Єдиний факт — розстріл німцями трьох київських динамівців навесні 1943 року, — став підґрунтям для рішення суду в Гамбурзі про відсутність зв’язку між загибеллю київського “Динамо” та матчем киян з німцями 9 серпня 1942 року.
В той час мені вже було 12 років, і я непогано грав у футбол. Не дивлячись на всі негаразди, намагався не пропускати матчі дорослих футболістів. Звичайно, не всі, але багато ігор в окупованому Києві мені вдалося подивитися. Запам’яталася команда “Старт”, ми називали її “Хлібозавод”. Добре пам’ятаю “Рух”, “Велотрек”. Гру “Старту” з “Флакельфом” на стадіоні “Зеніт” 9-го серпня.
Життя склалося так, що лише минулого року у мене з’явився час сісти за стіл і написати книжку про київський футбол, про історію дорогої мені з дитинства команди “Динамо”. Один з розділів книжки присвячено київському “окупаційному” футболу.
Що ж хотіли довести світові німці у суді? Що вони не переслідували наших футболістів за перемогу над їхнім “Флакельфом” на очах високих чинів? Що вони розстріляли “лише” трьох динамівців через півроку після матчу з примхи коменданта концтабору? Що загибель гравців не має ніякого відношення до футболу, а отже, і до політичної розправи над спортсменами, які завжди шанувались в Німеччині?
Відповівши на ці запитання негативно, німецький суд спростував радянське тлумачення “матчу смерті” як одного з прикладів прояву патріотизму наших людей та злочину окупантів проти цивільного населення в окупованому Києві.
Одночасно рішення суду зміцнює позиції деяких вітчизняних істориків і журналістів, які стверджують, що ніякого “матчу смерті” взагалі не було, все це радянська агітка, насправді — вигадка, легенда. Ніякого героїзму футболісти “Динамо” не проявляли, вони просто думали про збереження власного життя.
Такий ось “подарунок” отримали палкі прибічники київського “Динамо” до 60-річчя Великої Перемоги. І від кого?
Наведу лише кілька фактів і цифр.
Всі, хто любить історію і футбол, пам’ятають офіційну версію про “матч смерті” в її первісному (зима 1943-1944 рр.) вигляді: “Команда “Динамо” не встигла евакуюватись, залишилась в окупованому Києві, виграла у сильної німецької команди, не дивлячись на вимогу фашистів програти, і була розстріляна відразу ж після гри в Бабиному Яру”.
В 1944 році з довоєнного складу “Динамо” (30 гравців) до команди повернулись лише двоє: Микола Махіня та Антон Ідзковський.
Таким чином факт “матчу смерті” 9 серпня 1942 року став не лише визнанням героїзму гравців “Динамо” в роки війни, але й поясненням їх майже повного зникнення з радянського футболу.
В дійсності все виглядало інакше.
В липні—серпні 1941 року з Києва організовано, але з дотриманням секретності, було евакуйовано 20 гравців київського “Динамо”. Троє гравців відразу пішли на фронт. Семеро гравців і колишній динамівець Микола Коротких залишені в Києві, зрозуміло, не для зустрічі німців з квітами. З 20-ти евакуйованих ще 8 футболістів незабаром були призвані в армію і відправлені на передову.
Таким чином, в глибокому тилу країни продовжували грати в футбол 12 динамівців з 31-го. 19 футболістів “Динамо” брали безпосередню участь у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.
З приходом німців всі залишені в Києві динамівці зібралися на Хлібозаводі № 1, де до них приєдналося кілька динамівських ветеранів та троє гравців київського “Локомотива”. В команді Хлібозаводу № 1 (потім “Старт”) налічувалось 16 гравців. З них 13 динамівців Києва: гравці складу “Динамо-1941”, ветерани та відраховані з команди незадовго до початку війни.
В матчі 9 серпня 1942 року брали участь 11 динамівців (5 — з “Динамо-1941”) та один гравець “Локомотива”.
Як свідок матчу можу підтвердити: гра пройшла нормально, без конфліктів, особливого напруження не було, тому що “Старт “ виглядав значно сильнішим за суперника і міг забити не 5 м’ячів, а стільки, скільки б забажав. Німці забили три, так що прихильники обох команд накричались досхочу. Цікавий факт: для підсилення “Флакельфа” динамівці позичили німцям нападника Комарова (перша зустріч цих команд закінчилась з рахунком 5:1 на користь “Старта”)!
Судячи з кількості високих чинів на трибуні, німці дуже надіялись на перемогу і вірили в неї. Хоча шансів на це у них не було жодних.
Звичайно, нашій радості не було меж, а німці залишали стадіон спокійно, але мовчки.
Незабаром “Старт” виграв у “Руху” (7:0), і ніщо не віщувало біди.
Приблизно в цей період часу німці вдруге напали на слід київського підпілля, і в місті почались масові арешти (перший розгром підпілля стався в жовтні — листопаді 1941 р.).
Неждано-негадано для всіх гестапо арештувало всіх динамівців, які грали в “Старті”. В камеру посадили і тих, хто грав 9-го серпня, і тих, хто був у запасі. Гравців “Локомотива” не чіпали.
Німецький суд встановив, що Кузьменко, Клименко і Трусевич були розстріляні у лютому 1943 року в Сирецькому концтаборі за наказом начальника табору. Можливо, й так, хоча існує кілька версій дати розстрілу, остання — 24 грудня 1943 року, тобто вже після звільнення Києва.
Комарова вивезли з Києва німці, відступаючи під тиском Радянської армії. Пізніше він опинився в Канаді. Відомо, що на Хлібозаводі № 1 в роки окупації існувала група підпільників під керівництвом Дубовського, яка поставляла хліб партизанам. Дубовського було заарештовано і розстріляно в гестапо.
Як бачимо, справа зовсім не в даті розстрілу трьох динамівців. Їх могли розстріляти і восени 1943 року, коли німці тікали з Києва, і пізніше, якщо вони вивезли футболістів на захід. Ніяких даних не залишилось або вони досі не опубліковані.
Нас цікавить інше: за що їх тримали в концтаборі — за футбол чи за зв’язок з Коротких і Дубовським? Хто вони, наші мужні земляки — герої-підпільники, професійні військові, залишені в тилу ворога, чи двічі герої, які ще й перемогли німецький “Флакельф”?
І за що були позбавлені свободи більше, ніж на рік футболісти “Старта”, які не мали відношення до збройного опору ворогові?
Німецький суд не дав відповіді на жодне з цих запитань. Тому ставити крапку зарано.
Київське “Динамо” послало на фронт, на боротьбу з фашизмом 19 своїх гравців. Загинули від куль фашистів п’ятеро динамівців, двоє були важко поранені, стали інвалідами. Доля двох невідома.
Не повернулись в команду із складу 1941 року 22 футболісти.
Наше “Динамо” — єдина команда майстрів в СРСР, яка відчула на собі сповна, що таке війна з фашизмом. Саме війну ми повинні мати на увазі, коли говоримо про “матч смерті”. Зводити все до одного матчу 9-го серпня 1942 року, важливій в історичному та політичному сенсі події, та плести навколо цього міжнародне павутиння вигадок та напівправди не до лиця суспільству, що пережило Другу світову. Тим більше знімати фільми про міфи. Я пам’ятаю, як німецький офіцер-футболіст на моє запитання: “Чому ви програли з таким рахунком?” — підняв догори палець і сказав:
— “Динамо”! Київ! Ферштейн?!
У річницю Великої Перемоги згадаємо тих, хто захищав і захищає нашу честь на футбольних полях, хто рятував наше життя і свободу в минулому матчі смерті 1941-1945 років.
Що стосується правди про один з епізодів цього “матчу смерті” — гри “Динамо” з “Флакельфом” 9-го серпня 1942 року, то крапку в цій справі повинен і може поставити лише суд незалежної України. І ніякий інший.
В’ячеслав Сабалдир, газета "Український футбол".
