ним не забуду ніколи, рідкісної краси душі людина, справедливий, чесний, порядний, неймовірно працездатний. Він дуже переймався за долю українського футболу та особливо за тих хлопців, яких йому на той момент довірили тренувати.
- Зараз до вас звертаються за допомогою гравці ваших колишніх клубів, спортсмени інших видів спорту?
- Постійно. Гравці з баскетбольних, гандбольних клубів, в яких я раніше працював, уже давно завершили кар'єру. У них багато проблем із опорно-руховим апаратом, інші хвороби. Дзвонять, радяться... Я їм даю рекомендації, а якщо є вільна хвилина, проводжу огляд. Намагаюся допомагати, чим можу, якщо тільки це не заважає моїй основній роботі.
- Вам доводилося колись разом із фізіологічною допомогою надавати футболістам психологічну підтримку? Як ставитеся до того, щоб у команді був психолог?
- Ви знаєте, я давно працюю у спортивній медицині та застав кілька етапів її розвитку. Ще в радянські часи намагалися, й дуже серйозно, організовувати медичні служби зі штатними психологами, навіть були в ній лікарі, які спеціалізуються на психіатрії. Не пішло це далі, не прижилося. І західний світ спробував це... У них дещо по іншому поставлена робота у футбольних клубах. Головні лікарі, як правило, мають приватні клініки та є провідними фахівцями у своєму напрямку. Вони є консультантами клубу, а основну щоденну роботу виконує лікар середньої ланки, або ж фізіотерапевт. І таких консультантів, скажімо, в «Барселони», цілих 12 людей. Один фахівець по стопі, інший по коліну, хребту тощо. Була також спроба включити до штату командного психолога, але не прижилося. Захід пішов іншим шляхом – вони почали навчати цьому тренерів. Це принесло успіх. Мені теж здається, що психологія в команді – прерогатива тренера. У нього в роботі стільки моментів у психології може бути, як ні в кого більше. Є психологи від природи, які мають, як кажуть, дар Божий. Я з такими людьми працював. У минулому був Віктор Жилін, ті ж Євген Лемешко, Абрам Лерман, Йосиф Ліфшиць. Дуже багато було обдарованих післявоєнних тренерів, без особливої освіти, які мали неймовірну інтуїцію та володіли певними навичками у психології, часом навіть не підозрюючи цього.
Футбольний клуб «Динамо», його гравці, тренери, керівники сердечно вітають Леоніда Миронова з ювілеєм. Дякуємо вам за добре серце та дбайливі руки, чуйне серце та любов до людей. Многая літа, дорогий Леоніде Андрійовичу!
Copyright © 2014 FC Dynamo Kyiv
* фото В.Раснера
