Провівши всю кар’єру гравця в рідному клубі, він продовжив працювати з клубною молоддю, давши путівку в життя талановитим футболістам, багато з яких зараз уже працюють тренерами, причому не лише в Україні. Вадим Олександрович пішов із життя в 61 рік. Яким був великий динамівець? Розпитуємо його сина Олександра Соснихіна, що продовжує батькову справу в столичній ДЮСШ-1.
«Батько починав грати в київській «кузні талантів», а спочатку був форвардом»
– Олександре Вадимовичу, як починався шлях вашого батька у футболі?
– Він із київського робітничого роду. Почав займатися футболом під керівництвом відомих дитячих тренерів Михайла Корсунського та Володимира Качаліна в київській футбольній школі №1 міського відділу народного освіти (міськвно, російською – гороно). До речі, зараз вона називається ДЮСШ-1, а я є її старшим тренером… Школа легендарна: у ній починали виступи Лобановський, Каневський, Альтман, Мунтян, Кащей та багато інших знаменитих футболістів. Вважаю, саме звідти розпочиналися славні традиції дитячого футболу Києва. Ціла плеяда молодих гравців (у тому числі переважно й із нашої ДЮСШ) увійшла в дорослий футбол і заграла навіть на міжнародному рівні!
– Ваш батько, перш ніж заявити про себе як про одного з найкращих захисників СРСР, перепробував різні футбольні «професії»…
– Так, він дійсно перепробував різні позиції, причому форвардом також був вправним, брав своє за рахунок потужності й читання гри. У мене ж склалося зовсім навпаки: я починав як захисник, а завершував як атакувальний гравець.
– Хто в ньому побачив талант оборонця?
– Наскільки мені відомо, ще Соловйов. Цінував його в цій якості й інший великий тренер – Маслов. Вони побачили в мого батька необхідні якості: Вадим Соснихін і в житті був людиною спокійної вдачі, про таких говорять: «Спокійний, мов удав». До того ж він був упевненим та розсудливим у будь-якій ситуації. Важко було вивести його з рівноваги, а тим паче змусити нервувати чи помилятися.
«Директором» Соснихін став із подачі вболівальника»
– Звідси прізвисько «директор»?
– Так, за ці якості його й прозвали «директором штрафного майданчика». Якось грали на Бесарабські ворота. Якийсь уболівальник крикнув на батька: «Директор!» І звідси воно пішло. Надійність та впевненість дозволяли йому керувати обороною та вдало читати гру.
– Вадим Соснихін грав за «Динамо» в ті щасливі роки, коли команда здобувала авторитет не лише на всеукраїнському, а й на міжнародному рівні. «Динамо» зіграло в єврокубках першим з усіх команд СРСР. Ці досягнення не запаморочили голову молодому хлопцю?
– Не думаю. Він був людиною впевненою в собі, але скромною. Наприкінці життя не любив особливої уваги до своєї персони. Сторонився «зірковості», зазнайства, відриву від народу. Вважаю, їхнє покоління було так виховане, що ніхто не задирав носа й не відривався від колективу.
– Тогочасний радянський чемпіонат славився гучними іменами: ще грали чемпіони Європи 1960 року, чемпіони Олімпіади 1956 року, підходило те покоління, яке назбирає міжнародних медалей у 70-х… Проти кого Соснихіну гралося найважче? Кого він вважав найскладнішим для себе суперником?
– Погоджуюся з вами: йому довелося пограти проти справді видатних футболістів та й в одній команді зі справжніми Майстрами. Кого виокремити серед такої плеяди? Навіть не знаю. Едуард Стрельцов, – напевно, талант від Бога, з яким тяжко було грати. А ще – Ігор Численко, Валентин Іванов та Слава Метревелі.
– Чи були в Соснихіна шанси стати основним захисником збірної СРСР?
– Тоді багато вирішувала політика. У збірній більше шанували москвичів, та й конкурентів за місце було багато. За п’ять років за олімпійську та першу збірні СРСР він відіграв 7 матчів. Вважаю, міг і мав би провести більше…
«Спину батьку «вирівняв» Рудаков»
– Зрозуміло, ви батька бачили уже більше у ветеранських, товариських матчах. Для нього це було свято чи певний обов’язок, який треба виконати?
– Він любив ветеранські матчі й навіть мене до цього залучав. У нього був фонд ветеранів футболу, через який він старався допомогти колишнім футболістам, багато кому з них у складні для нашої держави часи не вистачало коштів на ліки чи хліб насущний. Ми із задоволенням їздили з ним на ветеранські ігри, він возив команду ветеранів по містах та селах України. І, повірте, там завжди були аншлаги.
– Що таке «рано завершити виступи», він знав не з розповідей, адже завершив виступи, ледве переступивши 30-річний вік. Що завадило пограти із задоволенням ще кілька років? Хай і не в «Динамо», хай і не найвищому рівні…
– Поза «Динамо» батько себе не уявляв – це була справді команда його серця, якій він завжди залишався вірним. А обірвали його кар’єру травми: за час виступів їх назбиралося дуже багато. Постійно страждав він від проблем із колінами, судинами ніг та спиною, а винен у цьому був… динамівський воротар Рудаков. Він вийшов із воріт та крикнув «Я!», а батько був на шляху до м’яча, то й отримав коліном. Пізніше він часто жартома згадував це зіткнення «незлим тихим словом».
– Перехід на роботу дитячим тренером дався йому легко? Відразу став наставником чи довго до цього йшов?
– Наскільки знаю, відразу. Йому дуже подобалося працювати з дітьми, через тренерські руки батька пройшли сотні юних футболістів. І всі вони були для нього, передовсім, особистостями.
– Йому більше подобалися фізично потужні «бійці» чи «думаючі» футболісти?
– Однозначно, «думаючі». Намагався навчити хлопчиків мислити на кілька кроків уперед. Серед його вихованців – дуже різні особистості: Віктор Догадайло, Олександр Баранов, відомий арбітр Сергій Шебек, відомий підприємець та футбольний діяч Сергій Веселов. Дехто з молодших грає й донині.
– Окрім футболу, улюбленої справи й хобі, що ще займало дозвілля вашого батька?
– Дуже любив риболовлю, добре грав у більярд. Мав багато друзів, і не лише футбольних.
«Працюю заради того, щоб мої вихованці в один чудовий день вийшли в складі «Динамо»
– Вадим Соснихін усе життя грав за одну команду – це для сучасного футболу майже неймовірно. Не шкодував про якісь втрачені можливості? Адже міг кудись перейти, та й до Кубка Кубків не дограв лише кілька років…
– Насправді – ні. Хоча він полюбляв повторювати, що завжди грав на 60-70 відсотків від своїх можливостей. І цього вистачало, щоб виступати на тому рівні, який від нього вимагали. Щодо інших поворотів у його долі… Він мав масу можливостей, аби перейти до інших команд. Але такою вже відданою людиною був – в історії «Динамо» його можна поставити хіба що поруч із Мунтяном чи Шовковським. Небагато знайдеш людей, які все життя провели в рідному клубі – від школи до ветеранської команди.
– Як ви пережили ранню втрату батька?
– Дуже тяжко. Мені був 21 рік, я на той час працював у професіональній команді – в «Арсеналі-2». Ми були на виїзді в Дніпропетровську. О шостій ранку мені подзвонила мама й розповіла, що сталося таке горе. Тато заснув і… не прокинувся. Люди зазвичай кажуть: «Легка смерть». Але міг ще пожити. Батько є батько: це завжди приклад, взірець та найголовніша людина в житті.
– У дитячий футбол прийшли за його прикладом?
– Справді, від самого дитинства я був із ним. Допомагав йому в роботі, слідкував за його тренерськими методами. Закінчив динамівську школу. Тепер почуваюся впевнено в цій професії і з великим задоволенням займаюся своєю роботою. Вільного часу мало, завжди думаєш про гру, про розвиток підопічних. Але коли тобі це цікаво, то всі труднощі лише додають інтересу.
– Маєте вихованців, яких не соромно порадити навіть «Динамо»?
– ДЮСШ-1 працює за угодою з ФК «Динамо» (Київ), щороку відправляємо туди своїх хлопців, які, на наш погляд, прогресують. Хотілося б подякувати президенту футбольного клубу «Динамо» Ігорю Суркісу та старшому тренеру ДЮФШ «Динамо» ім. Валерія Лобановського Олександру Іщенку за те, що йдуть назустріч, допомагають, підтримують.
– Тобто вже найближчими роками можна очікувати хлопців із ДЮСШ-1 і в основній команді?
– Ми наполегливо заради цього працюємо та сподіваємося, що повернуться часи, коли футбольна школа №1 міськвно поставляла «Динамо» майбутніх зірок, які допомагали нашому клубу здобувати єврокубки та всесвітню славу. ДЮСШ-1 постійно розвивається: минулого року ми відзначили 80-річчя, на святкування прибули знамениті наші вихованці, зокрема Мунтян та Альтман, який спеціально з Одеси приїхав.
– Часто вас перепитують, чи ви не син того самого Соснихіна?
– Так, буває. На днях зустрічався з одним спеціалістом, то, ще коли я наближався, він посміхався й сказав, що в мене геть батьківська статура й хода. Мені приємно, коли люди підходять, розповідають, якою людиною був мій батько, яким спеціалістом. Стараюся гідно продовжувати родинну справу. Зараз уже маю тренерську ліцензію УЄФА «А», що дозволяє працювати навіть із професіональними клубами.
Матеріал журналу «Динамо Київ» (№3 за 2017 рік)
Copyright © FC Dynamo Kyiv
