До 73-річчя легендарного захисника київського «Динамо» Михайла Фоменка, який виграв із нашою командою Кубок володарів Кубків і Суперкубок УЄФА 1975 року, а пізніше очолював «біло-синіх» в якості головного тренера, наводимо присвячений йому розділ із книги Семена Случевського та Володимира Кулеби «Першопрохідці».
***
Відомо, що заслуги футболіста, якими вони не були б значними, зазвичай ніяк не трансформуються в його тренерські досягнення. Звичайно, зустрічаються чудові винятки - Йохан Кройфф, Юпп Хайнкес, Карло Анчелотті, Хосеп Гвардіола... Можна згадати ще імена. Але все ж це скоріше виключення.
Валерій Васильович Лобановський чітко помітив: «У тренерській справі минулі заслуги не беруться до уваги. Початок - з нуля. Досвід гравця корисний, але в мінімальній дозі».
ФОМЕНКО - ФУТБОЛІСТ
Михайло Фоменко народився 19 вересня 1948 року в селі Мала Рибиця Сумської області. Грав у сумському «Спартаку» - 1966-69, луганській «Зорі» - 1970-71, київському «Динамо» - 1972-78 рр.
Тричі чемпіон СРСР - 1974, 1975, 1977, двічі володар Кубка СРСР - 1974, 1978. Володар Кубка кубків і Суперкубка УЄФА - 1975. У списках «33-х кращих» - 6 разів, із них під №1- 3 рази. У збірній СРСР - 24 матчі, віце-чемпіон ЧЄ-1972, бронзовий призер Олімпіади-1976.
Як гравець Фоменко був холоднокровним, надійним, відрізнявся сильною позиційною грою, вміло цементував оборону. Строго дотримувався ігрової дисципліни, був корисний при атаках і стандартах біля воріт суперника, тому що добре грав головою. У знаменитій «команді зірок»-1975 Михайло виступав на позиції заднього захисника, «ліберо», або, як любили говорити в той час тренери та футбольні журналісти - «чистильника». Маючи перед собою чіткого та чіпкого переднього оборонця «по гравцеві» Стефана Решка, а на флангах універсалів Володимира Трошкіна та Віктора Матвієнка, Фоменко разом із воротарем Євгеном Рудаковим вміло керував обороною та швидким виходом в атаку. До того ж він мав якісний перший довгий пас.
Ось роздуми Валерія Васильовича Лобановського про гру свого захисника: «Суворість і акуратність в грі Михайла Фоменка була викликана життєвою необхідністю. Він займав позицію заднього центрального захисника, яка передбачає, перш за все, вірність принципу високої надійності. Ми вже тоді вимагали від «чистильника» брати участь у створенні атак точним поздовжнім пасом і підключенням вперед для створення чисельної більшості на певній ділянці поля, найчастіше в центральній зоні атаки, і Фоменко завдання ці добре виконував.
Коли він сумнівався, чи вдасться діяти без помилок, то Михайло не робив ніяких кроків, усвідомлюючи згубність необачних дій для команди. «Нехай буде простіше, зате надійніше» - його девіз».
Запам'ятаємо слова ВВЛ - думається, цю установку Михайло Іванович проніс через все своє професійне життя: як гравцем, так і тренером.
Продовжимо судження Лобановського про Фоменка: «Позиційні промахи Михайло допускав рідко, у нього було чуття на напрямок атак суперника».
Зрозуміло, що футболіст Фоменко на відміну від «забивак» Блохіна, Онищенка, Буряка, штатних конструкторів атак Мунтяна, Веремєєва, того ж Буряка був не тим героєм для інтерв'ю, про яких мріють репортери ТБ. Та й у «штатних Цицеронах» він ніколи не значився та не значиться досі. До того ж він не жартівник, не травильник інших футболістів.
Правда і за ним значилися своєрідні «придушування» суперників. За свідченням того ж Лобановського: «На перших хвилинах матчу Міша довірливо повідомляв супернику: «Сьогодні можете не намагатися. У нас все в порядку, вам нічого не світить». Лобановський продовжує: «Природно, на такий прийом підловити серйозного опонента було важко, але наш ліберо цього і не домагався. Це він заспокоював самого себе, приводив у повну психологічну відповідність до матчу. Закордонним футболістам він пояснював те ж саме, тільки за допомогою жестів. Після оповіщення суперників, що «ми в порядку», Фоменко брався за справу, більше нічого його не відволікало від гри».
Сам же Фоменко на початку своєї ігрової кар'єри допустив хід, за який його згодом не раз «притравлювали» і товариші по команді, і суперники. Він перейшов до київського «Динамо» з «Зорі» якраз перед сезоном, коли луганська команда завоювала золоті медалі в чемпіонаті Союзу. А кияни, будучи переможцями попередньої першості - 1971 року, недобравши п'ять очок, завоювали лише срібні медалі. Та й ті завдяки перевазі перед бронзовими призерами, тбіліськими одноклубниками, за додатковими показниками при рівній кількості набраних пунктів.
Ось така цікава рокіровка колег по тренерському штабу збірної України на Євро-2016: Фоменко з «Зорі» до «Динамо», втрачаючи «золото». Володимир Онищенко з «Динамо» до «Зорі» - знаходячи медалі вищої проби. Але до будь-яких регалій Михайло Іванович ставився філософськи. Інша справа - незнищенне особисте прагнення завжди перемагати.
1972 рік. Михайло ФОМЕНКО (сьомий праворуч) на старті свого першого динамівського сезону
Завершив кар'єру футболіста Фоменко відносно рано - у 30 років. Але причина того вагома. Лобановський писав: «Йому часто не давала спокою хвора спина, грав на уколах, але про це знали тільки в нашому колективі, ну, можливо, приятелі з інших команд, «бездротовий телеграф» працює з постійною напругою - футболісти все про колег знають. Вболівальники ж не знали та не здогадувалися, що в центрі оборони київського «Динамо» працює хлопець, який із такою спиною брав би «на громадянці» бюлетень за бюлетенем».
ФОМЕНКО - ТРЕНЕР
У нього набагато більший, ніж у інших представників зоряного покоління динамівців список команд, які він або очолював, або де на зорі своєї кар'єри наставника працював асистентом головного коуча.
Отже, перераховуємо: «Фрунзенець» (Суми) - 1979, «Динамо» (Київ) (асистент головного тренера) - 1980-1984, «Десна» (Чернігів - 1984-1986, «Кривбас» (Кривий Ріг) - 1987, «Гурія» (Ланчхуті) - 1988-1989, «Рашид» (Багдад, Ірак) і національна збірна Іраку - 1990, «Автомобіліст» (Суми) - 1991-1992, «Динамо» (Київ) -1992-1993, «Верес» (Рівне) - 1994, національна збірна Гвінеї - 1994, «ЦСКА-Борисфен» - 1995-1996, «Металіст» (Харків) - 1996-2000 і 2001-2003, ЦСКА (Київ) - 2000-2001, «Металург» (Запоріжжя) - 2003, «Таврія» (Сімферополь) - 2006-2008, «Салют» (Бєлгород) - 2010-2011, національна збірна України - з грудня 2012-го по липень 2016 року.
І цей розділ також найдоречніше почати з цитування Валерія Васильовича Лобановського: «Одного разу в 1977 році в двері моєї кімнати постукав Михайло Фоменко, і, увійшовши, сказав: «Не уявляю себе поза тренерською справою після того, як закінчу грати. Хотів би порадитися з вами з цього питання».
«Я, - продовжує Лобановський, - хотів стати для хлопців, які були схильними та тягнулися до тренерської справі, тим, ким для мене були О.О. Ошенков, В.Д. Соловйов, В.О. Маслов. Тобто передати їм все найкраще, що вмію, і стимулювати їх до власного пошуку - це найголовніше. Я порадів, побачивши Фоменка на тренерській лаві - спокійного та розважливого. Він вміє битися, відстоювати свою точку зору, не здаватися та маневрувати». Запам'ятаймо ці слова метра.
Говорячи про чемпіонати СРСР, сам Михайло Іванович вважає найпродуктивнішим періодом своєї кар'єри наставника роботу в грузинській «Гурії». Він прийняв команду з найменшого в історії першостей Союзу містечка Ланчхуті (всього-то 9 тисяч жителів у ті роки, зараз ще менше - 7 500) у серпні 1987 року аутсайдером «вишки» того сезону і за півтора року повернув її до вищого дивізіону СРСР. Але тут Союз розвалився, і грузинські клуби одні з перших пішли до своєї «національної квартири». Фоменко в чемпіонаті Грузії (а там ситуація з фінансуванням була ще біднішою, ніж навіть в Україні на початку 90-х) працювати не залишився.
Згодом у Фоменка був недовгий, хоча і відзначений трофеями період роботи в рідному «Динамо»: чемпіон України і володар Кубка країни в 1993-му. Далі - робота з клубами, більш скромними за своїми фінансовими та кадровими ресурсами.
1993 рік. Михайло ФОМЕНКО після перемоги його «Динамо» у фіналі Кубка України
Однак в «новонародженому» (на базі синтезу енергії ентузіастів із Борисполя та Міністерства оборони України) «ЦСКА-Борисфені» Михайлу Івановичу вдалося створити боєздатний колектив, який претендував навіть на призові медалі в чемпіонаті України. Там був збалансований склад із традиційно здорово для Фоменка вибудуваною обороною, завидною ігровою дисципліною. Саме у нього в команді зробили свої перші серйозні кроки у великому футболі Віталій Рева, Сергій Федоров, Едуард Цихмейструк, Андрій Гусін, Микола Волосянко, Віктор Ульяницький. Але раптова відставка тренера позбавила команду з Борисполя бронзових медалей, хоча 4-е місце для новачка - теж гідний результат.
Прийнявши в 1996 році «Металіст», Фоменко підтягнув його з першої ліги у вищу. При цьому в сезонах-1999/2000 і 2001/2002 під його керівництвом харків'яни повторювали свій попередній найкращий результат - 5 місце у вищому дивізіоні.
ФОМЕНКО І НАЦІОНАЛЬНА ЗБІРНА УКРАЇНИ
Відбірковий цикл ЧС-2014. Бадьоро стартувавши 2 лютого 2013 року з перемоги над норвежцями в товариській зустрічі, Фоменко зі своїм штабом почав потихеньку витягувати «синьо-жовтих» з турнірного болота, в яке її загнали попередники.
«Болото» - це дві нічиї з Англією та Молдовою плюс домашня поразка від Чорногорії. Два очки з дев'яти можливих.
Однак при новій тренерській команді справи у збірної України пішли на лад. Слідом за гостьовою перемогою над Польщею (3:1) пішов одеський виграш у Молдови (2:1) і лихий розгром Чорногорії на її ж полі (4:0).
Нарешті, двічі розбивши аутсайдерів із Сан-Марино (9:0 і 8:0), здолавши поляків у Харкові (1:0), розійшовшись миром із англійцями в Києві (0:0), підопічні Фоменка своє локальне завдання, а саме вихід у черговий для нашої збірної плей-оф, вирішили. Там нам слід було грати з французами. Домашня «суха» перемога з голами Романа Зозулі та Андрія Ярмоленка привела в захват всю українську торсиду, а Михайла Івановича вона відразу поселила на Олімпі, на Парнасі - це вже у кого яка фантазія.
Але, як відомо, від обожнювання до ненависті один крок. Він і був зроблений після нашого гостьової поразки - 0:3. Найм'якший комплімент із тих, що звучали після тієї зустрічі, був традиційним - «пролетіли як фанера над Парижем».
У чому тільки не звинувачували Фоменка: у надобережності, а то і просто в тренерському боягузтві. Але можна подумати, що у нас з французами рівний за своїм потенціалом склад, та й Фоменко все життя вибудовує гру своїх команд від оборони. Резонні думки про те, що «Дешам і його команда у себе вдома «прокинулися» після програшу в Україні», губилися в потоці критики. Чемпіонат світу в Бразилії наші збірники дивилися по телевізору.
Євро-2016, відбірковий цикл. Кваліфікаційний раунд чемпіонату континенту у Франції приніс фанатам збірної України нову гаму переживань. Перша ж домашня гра зі словаками спростувала оптимізм вітчизняних гарячих голів, впевнених, що сусіди повинні бути у нас «в кишені». Поразка (0:1) додала обойму нових «доброзичливців» Михайлу Івановичу.
Але подальші «планові» перемоги над Білоруссю, Македонією, Люксембургом, втім, як і «планові» поразки від іспанців плюс нічия в Словаччині (а їм було за що боротися?) привели збірну України до Книги рекордів Гінесса за статтею «Участь у матчах плей-оф».
Із урахуванням суперників - наших давніх «добрих» знайомих по плей-оф за путівку на ЧЄ-2000 - словенців, та ще з нависаючим над всіма нами «синдромом Очімовича», наші футбольні люди боялися потрапити в цю розкішну книгу ще за однією статтею - «Кількість невдач у матчах плей-оф».
Ні, листопад 2015 року цього разу виявився милостивий: 2:0 вдома і 1: в Маріборі перервали мало апетитну традицію спотикатися в додатковому раунді кваліфікаційного турніру.
Втім, справа була зовсім і не в фарті. А в бійцівських якостях наших футболістів. Та в максимально прагматичній постановці гри Михайлом Фоменком.
Михайло ФОМЕНКО став першим тренером, який подолав зі збірною України кваліфікаційний плей-оф
Фоменко та його команда у фінальному турнірі ЧЄ-2016. Особливо писати тут нема про що. Євро почалося 10 червня, фінальний матч грався чітко через місяць - 10 липня. Для української дружини місія у Франції була значно більш швидкоплинною. Свій останній поєдинок вона провела 21 червня. Підсумок виступу в групі С фінальної стадії першості континенту сумний - 0 очок, 0 забитих м'ячів.
Потім у вітчизняній пресі прокотилася до болю знайома кампанія під девізом «Хто винен!». Особливо вітійствували «акули мікрофона» зі спеціалізованого телеканалу, який начебто навіть є партнером ФФУ. Ці почали «бомбити» ще навесні, після інциденту «Ярмоленко - Степаненко».
Розставимо крапки над «і». Ніхто не проти конструктивної критики. Але те, чим займалися «партнери», називається просто: внесення елементарного розколу в мікроклімат команди.
Якщо коротко й об'єктивно оцінити виступ збірної України на останньому Євро, то справедливо задатися питанням: а що, у нас був такий кадровий потенціал, що ми могли розраховувати на значно більший успіх? Саме добування путівки до Франції - вже позитив.
Звичайно, у тренерів і, перш за все, у головного тренера були помилки: не того взяв до команди, не того і не на тій хвилині замінив. Не йшов на контакт із пресою, а коли висловлювався перед камерами, був непереконливим, навіть нецікавим...
Але Михайла Фоменка треба сприймати таким, яким він є. Іншим він уже не стане. Він давно зайняв своє місце на Олімпі футбольної слави Вітчизни, і пам'ятати треба саме це.
Семен Случевський, Володимир Кулеба, «Першопрохідці»
