Україна найпершою в колишньому Союзі визначила свого Футболіста року. Сталося це далекого вже 1968-го. На той час уже існував референдум всесоюзного масштабу. Та найкращих національних гравців не називали ні Росія, ні закавказькі республіки, ні Білорусь…
Один для двох
Прем’єрний республіканський референдум провела популярна в другій половині минулого століття і, на жаль, уже неіснуюча київська газета “Комсомольское знамя”. 1968 року вона опитала провідних спортивних журналістів країни, однак абсолютного переможця так і не визначила. Сорок п’ять майстрів пера та мікрофона не спромоглися сказати, хто був найкращим – досвідчений Василь Турянчик чи молодий Володимир Мунтян. Оскільки обидва майстри шкіряного м’яча здобули по 86 очок, їх обох і проголосили Футболістами року. Правда, підстави назвати найкращим 33-річного Турянчика були очевидними: динамівський капітан отримав 22, а його талановитий одноклубник – лише 16 перших місць. І все-таки організатори, намагаючись бодай символічно поєднати в особі прем’єрного тріумфатора шанований досвід і молодече завзяття, ухвалили соломонове рішення “розподілити” приз. Тим паче, що третій призер історичного референдуму – голкіпер донецького “Шахтаря” Юрій Дегтярьов – істотно відстав, маючи в підсумку лише 19 балів. Перший млинець виявився глевким: організатори і респонденти пересварилися, і з нетерпінням очікуваного “далі буде” читачі “Комсомольского знамени” так і не дочекалися.
Часи Мунтяна
Не дали пропасти добрій справі журналісти іншої київської газети – “Молоді України”. Вони підхопили і розвинули ідею загальнонаціонального референдуму. Тепер уже не тільки спортивні журналісти, а й всі бажаючі визначили найкращого футболіста року в Україні. Кількість респондентів поступово дійшла до ста тисяч. Не дивно, що й показники переможців були вражаючими: більше 21 тисячі балів – 1972 року, понад 79 тисяч – 1989-го і майже 227 тисяч – 1988 року! Першим лауреатом за новою версією і другим загальнонаціональним став 1969 року хавбек “Динамо” Віктор Серебряников, автор і виконавець філігранних штрафних ударів. Цікаво, що другим у підсумковому заліку став харизматичний Мунтян. А вже наступного, 1970 року, загальний улюбленець України футбольної переміг одноосібно, випередивши тодішнього луганця Йожефа Сабо та львів’янина Яноша Габовду. Тож український “Кришталевий м’яч” зразка 60-х років минулого століття котився футбольними полями під наглядом бездоганного “техніка” на прізвисько Муня.
Ера Блохіна
А вже в наступному десятиріччі князював Олег Блохін. Починаючи з 1972-го, легендарний стрілець “Динамо” незмінно ставав першим номером українського футболу сім років поспіль! І дивуватися з того, як і сумніватися в об’єктивності учасників наймасовішого референдуму, не було жодних підстав: Блохін побив усі головні рекорди союзного масштабу, а 1975 року був проголошений найкращим європейським футболістом за версією тижневика “Франс Футбол”. Саме з іменем авангардного форварда пов’язані й найгучніші міжнародні тріумфи “Динамо” тих часів. Як відомо, 1975 року кияни завоювали Кубок кубків і Суперкубок УЄФА. “Молодь України”, як і раніше, долучала до референдуму всіх бажаючих. Листи та поштові картки приносили до редакції мішками! Однак абсолютного рекорду Блохіна, який повсякчас опинявся серед трьох найкращих і дев’ять разів ставав найкращим гравцем року в Україні, побити не зміг ніхто. Смію стверджувати, що це досягнення – з низки так званих вічних. Попри те, що на зміну Великому Майстрові з часом прийшли нові герої футбольних баталій: Анатолій Дем’яненко, Олександр Заваров, Олексій Михайличенко, Володимир Безсонов…
Штурм Шевченка
Один з героїв нової футбольної ери – натуралізований українець російського походження Віктор Леоненко – визнавався найкращим гравцем року тричі поспіль, чим, окрім унікального Блохіна, не спроможний похвалитися жодний з його попередників. (Пізніше досягнення Леоненка повторив лише один футболіст). Це вже був референдум “Українського футболу” і його респондентами стали представники трьох основних складових футбольного загалу: симпатики, журналісти і фахівці народної гри. Не-
змінними залишилися тільки принципові засади: допуск до конкурсу мали виключно громадяни України, незалежно від того, за який клуб – український чи зарубіжний – вони виступають. Осетин Ахрик Цвейба, як і росіяни Леоненко та Юрій Калитвинцев, які удостоювалися “Кришталевого м’яча” в період з 1991 по 1995 роки включно, були натуралізованими українцями. Але починаючи з 1996 року, титул найкращого гравця року незмінно дістається доморощеному талантові. Один з них, Андрій Шевченко, здавалося, міг якщо не побити, то бодай наблизитися впритул до виняткових звершень Блохіна. Він тріумфував аж шість разів, а до чільної трійки потрапляв за підсумками одинадцяти сезонів. Однак невдалий перехід з італійського “Мілана” до британського “Челсі” пригальмував стрімке сходження воістину зіркового майстра. Нині Шевченкові вже тридцять один рік і пік його ігрової кар’єри, зрозуміло, давно позаду. Тим часом яскравих послідовників у нього катма. Тимощук, який за підсумками 2007 року завоював “Кришталевий м’яч” уже втретє, талановитий – і не більше. Футбольного генія на кшталт Мунтяна, Блохіна, Заварова чи Шевченка будемо виглядати в прийдешніх роках.
Чуже “Динамо”
Абсолютний рекордсмен – Олег Блохін, який ставав найкращим дев’ять разів. Шість “Кришталевих м’ячів” завоював Андрій Шевченко, по три – Віктор Леоненко і Анатолій Тимощук, по два – Володимир Мунтян, Анатолій Дем’яненко, Олексій Михайличенко та Сергій Ребров. А взагалі сорокарічна історія загальнонаціонального референдуму зафіксувала двадцять переможців і лише в одинадцяти випадках ними були представники не “Динамо” (Старухін і двічі Тимощук – із “Шахтаря”, Таран, Литовченко, Венглинський – з “Дніпра”, а також Шевченко – п’ять разів із “Мілана”). Проте востаннє динамівець ставав найкращим гравцем року в Україні аж 1998-го. Більше того: 2000, 2003, 2004 і 2007 років жодний з “блакитно-білих” узагалі не потрапляв до чільної трійки. Це й не дивно: на перших ролях у колись народній команді – чужинці…
Валерій Валерко, газета «Вечірній Київ-100»
