У своєму інтерв'ю Рахміль Давидович розповідає, яку роль в житті їхніх синів займає футбол.
- Ким Ви бачили молодшого сина в дитинстві? Хотіли, щоб він пішов по Ваших стопах - став лікарем?
- У той час, коли Ігор вступав до інституту, головним було інше питання - куди можна його влаштувати. За радянської влади за покликанням і здібностями не доводилося обирати навчальний заклад. Напевно багато хто зрозумів, з якої причини. Ми жили в Києві, а вступив він в Одеський Інститут Харчової Промисловості. Після першого курсу вдалося перевестися в Київський Інститут Народного Господарства. Він сам обрав свій шлях, ми дали йому повну свободу.
- Які здібності Ви помічали у нього в дитинстві?
- До спорту. Він дуже любив хокей і футбол, постійно пропадав на спортмайданчиках верстатозаводу та екскаваторного заводу на Нивках. Так було в школі, потім в інституті. Багато в чому захоплення футболом допомогло йому перевестися вчитися з Одеси в Київ. Сприяв цьому завкафедри спорту інституту, який розгледів у Ігорі здібності до футболу.
- До яких предметів у Ігора були схильності в школі?
- Його ставлення до всіх предметів було однакове. На відміну від Григорія, який навчався на круглі «п'ятірки», Ігор не гнався за успішністю та червоним дипломом. Обидва сини любили фізкультуру, показували на аматорському рівні хороші результати.
- Паском часто доводилося виховувати майбутнього президента «Динамо», чи вистачало слова?
- Ми його виховували власним прикладом. Своїм ставленням до батьків, роботи, друзів. У нашому домі завжди була дружня атмосфера, часто з інших міст приїжджали родичі. Багато спілкувалися, обмінювалися думками, що теж впливало на дітей.
- Він напевно так само виховує і своїх дітей?
- Він порядно поводить себе по відношенню до оточуючих, так само, як поводилися б ми. Зрозуміло, що у Ігора більше матеріальних можливостей, ніж було у нас. Ми були радянськими службовцями - Римма Яківна спершу працювала викладачем, а потім заввідділом в Київкнигторзі. Я - лікар. У сина є великі можливості, але дітей він не розбалував. Батогом і словом не карає, але може підказати, або направити. Ігор допомагає людям, багатьох з яких взагалі не знає. Наприклад, прочитав у газеті, що дитині потрібні кошти на операцію, і тихо, без уваги преси, посприяв родині. Його діти - Марина та Яна - це все бачать. Ось така відповідь на ваше запитання.
- У футболі неминучі невдачі. Як поразки «Динамо» позначаються на стосунках всередині сім'ї?
- Він навчився тримати удар. Багато в чому цьому сприяв Валерій Лобановський, з яким Ігор був дуже близький. Щоранку вони телефонували один одному, після чого починався робочий день. Трагедії з поразок син з часом перестав робити. Навчився аналізувати, не приймати рішення на швидку руку. Він завжди після матчу заходить в роздягальню і вітає команду. А після поразки тримає емоції при собі.
- Можете сказати, що синів ще більше зблизив футбол?
- Так, це їхній спільний інтерес, спільна справа. Різниця у віці відчувалася в дитинстві, коли одному був рік, а іншому десять. Коли ж Ігор виріс, вступив до інституту, вони стали ще ближчими. З'явилися спільні інтереси та друзі. І, звичайно, футбол. Зараз Ігор з кожного питання має свою думку, яку до кінця готовий відстоювати. Але це не заважає йому з повагою ставитися до позиції старшого брата. Мистецтво Григорія полягало в тому, що він не вказує чи наказує, а дає поради. Ігор ніколи не копіював Григорія, але і ніколи не соромився брати з нього приклад.
- Якісь забобони напередодні матчів у вашій родині є?
- На це, до речі, теж вплинув Лобановський. Якщо прийшов на переможний матч у білому взутті, значить, наступного разу на стадіоні в іншому не з'являйся. Ми ж намагаємося з Ігорем в день гри до її початку не зустрічатися. Зате після матчу син сам телефонує і починає: «Батя, я ж знав, що ти мені хотів, але не встиг зателефонувати...». Причому так відбувається після всіх матчів, як київських, так і виїзних.
Футбольний клуб «Динамо» (Київ) вітає Рахміля Давидовича Суркіса з Днем народження. Довгих років життя, здоров'я і щастя вашій великій і дружній родині!
