У Віктора Максимовича була непроста доля. Радощі від перемог, здобутих трофеїв у футболі, досягнень в організаторській роботі після завершення кар’єри гравця, щасливого сімейного життя з любими дружиною та донькою тісно переплелися з дуже важким повоєнним дитинством, постійною боротьбою за місце в «рамці» та, нарешті, тяжкою хворобою, через яку він відносно зарано пішов із життя.
Його обрав футбол
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, малому Віті щойно виповнилося три роки. Батько загинув на фронті. Мати з восьмирічним сином повернулася з евакуації, але чекати на допомогу не було від кого. Тому вже підлітком Віктор удень працював на фабриці з виготовлення взуття, а ввечері навчався у школі. Коли був вільний час, він проводив його на спортивному майданчику. Але не на футбольному полі, а в секторі стрибків у висоту. Навіть виконав тодішню норму на звання «майстра спорту» – 195 см. Ще Віктор активно грав у баскетбол та волейбол, і саме в цій грі потрапив до юнацької збірної України. У волейболі йому найбільше подобалося грати в захисті, витягувати у стрибку «мертві» м’ячі біля самісінької підлоги. Мабуть, звідси у нього виникли здібності до красивих стрибків у футбольних воротах.
Вперше він став у них у 21 рік(!). У такому віці деякі голкіпери вже досягають світового визнання. Є дві версії приходу Баннікова до футболу. Одна з них більш романтична: Віктор, як зазвичай, тренувався в секторі для стрибків у висоту. А де на стадіонах знаходяться подібні сектори? Правильно, за воротами. Його стрибки помітили футболісти, які грали поруч, і запросили Віктора спробувати себе в ролі воротаря. От він їм і показав, на що здатен… Друга версія більш приземлена, але більш реальна. За успіхами Баннікова в атлетиці, баскетболі та волейболі непомітно для Віктора спостерігав один тренер скромної заводської команди в рідному Житомирі та запропонував йому стати у ворота його колективу. До речі, саме на таких тренерах і тримається масовий футбол – фундамент професійного. Банніков погодився… і незабаром потрапив до лікарні. Сейви – це, звісно, красиво, але, на відміну від волейболу та стрибків у висоту, це контактний спорт. І Віктор отримав від форвардів суперника свій перший «контакт». У лікарні навіть хотів кинути футбол, але посоромився таких думок. І недаремно, адже незабаром його запросили до його першої команди майстрів, нехай і не з вищої ліги – чернігівської «Десни». Але простояв у чернігівській рамці рівно рік: з літа 1960-го до літа 1961-го.
Із Чернігова до Києва
До скромного у футбольному світі Чернігова на товариський матч приїхав відомий шведський клуб «Хаммарбю», який потім мав також зіграти в Києві з динамівцями. Голкіпер «Десни» Банніков чудово показав себе у грі проти шведів. Він не знав, що на трибуні сидить головний тренер «Динамо» Соловйов, який уже привів «біло-синіх» до срібних нагород, а зараз підводить їх до першого «золота». В’ячеслав Дмитрович приїхав до Чернігова поглянути на майбутнього суперника зі Скандинавії. Але його також турбувала воротарська позиція. Олег Макаров, звісно, мав великий досвід, але йому вже було за тридцять. Молоді та здібні: Андрій Гаваші вже залишив «Динамо», вирішивши, що для нього навчання в університеті на кафедрі ядерної фізики важливіше за футбол; Леонід Клюєв, якого не задовольняли мала кількість матчів у основі, написав заяву на перехід до «Шахтаря».
Соловйов запропонував Баннікову перейти до «Динамо». Але в чемпіонському сезоні Віктор виступав лише за дублерів. Свої воротарські університети він пройшов у Макарова, хоч той грав зовсім в іншій манері: без зайвих сейвів, зате чітко та грамотно. Як підчас гри на лінії, так і на виходах. Ще один відомий голкіпер допомагав Баннікову. На початку 1962-го року Соловйов запросив до Києва з рідного ЦСКА 29-річного досвідченого воротаря Бориса Разинського. Той зіграв у Києві один сезон, простоявши у воротах у 18 матчах із 30, але він був близьким за манерою до Баннікова – так само прудкий, сміливий у боротьбі за м’яч. Він передав свій досвід молодому таланту.
Перший зірковий сезон Баннікова співпав із приходом до «Динамо» Віктора Маслова. У 1964-му році він виграє не лише свій перший великий командний трофей – Кубок СРСР, але й особистий – приз журналу «Огонёк» найкращому голкіперу СРСР. У ті часи призи популярних ЗМІ цінувалися не нижче за призи Федерації, наприклад, приз газети «Труд» найкращому бомбардиру, приз «Радянської Росії» – «За волю до перемоги», що отримувала команда, яка здобула найбільше перемог, хоч спочатку поступалася.
Чим запам’яталася гра голкіпера Баннікова? Перш за все, чудовими стрибками, стрибучістю й воротарською технікою, якої він набув уже в «пізньому» віці. Всі ці якості найкраще проявлялися саме у вирішальних кубкових матчах. Не так у фіналі з куйбишевськими «Крильями», як із московським «Спартаком» у двох півфінальних поєдинках 8 та 9 вересня. Перша завершилася нічиєю 0:0, а наступного дня кияни перемогли 3:2. Героєм обох матчів став саме Банніков. Потім Олег Макаров буде жартувати: «Протягом цих двох днів Віктор узяв намертво у стрибках більше м’ячів, ніж я за всю кар’єру». Після цього півфіналу Баннікова почали запрошувати до збірної СРСР. У ній він чудово захищав ворота проти австрійців, греків, валлійців, ним захоплювалася преса, й саме тоді Віктор, як він сам зізнавався, навіть «упіймав зірочку», але його привів до тями товариський матч у Москві 4 липня 1965 року з чемпіонами світу бразильцями. Хоч Банніков знову підкорював усіх своїми сейвами, «король футболу» Пеле «поклав» йому свої чергові кілька голів, а третій додав Флавіо. Більше у Баннікова не було «зіркової хвороби».
Його взяли зі збірною СРСР на чемпіонат світу 1966 року в Англії, але там він не зіграв жодного матчу. Тренер Микола Морозов надав перевагу Леву Яшину та Анзору Кавазашвілі. Повернувшись до Києва з Англії, як і інші динамівці, які грали у збірній, Банніков неочікувано побачив, що його місце зайняте. За всю історію «Динамо» це був перший випадок, коли в команді було два чудових голкіпери. Хоча, пізніше, у 80-х роках, Віктор Чанов та Михайло Михайлов приблизно повторили такий сюжет.
Першопрохідець
Із Євгеном Рудаковим, який замінив його, Банніков грав у різний футбол. Попри свій високий зріст, Рудаков надавав перевагу менш ефектній манері гри. Якщо в їхньому першому «конкурентному» сезоні 1966 року Рудаков захищав ворота «Динамо» у 18 матчах, а Банніков – у 7, то в наступному вже Віктор вирвався вперед: 22 проти 17 Рудакова. У 1968 році взагалі була «бойова нічия» 19:19, у 1969 – «повна перевага» Рудакова – 29:3, але того року Банніков зламав руку й довго лікувався.
У 1970 році Віктор змінює команду на рідне для Маслова та Рудакова московське «Торпедо», і там, неочікувано для всіх, він знову став одним із найкращих голкіперів Союзу. Його знову запрошують до збірної СРСР, де його головний конкурент усе той же Рудаков. У 1970 році він знову виграв приз журналу «Огонёк» найкращому голкіперу країни. Цей приз рідко давали одному голкіперу більше одного разу, але виграти його, виступаючи за два різних клуби, спромігся лише Банніков.
У Віктора Максимовича був нетривалий досвід тренерської роботи – у рідному Житомирі, але повністю він розкрився саме як серйозний організатор та керівник. Отримавши спочатку досвід у луганській «Зорі», у Спорткомітеті УРСР, у профспілкових спортивних структурах республіки, саме Віктор Максимович очолив команду менеджерів, яка вибудувала принципово нову Федерацію футболу незалежної України, саме він представляв її інтереси, коли ФФУ приймали до родини ФІФА та УЄФА. Його обрали першим президентом Федерації (1991-1996), із 1996 року до останнього дня свого життя – 25 квітня 2001 року – Віктор Максимович був першим віце-президентом ФФУ.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» Київ
