Напевно, не всі знають, що один із найкращих лівих захисників в історії «Динамо» радянських часів Леонід Островський за паспортом був латишем (за національністю матері), і в Ризі, де він народився 17 січня 1936 року, його прізвище скрізь писалося як Ostrovskis, а ім’я – Leonids. Батько, Альфонс Островський, був за національністю поляком, працював шевцем-шкіряником на заводі та, на жаль, до досягнень сина на спортивній ниві не дожив: помер від травми на виробництві (йому на верстаті відірвало руку), коли Леоніду (по-польськи тоді його вдома звали Леопольдом) було лише 8 років. Аби хоч якось підтримати матір, Леонід після закінчення обов’язкових семи класів середньої школи змушений був піти слюсарем-складальником на завод «Гідрометприлад», де працював аж поки мати вдруге не вийшла заміж. Свого вітчима на прізвище Борисенко, теж шевця, Леонід дуже любив і поважав.
Родина Островських мешкала в районі під гучною назвою «Московський форштадт», який у післявоєнні часи мав репутацію найкримінальнішого району столиці Латвії. Від бандитського оточення хлопця вберіг саме футбол: він змалку ганяв м’яча з однолітками в піонерському таборі на побережжі, у Дубултах. Саме після першості піонерських таборів Леонід у віці 12 років (тоді раніше не брали) записався до футбольної школи ризького електротехнічного заводу ВЕФ. Здібного юнака помітили наставники ризької «Даугави», які запросили до своєї школи. А щоб стати міцнішим та вищим, він тихенько на цвинтарі, щоб ніхто не бачив, бігав і стрибав зі спеціальним поясом, у який засипав багато піску, аби зміцнити ноги й розвинути стрибучість.
За три роки у складі юнацької команди «Даугави» (тренер Євген Єлісєєв) Леонід Островський став переможцем першості Радянського Союзу 1953 року серед юнаків. У фіналі була обіграна команда московського «Торпедо», за яку тоді виступав легендарний Едуард Стрєльцов. Саме в цьому матчі Островський уперше вийшов на поле в захисті на лівому фланзі. А з наступного року його та ще сімох гравців зі складу переможців зарахували до основного складу «Даугави». Майже два роки він був незамінним на своїй позиції, зігравши за команду 29 матчів.
25 квітня 1956 року після календарної зустрічі «Даугави» в Харкові молодий захисник вирушив до Москви. До московського «Торпедо» його запросив відомий згодом тренер Костянтин Бєсков. Причиною переїзду була можливість виступати за збірну СРСР. Однак усе виявилося трохи складнішим – уперше за «Торпедо» Леонід зіграв лише в другому колі. Невдовзі Костянтина Бєскова на тренерському місці в «Торпедо» змінив Віктор Маслов, який одразу оцінив здібності молодого захисника й без цього хлопця свою команду вже не уявляв. П’ять років Островський відіграв у захисті «Торпедо», провівши загалом 144 матчі, став чемпіоном СРСР і володарем Кубка 1960 року, фіналістом Кубка СРСР 1961 року, другим призером чемпіонату СРСР 1957 та 1961 років. Він вважався одним із найкращих лівих захисників країни – тричі був другим номером в офіційних списках «33-х найкращих» (1957,1960 і 1961 рр.).
1957 року Островського запросили до молодіжної збірної СРСР. Уперше він одягнув червону футболку з літерами «СССР» у товариському матчі з Польщею (4:2). Після цього поєдинку його разом зі Стрєльцовим, Метревелі, Котрікадзе, Яманідзе й Медакіним залучили до складу головної збірної СРСР, яку тоді очолював Гаврило Качалін. У складі «молодіжки» Леонід Островський устиг стати переможцем ІІІ Міжнародних спортивних ігор молоді 1957 року.
Перед самим від’їздом до Швеції на фінальний турнір Кубка світу сталася широко відома нині прикра подія. Після контрольних матчів двох складів збірної СРСР у Москві з варшавською «Гвардією» (2:0) та московським ЦСКА (2:3) гравців відпустили додому. Деякі з них (Стрєльцов, Татушин та Огоньков) вирішили розважитися з дівчатами на дачі. А вже зранку на базу в Тарасівку їх привезли в супроводі міліції зі звинуваченням у зґвалтуванні. З виховною метою всю команду повезли до КДБ і взяли з усіх розписки, що вони у Швеції віддадуть усі сили й здоров’я для перемоги радянського спорту. Трійку «ґвалтівників», звісно, заарештували (Стрєльцова було засуджено на сім років). Однак про це ніде офіційно не повідомляли. Відсутність Стрєльцова у складі збірної пояснювали поганим станом його підготовки. Як наслідок, послаблена збірна СРСР не вийшла у фінал, а Леонід Островський жодного разу не вийшов на поле.
Уперше в офіційному матчі за збірну СРСР він зіграв лише 18 листопада 1961 року в Буенос-Айресі проти збірної Аргентини під час поїздки збірної Південною Америкою. І вже на наступному Кубку світу, який проходив у Чилі, Леонід Островський зіграв усі чотири матчі. Загалом за збірну СРСР він провів 12 поєдинків, що за тодішнього, не дуже насиченого календаря було досить високим досягненням.
Високий на зріст, швидкий, рухливий лівий крайній захисник однаково успішно діяв як у зоні, так і в персональній опіці суперника. Кожна команда вважала б тоді за щастя мати в себе такого гравця. Тим часом Леонід Островський ніяк не міг як слід прижитися в Москві, де «Торпедо» тоді недолюблювали – у фаворитах завжди були «Спартак», ЦСКА та «Динамо». Ще 1960 року Островський дізнався від своїх друзів Войнова та Єрохіна, що його хотіли бачити в київському «Динамо», але Віктор Маслов, якого він сприймав як батька, увесь час умовляв Леоніда не полишати створене ним «Торпедо».
Усе змінилося 1963 року, коли Маслова звільнили з «Торпедо». Тренер переїхав до Києва й запросив із собою улюбленця – Леоніда Островського. Але не все було так просто в ті часи. Островського попередили, що відпустять до будь-якого московського клубу, але до Києва – ні в якому разі. Коли ж Леонід не послухав і вирушив до Києва без дозволу, його дискваліфікували, заборонивши грати за «команди майстрів». «Комсомольская правда» та «Советский спорт» помістили статті, у яких Островському нагадали про його походження з «буржуазної Латвії», називали «пережитком капіталізму» й «стилягою». Секретар парткому московського автозаводу імені Сталіна, до якого належала команда «Торпедо», узагалі назвав його «ворогом народу», хоча до того Леонід був комсоргом команди.
Добре, що в Києві працював Володимир Щербицький, який умів «вирішувати питання». Та саме тоді «головний уболівальник» України лікувався після інфаркту, тож йому тимчасово було не до футболу. Довелося Островському грати за аматорську команду «Динамо» в першості Києва, виступати за динамівський «дубль» під чужим прізвищем…
За півроку одужав Щербицький і, як і очікували, домігся зняття дискваліфікації. Шлях до «Динамо» був відкритий! Островський навіть устиг зіграти один матч у 1964 році. А потім три роки поспіль був гравцем «золотої» команди Віктора Маслова, здобувши «срібло» 1965-го, «золото» 1966-го та 1967-го, став володарем Кубка СРСР 1966-го… Тоді ж Леоніда Островського знову викликали до збірної СРСР напередодні Кубка світу 1966 року, де він зіграв два матчі, а збірна стала четвертою.
Загалом за київське «Динамо» Островський виступав у чемпіонаті СРСР у 135 матчах, забивши за цей час єдиний м’яч у ворота мінського «Динамо», влучивши в «дев’ятку» ударом здалеку. У Києві його всі любили за доброту, чуйність і скромність. Гравці називали його поміж собою «Лєночка». На жаль, окрім злетів, у житті Леоніда Островського були й падіння. Але він щоразу виявлявся сильнішим за прикрі обставини.
Посеред 1968 року Островський завершив виступи за «Динамо», ставши тренером дитячої школи. Щоправда, була в нього спроба повернутися до футболу: 1970 року він ненадовго очолив команду «Машук» із П’ятигорська в якості «граючого тренера». Згодом, закінчивши школу тренерів Київського інституту фізкультури, працював із черкаським «Дніпром», але знову недовго. Останньою спробою Островського у «великому» футболі була робота з грузинською командою «Скурі» з Цаленджихи в 1975 – 1976 роках.
Саме тоді, після 19 років подружнього життя, він розлучився з дружиною, залишивши їй і дочці Іннесі трикімнатну квартиру й машину, та покинув футбол. Проблеми з алкоголем, які були в Леоніда Островського ще з часів роботи з Віктором Масловим, привели його до бригади вантажників на одному з київських винзаводів. Пізніше працював вантажником на тютюновій фабриці, після чого, як кажуть, «узявся за голову». Друзі допомогли влаштуватися начальником дільниці в районному будівельному управлінні (допомогло те, що він ще в Ризі навчався в будівельному технікумі). У ці роки Островський також займався відновленням пам’ятників у майстерні Києво-Печерської лаври…
Життя почало налагоджуватися. 1992 року вже колишня Федерація футболу СРСР, який розпався, присвоїла Леоніду Островському звання «Заслуженого майстра спорту», що він мав отримати ще 1966 року. У 90-ті роки Островського запросили працювати до Київської міськради товариства «Динамо» на посаду інструктора, а згодом він повернувся до тренерської роботи в динамівській футбольній школі. Не стало Леоніда Островського 16 квітня 2001 року. Його поховали в Києві на Байковому цвинтарі.
Матеріал журналу «Динамо Київ»
Copyright © FC Dynamo Kyiv
