Правила життя Олександра Шовковського

Правила життя Олександра Шовковського

Скільки разів я просив свого діда (царство йому Небесне) розповісти про своє минуле, про ті важкі часи війни, про те, як вони жили і через що зуміли пройти. Він вставав і, не зронивши жодного слова, йшов до своєї кімнати або у свою майстерню. Але завжди перша чарка за столом випивалася стоячи і за те, щоб НІКОЛИ НЕ БУЛО ВІЙНИ!

Пам'ятаю діалог, який відбувся у мене з нашим тренером Анатолієм Миколайовичем Крощенком перед першим "серйозним" матчем. Він: "Шовковський, будеш грати у воротах". Я: "Не буду!" Він: "Будеш!" Я: "Не буду!" Він: "Якщо станеш у ворота  одягнеш капітанську пов'язку". Такий аргумент мене звалив наповал: "Згідний!"

Коли прийшов Лобановський, ми дивилися на нього, як на Бога, з розкритими ротами ловили кожне слово.

У 1998 році перед грою з "Лансом" в Києві у мене брав інтерв'ю кореспондент тижневика France Football. Я вперше отримав величезне задоволення від спілкування з журналістом.

За логікою розвитку епізоду я діяв правильно, як навчали: намагався вибити м'яч в аут подалі від воріт в район центральної лінії поля. Але сталася елементарна зрізка, м'яч, на мою біду, потрапив до словенського гравця, якому нічого не залишалося, як відправити його в порожні ворота... Дикість, безглуздя! А всі тицяли в мене пальцем: ось він залишив нас без чемпіонату Європи!

Воротарські помилки, яких я припустився останніми роками, дуже болісно були сприйняті оточенням. Остання  в київському матчі з Уельсом, коли ми зіграли 1:1. Якщо вже трибуни, які ще зовсім недавно готові були тебе носити на руках, починають скандувати "Ганьба!", треба щось міняти. Перш за все в самому собі.

Свої помилки ніколи не забуваю. Але глибина психологічної рани багато в чому залежить від того, як цей "ляп" трактується оточуючими, в першу чергу журналістами.

Не втомлююся захоплюватись Олівером Каном  ось хто вміє боротися зі стресовими ситуаціями! Як би не складалася гра для його команди, Кан зовні завжди незворушний і абсолютно впевнений в собі.

Мене часто запитували – чи є у мене кумир, воротар, на якого я хотів би бути схожим. Я завжди відповідав однаково, що воротарів багато. Але у кожного я б виділив якісь певні риси, які мені більше подобаються, ніж у інших. Наприклад, у Дасаєва  гра на виходах, у Кана  харизма і гра на лінії воріт, у Нойєра  гра ногами.

Я люблю, коли багато роботи. Це легше, ніж протягом півтори години чекати 2-3 ударів. Концентрація зникає. Ігровий тонус втрачається.

Найчастіше орієнтуватися потрібно на людей, які турбуються про своє особисте зростання у контексті зростання команди в цілому. Де свої амбіції, інтереси стоять нижче інтересів команди. Ось такі гравці потрібні.

Як казав Валерій Васильович: "Мені не потрібні ремісники, мені потрібні творчі люди, які отримують задоволення від того, що вони роблять".

Будь-яка команда  це живий організм, у когось є травми, після кожної гри міні-пошкодження. І часто гравці виходять на поле з травмами. Це впливає на гру, але ж цього ніхто не враховує.

Коли тренуюся, ніколи не дивлюсь, як виконують ці ж вправи інші голкіпери. Якщо побачу, що гірше, можу мимоволі опустити планку вимогливості до себе, а якщо краще  виникає ризик втратити впевненість у власних силах. Намагаюся бути кішкою, яка гуляє сама по собі.

Футбол – це держава в державі. Не може держава функціонувати добре, коли погано державі, в якій вона знаходиться.

Наші судді вміють вмикати принциповість тільки тоді, коли це може зіграти їм на руку.

"Шахтар" грає в свої ігри. Різні тайми грають – перші і другі. Всі все бачать, але мовчать. Як завжди і всюди.

Вітаю "Шахтар" із перемогою. Вітаю їх зі срібними медалями  вони їх заслужили.

Претензії до мене можуть висувати футболісти, які віддали збірній України багато років, які грали за честь країни, не шкодуючи себе. А ті, хто ухиляється від матчів за збірну під приводом травм, граючи в цей час за клуб, нехай краще подумають про свою власну репутацію в очах уболівальників.

Мені коментарі людей, які не мають стосунку до футболу, спорту, взагалі не цікаві.Можливо, занадто самовпевнено, але людина, яка не знає специфіки роботи, не може висловитися досить грамотно і корисно для мене.

Я не хочу брати на себе відповідальність і щось коментувати, не знаючи, чим живе та чи інша людина. Можу говорити тільки за себе: я б не поїхав грати в Росію.

Майдан, за який люди боролися, повинен бути у наших серцях. Наші політики повинні розуміти, що люди стояли не за тих, хто зараз прийшов до влади, а за зміну існуючих правил.

Не розповідаю про свої плани і бажання, намагаюся тримати їх при собі. "Хочеш розсмішити Бога  розкажи йому про свої плани на завтра". Тому ділитися чимось завчасно не в моїх принципах.

Іноді поради можуть сприйматися як читання моралі.

Те, що ви думаєте про мене, це не моє  це ваше. Моє  це те, що я думаю про вас.

Ми часто самі собі ставимо обмеження. Ми самі себе в 30 років вважаємо ветеранами футболу. Ми самі говоримо про те, що чогось не можемо зробити, щось не вдасться. Всі обмеження починаються, перш за все, з голови.

Переглядаючи серію післяматчевих пенальті, в мене емоційна складова зашкалює, але я не пам'ятаю, що саме в тому епізоді я відчував і чому я діяв саме так, а не інакше.

Дрібні радості роблять людину щасливою. Як, наприклад, у фільмі "Москва сльозам не вірить", де звучала фраза, що для повного щастя не вистачає лише склянки газованої води.

У житті хочеться спробувати багато різних речей. Але потрібно бути щасливим, маючи те, що є.

Я вже не можу, не хочу бути тягарем для "Динамо". Якщо мені запропонують контракт, то я сім разів відміряю, щоб потім один раз відрізати.

Я не прив'язуюся до того, що сталося. Я його проаналізував, прийняв, що теж важливо, і поклав на "поличку" своєї історії.

Я не одним футболом живу, але без футболу жити не можу.

football24.ua

Інші новини

Титульний партнер
Технічний партнер
Офіційний партнер