До 123-річчя від дня народження Михайла Бутусова.
Відразу видно людину з минулих часів. Таких тепер уже немає і скоро зовсім не буде. Постава не така, поводження інше, манери інакші. «Дореволюційність» видавалася в братах Бутусових із першого погляду й вирізняла їх до кінця життя, більшу частину якого вони прожили при радянській владі. А Михайло Бутусов – ще й став автором першого гола в історії офіційно визнаних матчів збірної СРСР.
Зірка петроградського футболу, він більшість життя прожив у рідному місті, там і спочив. Але в досить важливий для київського «Динамо» момент відіграв свою роль у безперервності історії нашого клубу.
Їх було шестеро – братів Бутусових, і всі – віддані спорту. Як і Кирило (1881—1947), Костянтин (1885—1942), Василь (1892—1971), Олександр (1895—1942) і Павло (1898—1990), Михайло на правах наймолодшого брата також почав займатися футболом. Уже у 12-річному віці він почав грати за команду «Шувалівської» гімназії, потім приєднався до славетного клубу «Унітас», за який грав аж до 1924 року. Далі були «Спартак» із Виборзького району, ленінградські «Харчовики» та «Динамо».
Від 1918 року на майже два десятиліття Бутусов-молодший грав за збірну команду рідного міста, а з 1923 року – за збірну РРФСР. 16 листопада 1924 року на 14-й хвилині гри він відкрив рахунок у товариському матчі СРСР – Туреччина (3:0), який вважається першим у переліку матчів збірної Радянського Союзу.
Михайло Бутусов зажив слави видатного бомбардира. «Умів підпорядкувати дії партнерів інтересам команди, особистим прикладом захоплював їх в атаку, встигав прийти на допомогу захисникам, був завжди налаштований на перемогу. Фізично сильний, володів потужним ударом по воротах із будь-яких положень, майстерно виконував свій коронний удар – по пролітаючому м'ячеві з розворотом корпусу. Уміло вибирав позицію для прийому м'яча, володів своєрідною, раціональною технікою його обробки, прекрасно виконував одинадцятиметрові удари», – так характеризували його сучасники. При цьому був гравцем емоційним, зовсім юним із братами був дискваліфікований на тривалі терміни за бійку на полі, після революції отримавши «амністію».
Шкода лише, що організовані, системні та регулярні чемпіонати СРСР почали проводитися вже під завісу його виступів – 36-річний Бутусов встиг застати їхній кінець. До того тричі (у 1924, 1932 і 1935 роках) ставав срібним призером союзних першостей, забивши в цих турнірах 9 м’ячів у 9 матчах. У 1924 і 1932 роках ставав чемпіоном РРФСР, ще двічі здобував тут срібні медалі. У 1928-35 роках п’ять разів вигравав першість Ленінграду. Завершував виступи з капітанською пов’язкою та авторитетом легендарного бомбардира – з великим стажем міжнародних зустрічей, причому, не лише проти низького змагального рівня робітничих команд. До того ж, проявив себе і в хокеї з м’ячем, де також ставав призером союзного чемпіонату та завсідником символічних списків найкращих. Словом, кавалер ордену «Знак Пошани», капітан своїх команд, один із перших восьми радянських спортсменів, удостоєних звання «Заслужений майстер спорту СРСР».
Знаменита легенда тих часів: у Бутусова до ноги підв’язана чорна стрічка, щоб суперники знали – удар у нього смертельний, і якщо хтось ненароком підвернеться під м’яч, і швидка допомога може не відкачати…
Розпочавши тренерську роботу в ленінградському «Динамо», Михайло Бутусов утримав команду в Групі «А» та підніс її на рівень, коли вже можна було створювати колектив під завдання. Швидко був переведений по динамівському відомству в Грузію. Тбіліське «Динамо» саме за часів Бутусова вперше стало віце-чемпіоном СРСР (1939 рік). А вже влітку 1940-го Михайла Павловича «перекинули» в Київ. Тренер показав задатки хорошого кадровика та мотиватора, допоміг влитися в команду майстрам із західної України, переведеним у «Динамо» після возз’єднання. Однак початок війни обірвав його плани – Бутусов під снарядами потрапив у евакуацію, працював під час війни в ташкентському «Динамо», а потім допомагав відроджувати ранній післявоєнний «Зеніт».
У 1947 році Бутусова знову запросили в Київ. «Динамо» зі столиці УРСР переживало складні часи – як і саме місто Київ, воно потребувало післявоєнної відбудови. Саме Бутусов провів значну кадрову роботу, щоб утримати на плаву команду, яка ризикувала покинути Першу групу, але була залишена спеціальним рішенням федерації. Із останнього 12-го місця в 1946 році наступного сезону кияни піднялися на четверте. На підмогу Михайло Павлович покликав земляка – легендарного «Пеку» Дементьєва, свого напарника по нападу. Невисокий технар був протилежністю могутньому центрфорварду – але в цьому його доповнював. Зате поруч із ним, патріархом і веселуном, швидко розвивалися й прогресували Жилін, Дашков, Пономарьов, Жиган, Принц, Севастянов і багато інших гравців, запрошених у той період на багато років. Хороші пізні роки кар’єри провели тоді й ветерани Лерман, Зубрицький.
От тільки в зв’язку з сімейними проблемами Михайло Бутусов не зміг далі продовжити роботу в Києві. Зате радив у «Динамо» (Київ) своїх земляків-ленінградців – якщо ті ж Корчебоков і Окунь затрималися в Україні ненадовго, то Ошенков став однією з легенд нашого тренерського цеху.
Надалі Михайло Бутусов працював у ленінградському відділенні спортивного товариства «Динамо», був заступником голови Ленінградської секції футболу та входив у президіум Всесоюзної федерації. У 1952 році був тренером збірної СРСР. Дав шлях у великий футбол багатьом відомим майстрам. Спочив 11 квітня 1963 року в рідному місті. В історії київського «Динамо» залишився як тренер, що, хоч і працював недовго, попри складні обставини, зміг покращити майстерність і результати команди та запросити в її склад гравців, які потім багато років грали на хорошому рівні.
