- Прощатися з людьми завжди дуже важко. Учора було рівно три місяці, як пішов мій батько. І я сам знаю, як це важко для людей, які завжди були поруч. Я впевнений, що прожити таке життя – це велика честь для кожної людини. Виховати таких дітей, побачити такі події, про які ми можемо лише здогадуватися… Але водночас я пам’ятаю, якою веселою людиною був Михайло Давидович, постійно жартував навіть у такі моменти, коли про це й думати складно.
Також пам’ятаю, як ми летіли з прощального матчу Кахи Каладзе з Тбілісі, і з літаком були певні проблеми. А попри це Михайло Давидович жартував з усіх, і це було дуже смішно. Я хочу запам’ятати його саме таким – людиною, яка по життю йшла з посмішкою. Він завжди був у процесі, завжди був у курсі всього, ніколи не пропускав матчі, літав із нами на всі виїзди, приходив у роздягальню разом зі своїми дітьми – Григорієм Михайловичем, який був президентом клубу, та Ігорем Михайловичем, який змінив брата на цій посаді. Завжди дякував нам за гру після перемог та підбадьорював у разі поразок. Щедрий, відвертий, життєрадісний – у наших серцях він залишиться саме таким.
- Один з онуків Михайла Давидовича, В’ячеслав, робить перші кроки у футболі, грає воротарем. І ми неодноразово бачили, як дідусь уболіває за нього на турнірах…
- Позиція воротаря занадто відповідальна. Це справді останній рубіж, за яким нічого немає – пряма дорога до взяття воріт. В принципі, така сама відповідальність й у батьків, коли вони виховують своїх дітей, адже те, що вони передадуть та чого навчать, із цим діти будуть іти по життю. Знаю, що онуків люблять більше, ніж дітей, адже спочатку є певні труднощі з облаштуванням побуту, а коли вже з’являються онуки, то часу, як правило, більше. Впевнений, що Михайло Давидович був задоволений тим, що бачив, і мав життєві радощі, пов’язані з успіхами онуків.
Я вважаю, що все оточення Михайла Давидовича, усі рідні та близькі, можуть бути впевнені, що життя, яке прожив їхній великий родич, заслуговує на лише на схвальні слова та величезну повагу. Люди живуть у наших серцях доти, доки ми їх пам’ятаємо.
