Рахміль Давидович довгі роки є щирим і відданим уболівальником "Динамо". До 100-річчя Рахміля Суркіса ми підготували найяскравіші та найцікавіші цитати з різних інтерв'ю ювіляра.
Футбольний клуб «Динамо» (Київ) приєднується до численних привітань на адресу Рахміля Давидовича Суркіса. Бажаємо ювіляру міцного здоров'я та великих перемог улюбленої команди!
***
- «Під Сталінградом хутір Михайлівський був, де будинки на палях стояли, і в одному з цих будинків підполковник із простреленою ногою знаходився. Я йому, коли німці нас бомбити почали, допомогу надавав: всі пішли, а йому ж з драбини не спуститися, ну а я теж його не кину - залишився. Сидимо собі і чекаємо… Пощастило - повз пройшло: ось так до смерті ми ставилися. Ви питаєте: «А страх був?». Зі страхом довго не проживеш...»;
- «Багато читав і продовжую досі. Раніше у мене була велика бібліотека, а коли ми переїжджали, половину книг віддав на базу. Приємно, що футболісти їх читають»;
- Коли меншенький на світ з'явився (різниця у нас між дітьми дев'ять років), Римма Яківна старшому написала: «Гришо, у тебе братик народився, але він шумить: плаче, кричить. Забрати його додому або в пологовому будинку залишити?». Гриша відповів: «Мамо, забирай. Нічого, потерпимо...»;
- «Мене часто запитують, скільки людей пройшло через мої руки за роки війни. Сказати чесно, ніколи не рахував, було не до цього. Іноді льотчик повернеться на аеродром, я його перев'яжу, трохи заспокою, підбадьорю, а він уже знову рветься в бій. Бувало, сідали на останню краплю пального, обливаючись кров'ю та втрачаючи свідомість. Ось якими мужніми були наші хлопці! І так виліт за вильотом, день за днем, від околиць Сталінграда до аеродрому Шенефельд, що в передмісті Берліна. Але нічого, вистояли. І перемогли!»;
- «Він (Ігор Суркіс) навчився тримати удар. Багато в чому цьому сприяв Валерій Лобановський, з яким Ігор був дуже близький. Щоранку вони зідзвонювалися, після чого починався робочий день. Трагедій із поразок син із часом перестав робити. Навчився аналізувати, не ухвалювати рішення на швидку руку. Він завжди після матчу заходить у роздягальню та вітає команду. А після поразки тримає емоції при собі»;
- «Можу сказати, що ми з дружиною дітей ніяк спеціально не виховували. Виключно власним прикладом. Вони просто переймали ті стосунки, які бачили у нашій сім’ї, ставлення до друзів, родичів, погляди на життя. Зростаючи, діти вбирають у себе, як губка, усе, що бачать навкруги. Ми спеціально ніколи не говорили, що не можна нікого ображати, битися, красти, лаятися – це було і так зрозуміло»;
- «Я 12 дітей хотів, але ці двоє кожен за шістьох відпрацювали»;
- «Якщо «Динамо» раніше погано зіграло, я цілий тиждень погано хворих приймав: не в змозі був. На розі біля Олімпійського стадіону величезний шестиповерховий будинок стояв, де, до речі, наші приятелі жили, і високе дерево з великою такою кроною стояло, і ми, вболівальники, і в дощ, і в сніг: в будь-яку погоду за півтори-дві години до футболу там збиралися - як в Одесі на Соборній площі. Я приходив, професор Духін, ще люди: годинами там, до гри, після гри спілкувалися, все обговорювали... Ну, ми ж, любителі, краще, ніж фахівці, розбираємося, ми майстри поговорити, як будуть грати, як зіграли...»;
- «Григорій відходить, людям, які йому вже життя псували, знову просунутися допомагає, а потім вони за старе беруться»;
- «Книги в моєму житті відіграють особливу роль. У дитинстві й юності зачитувався до трьох-чотирьох годин ночі. Художня література у нас в родині була вся. Особливе враження справили «Війна і мир», в один присід «ковтав» Пушкіна. Згодом перечитав усього Фейхтвангера, який масштабно друкувався в Радянському Союзі»;
- «Я ж людина не сварлива, але з позицією. Неодноразово згадував золоту фразу, сказану на своєму ювілеї великим актором Олександром Абдуловим: «Говоріть мені в обличчя - те, що кажете в спину». А в даний час я б хотів, щоб саме так чинили з моїм старшим сином»;
- «Я міг годинами стояти біля Валерія Васильовича і слухати його з величезним задоволенням, не промовляючи ні слова. Це була високоінтелігентна, начитана, всебічно розвинена людина з високим рівнем інтелекту»;
- «Часто запитують: «Як ви виховали таких дітей?» А я не знаю, що на це відповідати. Десять заповідей день у день ми їм не повторювали. Просто йшли по життю рука об руку і все. Не балували, але намагалися забезпечити всі нормальні умови».
- «Багато хто до цих пір упевнені, що на нашому футболі можна заробити. Як результат їх прозріння - зникнення багатьох колись славних і, здавалося б, успішних клубів. Де «Дніпро»? Де «Металіст»?.. А київське «Динамо», при всіх непростих реаліях, продовжує жити і ставити перед собою високі цілі. Я щасливий, що це відбувається не в останню чергу завдяки моїм синам, які свого часу в буквальному сенсі врятували клуб, які продовжують витрачати на нього чесно зароблені гроші і настільки ж чесно вибудовують відносини з підопічними»;
- «У дворі ганяли м'яча - що старший, що молодший. Крім цього, Ігор грав з восьми років в хокейній команді на станкозаводу, одягав на себе величезну форму дорослої людини. Вона була брудна і приводила нас в жах. А справжню любов до футболу прищепив їм дідусь, батько моєї дружини - Ян Петрович Горенштейн. Він мав золотий значок почесного члена Федерації футболу СРСР, видавав збірники футбольних анекдотів і карикатур»;
- «Мені не властива сентиментальність, немає цієї риси, ну що поробиш? Я до оцінки людей підходжу часом категорично, хоча рідко помиляюся. Старший мене стримує: "Батя, будь добрішим". Коли я говорю, що деякі з його оточення ведуть себе нещиро, він відповідає: "Я про це сам здогадуюся по ряду причин, але "маємо те, що маємо". І з цими людьми теж треба вміти працювати»;
- «Як можна життя не любити? Воно повинно бути багатим, і мова не стільки про гроші, скільки в подіях, які навколо тебе відбуваються, в яких ти береш участь. Зустріч з нормальними, красивими людьми - це вже радість, вже приємно».
