Він народився 24 березня 1947 року в селі Ключарки Мукачівського району Закарпатської області. Виховувався в глибоко релігійній, істинно селянській родині. Селянській - не стільки в соціальному, скільки в духовному значенні цього слова. У таких сім'ях батьки виховували та виховують в дітях працелюбність, справедливість, терпіння, наполегливість.
Підлітком Стефан переїхав до Ужгорода, щоб там, у художньому профтехучилищі освоювати професію столяра-червонодеревника. І він її чудово опанував. У ті роки учнів навчали малювати, вирізати, ліпити, ліпити на... ликах керівників КПРС і СРСР. Решко призвичаївся «творити» бюсти та барельєфи Микити Сергійовича Хрущова, але своїм найкращим твором мистецтва вважає різьблену шкатулку, яку подарував на сватання першій дружині в далекому 1966 році. На жаль, вона пішла з життя після важкої хвороби, коли Стефану виповнилося трохи більше 40 років...
Повернемося в дитинство і отроцтво героя. Його сім'я була не просто релігійною, але дотримувалася того віровчення, що викликало гостру каральну реакцію КДБ, МВС і подібних до них структур, - баптистського.
Заняття футболом, згадує сам Стефан Михайлович, навіть на дитячому сільському рівні його батькові були не до душі. Справа доходила до батьківських заборон - баптистська церква в той час не вітала футбол, вважала його світською забавою. А світське - значить вороже. У родині Решка не було телевізора. Так як телевізор в будинку баптиста в той час був ворожим пропагандистом, а, отже, гріхом. Тому батько Стефана не дивився його гру, навіть коли син виступав за «Динамо» і збірну країни. Правда, один матч - на Суперкубок УЄФА - все ж побачив... в хаті у сусіда. Але це було потім.
РЕШКО - ФУТБОЛІСТ
І все ж заняття футболом - винятковий приклад неслухняності сина. Правда, далеко від рідної домівки. До того самого художнього училища в Ужгороді прийшов дитячий тренер Василь Васильович Федак і відібрав кілька хлопців у свою групу підготовки - у тому числі і Решка.
Незважаючи на такий пізній для початку вік - 14 років - Стефан завдяки природним даним і характеру, вихованому в сім'ї, висунувся в лідери підліткового футболу Закарпаття. Тому незабаром його зарахували в юнацький склад місцевої команди майстрів «Верховина», а в 17 років головний тренер цієї дружини, у минулому знаменитий півзахисник київського «Динамо» Михайло Михалина, перевів хлопця у дорослий склад.
Через два сезони за віком належало йти на службу в Радянську Армію. У перекладі на футбольну мову на Решка вже націлилися тренери головної команди Прикарпатського військового округу - львівського СКА.
Але релігійний Стефан не хотів грати у футболці з червоною зіркою на грудях. І тоді односельчанин, відомий у той час футболіст Янош Габовда, згодом володар Кубка СРСР-1969 у складі «Карпат», а тоді форвард вінницького «Локомотива», рекомендував земляка тренеру команди «паровозників» з міста над Південним Бугом - знаменитому в минулому воротареві «Динамо» Олегу Макарову. Так Решко опинився в Вінниці.
Для мене загадка: як можна було нести «спортивну строкову службу» не в армійському або динамівському (МВС), а в профспілковому клубі. Невже Залізничні війська СРСР були приписані до «Локомотиву»? Як би там не було, у Вінниці Стефан відіграв два сезони, а потім пішов «на підвищення» - в одеський «Чорноморець», який виступав в елітному дивізіоні чемпіонатів СРСР.
У цей час в київському «Динамо» не просто змінився тренер (Віктора Маслова замінив Олександр Севідов), але і філософія футболу - конкретно гри в обороні. Віктор Олександрович в 60-70-і роки був найзнаменитішим прихильником зонного захисту та противником персонального. Тому, незважаючи на зміну поколінь - завершував кар'єру за віком один із найзнаменитіших «хвилерізів» того часу Василь Турянчик - Дід і не думав про пошук «персональщиков-вовкодавів». Тому навряд чи його міг зацікавити Решко.
Севідов не був переконаним прихильником індивідуального захисту, він вважав за краще поєднувати ці два принципи оборони. Тому спочатку поставив у центр задньої лінії в пару до «Директора» (Вадима Соснихіна) Віктора Матвієнка. Але, переконавшись, що той принесе більше користі на фланзі, перевів Віктора туди. А на місце, що звільнилося, запросив з Одеси якраз Стефана Решка.
Лобановський і Базилевич, що прийшли замість Олександра Олександровича на тренерський місток «Динамо», ще глибше розробили тактику гри в центрі оборони. Як відомо, нове - це добре забуте старе. Так ось, модна нині гра «в лінію» була панівною в 60-х роках.
Однак «голландська революція» початку 70-х в тактиці футболу, передбачала універсалізацію гравців і інтенсифікацію роботи на полі. Тому крім «гри в лінію» інтенсивно почала розвиватися гра з переднім і заднім центральними захисниками.
Стефан РЕШКО й Олег БЛОХІН
Валерій Васильович і Олег Петрович одними з перших у світовому футболі ефективно поглибили розробку цієї схеми. Так, у «Динамо» заграла чудова пара центрбеків: «задній» і «передній». «Заднім» або «ліберо» (радянські коментатори і зовсім придумали своє визначення - «чистильник») виступав Михайло Фоменко, а перед ним «по гравцеві» діяв Стефан Решко. Згодом Метр успішно розвивав цю зв'язку. Згадаймо знамениті пари: Сергій Балтача й Олег Кузнєцов в 80-ті роки. А в 90-ті - «нульові» Владислав Ващук і Олександр Головко стали, мабуть, найкращими центрбеками не тільки України, але і всієї Східної Європи.
Однак першим висококласним переднім захисником у «Динамо» справедливо вважати все ж Решка.
Його досягнення у футболі чудові: 4-кратний чемпіон СРСР, 2-разовий володар Кубка Союзу, володар Кубка кубків і Суперкубка УЄФА, бронзовий призер Олімпіади-1976 Монреалі.
І, звичайно, розповідь про цього гравця буде явно неповною, якщо ми не згадаємо про одну знакову дуель на футбольному полі. Про дуель, яку згадали на самому початку.
ШТІРЛІЦ ПРОТИ МЮЛЛЕРА
Герхард (Герд) Мюллер був видатним форвардом німецького та світового футболу, визнаним усіма забивалою «Баварії» і «Бундесмашини» - збірної ФРН. За 15 років виступів за найтитулованіший німецький клуб він забив 398 м'ячів у 453 матчах Бундесліги, ще 68 м'ячів у 62 зустрічах за збірну своєї країни, чемпіон світу-1974 і Європи-1972. Мюллер - володар «Золотого м'яча»-1970 і тричі (!) - «Золотої бутси» (приз найкращому бомбардирові національних чемпіонатів країн-членів УЄФА). Він тричі завойовував Кубок чемпіонів, один раз - Кубок кубків, і інше, інше, інше...
Спогади - дивна штука: я не пам'ятаю деталей недавніх матчів, але спокійно витягую з глибин власної пам'яті манеру гри цього Bomber der Nation (бомбардиром нації) - класне прізвисько. Мельник (так буквально перекладається з німецької його прізвище) легко перемелював захисників будь-якої команди суперників, причому у своїй манері.
Середнього для футболістів того часу зросту (176 см) завдяки щільно збитому корпусу та потужним «слонячим» ногам Герд справляв враження маленького здорованя. Недарма його друге прізвисько - Kleines dickes Müller (Маленький товстий Мюллер). Він не мав славу видатного дріблера, не володів відмінною дистанційною швидкістю, проте його фішками стали гра головою (нагадаю, що не при не високому зрості), талант миттєво прискорюватися на невеликі дистанції, і, перш за все, унікальне гольове чуття.
Саме цією якістю декількома роками раніше славився видатний радянський хокеїст Олександр Альметов. Той теж не був супер-технарем на кшталт Всеволода Боброва або позамежним трудівником хокейного майданчика на кшталт свого головного суперника в бомбардирських перегонах В'ячеслава Старшинова, а саме - забивалою! Усі обранці знали, що до Альметова, що в футболі до Мюллера треба «просто приклеїтися». Знали, але не могли.
А у Решка, нехай в одному матчі - приклеїтися вийшло! В одному - це тому, що у повторному, в Києві 6 жовтня 1975 року, Герд не грав - за кілька днів до зустрічі йому зробили операцію з приводу розриву м'яза стегна.
Передматчевий діалог в Мюнхені Лобановського з Решком, першу частину якого я привів у врізі, мав своє продовження. Стефан, що володіє своєрідним «закритим» почуттям гумору, вирішив трохи розрядити власне хвилювання, і на установку тренера наглухо «закрити» німця, перетворившись на його тінь, дозволив собі злегка підколоти ВВЛ: «А що мені робити, якщо Мюллер піде з поля на лавку запасних?». Метр не піддався на прикол, але і не обурився, не дивлячись на передматчевий мандраж: «Значить, і ти підеш за ним на лаву запасних. Мене це влаштує».
1975 рік. У першому матчі проти «Баварії» Стефан РЕШКО «вимкнув» Герда МЮЛЛЕРА, а після другого піднімав над головою Суперкубок УЄФА
Той матч у Мюнхені радянське ТБ напряму не транслювало. Мабуть, начальство не дуже вірило в успіх наших футболістів. Через роки я багато разів переглядав запис тієї гри, особливо в процесі монтажу фільмів і телесюжетів. Дійсно, екран час від часу вихоплював дивну парочку, немов у якомусь мудрому танці: «міцненький малюк» Мюллер - і поруч високий, стрункий, пластичний Решко.
У ту пору на мільйони «блакитних екранів» СРСР вийшов знаменитий серіал «17 миттєвостей весни». Тому до Решка прилипло дурне, на мою думку, прізвисько «Штірліц». Причина проста та примітивна: мовляв, Штірліц проти Мюллера.
Зате ті спортивні журналісти, які мали звичку читати книги, а особливо пам'ятати літературу часів свого молодого віку, піднесено стали називати Стефана «Залізним лісорубом». Це вже на честь казкового персонажа з чудових дитячих книжок американського письменника Лаймена Баума «Дивовижний Чарівник з Країни Оз» і подальшого вільного переказу цієї казки Олександром Волковим російською мовою - «Чарівник смарагдового міста». Справді, жорстка, але при цьому коректна гра нашого переднього захисника (усього два «гірчичники» і жодного вилучення за всю футбольну кар'єру), і, не меншою мірою, деякі такі риси характеру, як доброта в поєднанні з підвищеним почуттям справедливості, зближували футболіста та казкового героя.
Ось як характеризував гру Стефана Валерій Лобановський у своїй книзі «Нескінченний матч»: «Розсудливість і грунтовність, властиві Решку в житті, легко переносилися ним на поле. Скільки форвардів відскакувало від нього, як від стінки після жорстоких сутичок, корчилося від болю зі спотвореними обличчями, а Решко, якому діставалося не менш, як ніхто, умів ховати біль і намагався посміхатися, що дратувало суперників.
Мовчазний за своєю натурою, добрий і справедливий чоловік, Стефан покірно переносив усі запропоновані на тренуваннях навантаження. Коли йому було не під силу, іноді, напевно, бурчав про себе, але терпів. І терпінням своїм заражав партнерів. Тому мав усі підстави читати в їхніх очах повагу до здатності витримати, здавалося б, неймовірне».
СПРАВЖНІЙ ПОЛКОВНИК
Післяігрова кар'єра Стефана Михайловича зовсім не типова для футболістів. Ще будучи динамівцем, він закінчив Школу міліції, А коли в 31 рік повісив бутси на цвях, пішов не в тренери, а у викладачі, надівши погони. Правда, тоді всього лише старшого лейтенанта. Нині до таких зірочок офіцери доростають років на 10 молодшими.
Чому Решко не пішов по тренерській ниві? Сам він пояснює свій вибір втомою. «Замучили травми, хребет, коліна. До того ж заочно я навчався у Вищій школі МВС, і мене потім запросили працювати на кафедру. Та й з родиною так бути поруч простіше. Я не шкодую. У «Динамо» я провів вісім повних сезонів, не кажу, що був великим гравцем, але був у великій команді, з якою досяг великих успіхів. А в МВС почав старшим лейтенантом і став полковником, начальником кафедри».
З 1997 року він уже професор. Як повідомляє офіційний портал Національної академії внутрішніх справ України, Стефан Михайлович - професор кафедри вогневої та спеціальної фізичної підготовки навчально-наукового інституту підготовки кадрів кримінальної поліції, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений працівник фізичної культури і спорту України.
Стефану Михайловичу є що згадати, і є про що розповісти
Як ви самі розумієте, «заслужений майстер спорту» - це за досягнення у футболі, а «заслужений працівник фізичної культури і спорту України» - за вирощування доблесних кадрів для грізної кримінальної поліції з цієї самої «вогневої та спеціальної фізичної підготовки». Відразу заявляю, якщо у кого і виникне питання: а кому ця кримінальна поліція грізна, то я відмовляюся вступати в таку марну дискусію...
У Федерації футболу України Решко очолював контрольно-дисциплінарний комітет, а також комісію з безпеки. Був координатором між силовими структурами Києва та делегатом УЄФА, якщо мова йшла про єврокубкові зустрічі або матчі збірної України.
Стефан Михайлович якось зізнався: «Щастя - це коли є душевний спокій, і я цього досяг у житті». А головна опора цього щастя - його чудова сім'я. Нинішня дружина Лариса, з якою він у шлюбі більше 25 років, троє дорослих дітей, стільки ж онуків. Старший син Стефан подавав надії як футболіст, але віддав перевагу кар'єрі юриста. Сьогодні він один із найбільш затребуваних у Києві адвокатів. Невже не буде в Решка спадкоємця у футболі? У цьому плані Стефан Михайлович сподівається на внука Антона.
