Молитва прихожан Володимирського собору з нагоди матчів київського "Динамо" на Кубок європейських чемпіонів
О святий Володимире-тату!
О пречистая Ольго-мамо!
Возрадуйте мир к великодньому святу!..
Колінопреклонно молимо:
Благословіть київське "Динамо"
Причастити "Борусію" голами!
Хай шайби-м'ячі затріпочуть линами
Во славу "Динамо"!..
Во славу Києва-града дніпровського!..
Во ім'я Валерія Лобановського!..
Хай славить "Динамо" уся планета
Многая лєта, многая лєта!
Ці рядки написав мій батько, поет Іван Гончаренко (1908-1988 р.), який був палким уболівальником українського футбольного клубу "Динамо". Ще до війни відвідував матчі своєї улюбленої команди. Мав, як він розповідав, квиток на матч 22 червня 1941 року, що не відбувся через підступний напад фашистів та бомбування Києва.
Пройшовши пекло війни з першого дня до останнього, Іван Гончаренко повернувся до мирного життя до рідного Києва і поряд з літературно-творчою роботою не полишав свого захоплення футболом.
Був, звичайно, на тому матчі, коли глядачів пропускали з довоєнними квитками, придбаними на 22 червня, однак, на жаль, свого не зберіг - заплатив за новий.
Біля Івана Гончаренка згуртувалися найзапекліші вболівальники футболу, його друзі-письменники: Борислав Степанюк, Микола Яровий, Валентин Лагода, Петро Усачов.
- За будь-якої погоди, - згадує Борислав Степанюк, який нещодавно відсвяткував своє 80-річчя, - ми ходили на стадіон підтримати київське "Динамо". Іван Іванович мав велику військову плащ-палатку, і в дощ, і в сніг, як орел крильми, накривав мене і Миколу Ярового під час матчу. Він залучав багатьох друзів по перу до спільних походів на стадіон, допомагав їм розібратися в правилах футболу. Був такий випадок. Під час другого тайму Іван Гончаренко помітив, що Іван Ле, який сидів поруч, чогось став сумним, хоча динамівці вигравали. Причиною поганого настрою, як виявилося, було - незнання правил гри. Як же зрадів Іван Ле, почувши пояснення: футболісти помінялися воротами, і тепер динамівці забивають м`ячі супернику.
- Письменник Любомир Дмитерко, - продовжує розповідь Борислав Степанюк, - був членом правління Федерації футболу, а тому в Спілці письменників завше продавали квитки на черговий поєдинок. На кожному матчі були присутні десятки письменників, особливо варто згадати Андрія Малишка, Івана Ле, Степана Олійника, Василя Козаченка, Сергія Воскрекасенка, Леоніда Новиченка, Євмена Доломана.
Оптиміст, життєлюб Іван Гончаренко у колі вболівальників-друзів полюбляв жартувати, експромтом складаючи поетичні мініатюри, та, на жаль, майже ніколи їх не записував. У його записниках вдалося віднайти лише такі рядки:
ДО ЗУСТРІЧЕЙ КИЇВСЬКОГО "ДИНАМО" З ФУТБОЛЬНИМИ КОМАНДАМИ МОСКВИ
У "Динамо" заповідь така:
"На лопатки класти "Спартака",
а за ним - "Торпедо", ЦСКА
і свого московського братка!"
НАПИС НА ТРАНСПАРАНТІ ПЕРЕД МАТЧЕМ "ДНІПРО" - "СПАРТАК"
25/VII-73
Маєм нині заповідь таку:
"Хліб - державі!"
"Голи - "Спартаку"!
В архіві Івана Гончаренка поряд із збірками віршів збереглися квитки і програмки матчів, буклети з фотографіями динамівців - вони надавали йому енергії та творчого стимулу в літературній роботі.
У 60-х роках XX століття висока майстерність київського "Динамо" на міжнародних та всесоюзних аренах вразила футбольних фахівців. Спортивний оглядач журналу "Франс футбол" Жак Тібер захоплено писав тоді: "Це дивовижне київське "Динамо". Кияни взяли від загальної школи радянського футболу атлетизм, старанність, працьовитість. Та українці додали до цього (згадаймо хоча б Бишовця) значну частку найвищої технічної майстерності і незвичайний темперамент, який нагадує наш, "латинський"…
Потрібно врахувати цю специфічно київську еволюцію футболу, автором якої є, безперечно, В.Маслов. Нам доведеться ще багато говорити про киян".
Перемоги динамівців завжди були справжнім святом для їхніх шанувальників. Про це може красномовно свідчити лист Борислава Степанюка з Миргорода, коли київське "Динамо" стало чемпіоном 1966 року.
"Ура, Іване Івановичу!
З перемогою, з такою чудовою і такою золотою перемогою! Як шкодую, що я не був серед вас, що не міг розділити радість із своїми найближчими друзями за спільним столом.
Мабуть, тепер Федерація футболу трохи вгамується і не шантажуватиме нашу команду.
Перед від'їздом не міг з вами зустрітися, бо видавництво "Дніпро" мені дало спішну роботу. Вибачте, що так сталося. По приїзді надолужимо втрачене.
Передавайте вітання всім, всім уболівальникам, всім, хто виборов таку важливу перемогу!
Міцно тисну руку, Ваш Борислав.
4/X-66 р. о 9 годині вечора, коли трохи вгамувався після радощів перемоги!"
- Та й не лише в 60-ті, а й у подальші 70-80-ті роки, - розповідав Борислав Степанюк, - київське "Динамо" займало передові позиції. Жодна команда Радянського Союзу не мала стільки перемог. По суті, вона боролася з п`ятьма московськими командами ("Спартак", "Динамо", "Торпедо", ЦСКА, "Локомотив"), за плечима яких були і судді, і Федерація футболу, і преса. Та, незважаючи на всі казенні перипетії, динамівці одинадцять разів ставали чемпіонами і неодноразово завойовували кубки. П`ять московських команд не могли подужати одне київське "Динамо"!
Пригадую такий випадок. Від матчу динамівців із "Спартаком" залежала доля чемпіонства нашої команди і виліт останнього до нижчої групи. Тоді керівники московської команди звернулися до тренера "Динамо", щоб київські футболісти програли. Але як можна було програти, коли від цієї зустрічі залежало - бути київському "Динамо" чемпіонами чи ні. І віддати треба належне динамівцям - вони перемогли, і весь стадіон, стоячи, вітав переможців, скандуючи: "Динамо" - чемпіон!" А "Спартак" змушений був грати рік у нижчій групі. Це була своєрідна школа істинного футболу і водночас тіньової гри московської федерації.
Усі шанувальники "Динамо" були свідками кар`єри Валерія Лобановського - од віртуозного футболіста, який дарував своїм уболівальникам неймовірно щасливі хвилини, до видатного тренера. Але не завжди справедливим було ставлення до нього з боку московської федерації футболу. Борислав Степанюк розповів про такий випадок. На міжнародних змаганнях збірну СРСР очолив Валерій Лобановський. Тоді наша команда посіла третє місце, і Федерація футболу зняла Лобановського з посади тренера за те, що не привіз золоті медалі. Ще й московська преса накинулася на нього із звинуваченнями. Правда, київська мовчала.
За чотири роки ці ж міжнародні ігри відбулися у Москві. Збірну СРСР очолив інший, уже московський, тренер, і наша команда знову ж таки посіла третє місце. І як же його вихваляли за таке досягнення, навіть орден дали. Шанувальники Лобановського були обурені несправедливим ставленням до нього московської федерації. За однаковий результат одному - орден, а іншому - хула!
Наскільки мені відомо, особисто з Валерієм Лобановським батько не був знайомий, а от його брата Євгена - чудову людину, інженера за фахом, добре знав. Упродовж багатьох років він був частим гостем у нашому домі, бо товаришував із чоловіком моєї сестри ще із студентських років. Батько читав йому свої римовані рядки про київське "Динамо", висловлював захоплення майстерністю Валерія Лобановського, його блискуче поставленими ударами.
Щирі слова подяки від Івана Гончаренка та його друзів-письменників Євген переповідав своєму братові Валерію, з яким у нього були найсердечніші стосунки.
Моральна підтримка шанувальників, співпереживання вболівальників на трибунах стадіону сприяли реалізації задуманих планів визначного тренера, надавали впевненості динамівцям.
У ті роки тріумфальні перемоги на чемпіонатах вивели київське "Динамо" на орбіту найкращих футбольних команд світу, тому захоплено і пролунав голос поета:
Во славу Києва - града дніп-ров-ського!..
Во ім'я Валерія Лобановського!..
Хай славить "Динамо" уся планета
Многая лєта, многая лєта!
Оксана Гончаренко, газета "Український футбол".
