Надія ВАСІНА: «Динамо» має бути символом єдності не тільки в спорті»

- Надіє, на ваш погляд, чи є щось спільне між гімнастикою і футболом?

- Думаю, так. Адже будь-який спорт, як на мене, це важка праця. Неважливо, це футбол або такий ніжний жіночний спорт, як гімнастика, або ж навпаки травматичний і жорсткий вид спорту, як хокей. Насамперед, тому що це командний спорт, а в команді працювати нелегко, адже ти несеш відповідальність не тільки за себе, а і за всіх своїх партнерів по команді, тренерів. А у футболі, до того ж, так як це вже не просто спорт, а свого роду шоу-бізнес, розвага світового рівня, ти відповідаєш ще й за прихильників, вболівальників.

Будучи сама спортсменкою, я розумію, яка це важка праця, що таке бути в команді, терпіти поразки і радіти перемогам. У гімнастиці ми змагаємося як в особистих вправах, так і в групових. Але саме групові завжди є особливо хвилюючими.

- З чого почалася ваша любов до футболу? Коли ви стали футбольною вболівальницею?

- Завжди, коли ми їздили на змагання, будь то всесвітня універсіада або гімназіада, завершуючи свої виступи, ми отримували можливість поспостерігати і за іншими видами спорту. Футбол, звісно був на першому місці.

Більше того, тренери нам часто ставили у приклад футболістів, те, як вони бігають, які вони різкі, уважні на полі, які у них інколи спонтанні, але при цьому чітко продумані рухи. Адже у футболі дуже складно, ти ніколи напевно не знаєш, куди полетить м'яч, куди побіжить суперник.

У гімнастиці ми не боремося зі своїми суперниками безпосередньо, але ти теж часом не знаєш, що може статися з твоєю партнеркою по команді, яку ти, в принципі, не бачиш і не чуєш, хоча вона знаходиться зовсім поруч, адже голосно грає музика, яскраво світять рампи.

- Як давно ви почали стежити за успіхами київського «Динамо»?

- На стадіон вперше потрапила не так давно, не в ранньому дитинстві, як багато хто, а вже в зрілому віці, десь у 2007 році. Але в останні роки, у зв'язку з тим, що я часто гастролюю, у мене, на жаль, немає можливості регулярно ходить на матчі. Але я не здаюся, дивлюся трансляції де доведеться, буває навіть в аеропорту на iPad. Дуже хотіла потрапити на матч за Суперкубок, але теж не вийшло.

- Хто ваші улюблені футболісти у складі «Динамо»?

- Як і всі, я з великою симпатією ставлюся до наших старожилів, до яких можна віднести Андрія Ярмоленка. Звичайно ж, і до Олександра Шовковського, я взагалі дивуюся, звідки у нього беруться сили. Коли грав Андрій Шевченко, захоплювалася і його грою. Сергій Рибалка мені теж симпатичний як спортсмен.

- Який матч на «Олімпійському» вам запам'ятався найбільше?

- Зараз згадався не матч, а інший епізод. За два тижні до початку Євро-2012 мене запросили на фотосесію на підтримку нашої збірної на «Олімпійському». Прийшовши на стадіон, ми були дуже здивовані тим, що там ще повним ходом тривали дрібні будівельні роботи. Вже за два тижні сюди повинна була з'їхатися вся футбольна і не тільки Європа, у той час як хлопці за сорокаградусної спеки продовжували щось ремонтувати, підфарбовувати. У мене тоді була ще одна зйомка у весільній сукні, і коли я вийшла на поле в сукні з м'ячами та стрічками, працівники стадіону, які продовжували поратися неподалік, теж були трохи здивовані. Напевно, подумали, що їх таким чином мотивують до якнайшвидшого завершення робіт.

Але за два тижні я була присутня на матчі Україна – Швеція, і на стадіоні все було ідеально. Це був дійсно пам’ятний, дивовижний момент для всієї нашої країни, адже саме по собі Євро було, мабуть, першим грандіозним заходом в Україні такого рівня, такого масштабу. І наша збірна тоді виступала, як мені здається, чудово. Хлопці були в тонусі, грали з великим бажанням, та й вся країна була в піднесеному настрої. Стадіон і все місто чекало на цю подію і просто випромінювало позитивну енергію.

Пам'ятаю, я так перенервувала під час гри, що, вийшовши зі стадіону, ще довго була на емоціях і вела себе гучно, коли ми гуляли по місту. Для мене, як для людини, яка любить футбол, але, на жаль, не може бути присутньою на всіх матчах, кожна побачена наживо гра – це шалений сплеск адреналіну.

- Раніше в нашій країні були доволі поширеними випадки, коли футболісти одружувалися на гімнастках. Зараз дружинами футболістів частіше стають колишні моделі, співачки або просто домогосподарки. Чи не з’являлося у вас бажання вийти заміж за футболіста?

- Напевно, бути дружиною футболіста в певній мірі важко, тому що ти повинна весь час орієнтуватися на робочий графік чоловіка й їздити за ним всюди, живучи на валізах, або сидіти вдома, виховувати дітей і велику кількість часу просто чекати. У моєму випадку, враховуючи що я є діючою спортсменкою і артисткою, і теж постійно в роз'їздах, це було би важко. Хоча весь сучасний світ так і побудований, можна навести приклад Анни Курнікової та Енріке Іглесіаса.

- Прийнято вважати, що Україну у світі впізнають за кількома прізвищами – Кличко, Шевченко, Лобановський. Ви гастролюєте по всьому світу, як часто доводиться чути далеко від батьківщини назву «Динамо» (Київ)?

- Абсолютно точно я чула це в тих місцях, які мають відношення до спорту, на змаганнях. А також там, де присутня наша діаспора. Я часто виступала в Чикаго, де дуже велика українська діаспора. І наші люди абсолютно точно не цікавляться і не обговорюють американський футбол або регбі – всі розмови у них велися про наш улюблений київський клуб «Динамо».

Але зараз, подорожуючи світом, я частіше потрапляю в кола людей з шоу-бізнесу. Ці люди зазвичай до спорту не мають взагалі жодного відношення, і для них що регбі, футбол, баскетбол – все одне і те ж саме.

- Ви народилися і виросли в Києві. Як ви вважаєте, що значить футбольний клуб «Динамо» для киян?

- Для киян «Динамо» має бути символом єдності не тільки в спорті. Адже великий спорт об'єднує людей, як і музика. Люди в єдиному пориві чекають матчів, вболівають, радіють перемогам і засмучуються через поразки. Зрозуміло, що навіть у такого великого клубу бувають злети і падіння, але, незважаючи на це «Динамо», завжди повинно залишатися уособленням позитиву і єднання киян.

У нас талановита країна, багато талановитих хлопців, футболістів приїздить до Києва. Хочеться, щоб у тренерів і гравців ніколи не закінчувалися емоційні і фізичні сили, щоб «Динамо» завдяки цим хлопцям залишалося таким самим символом Києва, як і каштан.

Copyright © FC Dynamo Kyiv