Більшість ігор команди в чемпіонаті та Кубку України проходить за незначної, а інколи – дуже незначної кількості глядачів. Водночас від футболістів та тренерів минулих років щоразу доводиться чути, що «в їхні часи» стадіони завжди заповнювалися вщерть, не те, що тепер. Чи справді це так? Якою була відвідуваність футбольних матчів у Києві? І що ставало причиною футбольних аншлагів? Дізнатися про це допоможуть документи та спогади, зокрема мої особисті.
Почну з того, що першу постійну арену для проведення матчів «Динамо» отримало лише 1933 року, коли на тому місці, де колись був ресторан «Шато де Флер», звели стадіон «Динамо» імені Балицького (тодішнього керівника НКВС республіки). Трибуни нової арени розраховано на 18 тисяч місць, але ця кількість була суто умовною, залишаючись такою аж до кінця 90-х. Це було зумовлено тим, що глядачі на стадіоні сиділи на дерев’яних лавах, де фарбою позначали місця. Тож на лаву, розраховану на 20 місць, могли, добряче посунувшись, усістися всі 30, якщо не більше. Плюс, купа людей сиділа в проходах між секторами, що тоді не забороняли. Запитаєте: «А як же квитки?».
До певного часу існувало два види квитків на футбол: перший – з визначеними місцями (сектор, ряд, місце), другий – «вхідні», які давали лише право входу на трибуни. І коли кількість квитків із місцями була обмеженою, то «вхідних» квитків можна було надрукувати скільки завгодно. Тож проблем «зайвого квитка» в 30–50-ті роки минулого століття не існувало. Так само не було документальної статистики: число глядачів у протоколах матчів не вказували, а в газетах могли написати все, що завгодно.
Так у звіті про відкриття стадіону «Динамо» 12 червня 1933 року вказано, що на арені було присутніх понад 45 тисяч людей, майже втричі більше, ніж місць на трибунах. На жаль, причиною такого нечуваного аншлагу був не футбол, або, коли точніше, не зовсім футбол. У голодний 1933 рік Києвом ширилися чутки, що на честь відкриття стадіону там у буфетах продаватимуть харчі. Тому народ і пішов на стадіон масово.
Як би там не було, але збільшення кількості місць на стадіоні «Динамо» спочатку до 27, а потім до 30 тисяч місць не зняло питання. Коли випадав «аншлаговий» матч, місць усе одно не вистачало. Та й столиці радянської України, якою 1934 року став Київ (до цього столицею був Харків), потрібен стадіон, більший за динамівський. Нову арену на 50 тисяч місць, яку назвали іменем Хрущова, звели 1941 року, і перший аншлаг там був 22 червня, коли стадіон мали відкрити матчем київського «Динамо» та московського ЦБЧА. Комуністична міфологія стверджує, що цього дня Київ уже палав від німецьких бомбардувань. Насправді ж про напад німців 22 червня в Києві практично ніхто не знав – і стадіон був повний. Глядачам на трибунах про війну теж нічого не казали. Оголосили лише про те, що матч перенесено, і попросили зберігати квитки. Зберігати довелося понад чотири роки – 25 червня 1945-го гра між «Динамо» та ЦБЧА таки відбулася. Але це був чисто символічний матч, який, попри це, зібрав, якщо вірити звітам, 52 тисячі осіб, тобто більше, ніж місць на стадіоні.
Із цього місця я вже можу оперувати не лише друкованими та архівними джерелами, а й власними спогадами. Почну з того, що по-справжньому на стадіон імені Хрущова (нинішній «Олімпійський») футбол повернувся лише восени 1949 року, коли нарешті завершився його післявоєнний ремонт. Ось що писала про це газета «Київська правда» за 7 вересня 1949 року: «... Вже повністю готове футбольне поле. Поверхня його засіяна багаторічними травами. Трибуни стадіону налічують 38 секторів, в них 47 756 сидячих місць... Тепер матчі на першість СРСР з футболу кияни дивитимуться на стадіоні імені Хрущова».
Ця інформація радянської газети, як і завжди в ті часи, була правдивою лише частково. Остаточно на стадіон імені Хрущова «Динамо» повернулося лише 1953 року. А до того часу динамівці продовжували приймати гостей на своїй клубній арені, де, за звітами преси, збиралася нечувана кількість глядачів. Наприклад, на матчі з московським «Спартаком» 1947 року на стадіоні «Динамо», якщо вірити пресі, було... 50 тисяч осіб! Майже стільки, скільки прийшло 1953 року на вдвічі більший Республіканський стадіон, щоб подивитися на ігри з московськими ЦБРА та «Динамо» й індійським «Іст Бенгал Клабом».
Саме тоді почала формуватися тенденція, яка не змінилася до наших днів: на футбол кияни ходять не стільки подивитися на київське «Динамо», скільки – на його суперників. До 1953 року такими суперниками були команди з Москви, а після – зарубіжні гості. І нехай ці гості часом навіть не вміли як слід грати у футбол, подібно до вищезгаданого «Іст Бенгал Клабу», усе одно на гру з іноземною командою практично завжди приходило більше людей, ніж на матч із вітчизняним суперником. Та повернімося до київських глядачів і згадаймо, як вони потрапляли на футбол сімдесят і більше років тому.
Квитки на футбол тоді коштували від 5 до 10 карбованців. Для порівняння: ціна дитячого квитка в кіно дорівнювала одному карбованцю! Можливо, тому дорослим дозволяли безплатно проводити на футбол по одній дитині віком до 9 років (дитячих квитків не було). Мені пощастило: мати працювала продавцем у магазині, звідки в дні футбольних матчів її відправляли на стадіон торгувати морозивом. Вона брала мене із собою, щоб я стояв біля ящиків, поки вона розносить морозиво по рядах. Саме тоді я вперше потрапив на трибуни стадіону й долучився до армії динамівських уболівальників, після чого був свідком практично всіх визначних матчів тих часів.
Тому, як свідок, можу спростувати «спогади» ветеранів футболу про постійний аншлаг на матчах «Динамо». Аншлаги і справді були, але у виняткових випадках. Перше «нашестя» людей на футбол відбулося 1961 року, коли «Динамо» здобуло перший в історії титул чемпіона СРСР. На матчі осінньої частини чемпіонату того року справді не можна було потрапити. Хіба що через паркан, який тоді далеко не всюди був щільним. Усе закінчилося «безпорядками» під час «чемпіонського» матчу 1961 року, коли глядачі влаштували на трибунах феєрверк із запалених газет і пройшли після гри святковим маршем по Києву.
Аби такого більше не було, вжили кількох заходів. Перший – припинили практику продажу «вхідних квитків», яку винахідливі вболівальники обходили, просто даючи гроші контролеру на вході до стадіону. Другий – запровадили продаж сезонних абонементів на найбільш зручні сектори стадіону. Третій і головний – запланували й здійснили розширення стадіону, який із 1966 року зміг умістити понад 100 тисяч глядачів!
Та поки будували верхній ярус стадіону, змінилося життя киян: люди масово переїжджали з комуналок та бараків до окремих квартир і купували телевізори. Футбол у середині 60-х уже можна було подивитися вдома, не витрачаючи часу та грошей на поїздку до стадіону. Після цього на трибунах залишилися лише найбільш віддані вболівальники «Динамо», яких, на жаль, було набагато менше від ста тисяч.
Згідно з офіційною статистикою, наприкінці 60-х сто тисяч глядачів на матчах чемпіонату СРСР було лише тричі: на грі 1968 року з московським «Спартаком» та двічі наступного 1969 року з тим же «Спартаком» і московським «Динамо». На всіх інших поєдинках, окрім єврокубків, проблем із квитками не існувало. Так було і в 70-ті, і у 80-ті, і в 90-ті. Так є й сьогодні. Але це зовсім не означає, що років за тридцять гравці нинішнього «Динамо» згадуватимуть про вщерть заповнені трибуни, забуваючи додати, що це траплялося лише кілька разів на рік.
Автор - Анатолій Коломієць. Матеріал уперше було опубліковано у клубному журналі «Динамо»
