Полювання на відьом: щоб помститися братам Суркісам, нова держава готова використовувати «провокації Григоришина», позасудові вилучення («печерське правосуддя») і спецназ. Хто і чому хоче взяти під свій контроль кращий футбольний клуб країни?
У нової влади є відразу три справжні вороги. І цього ніхто не приховує. Віктор Медведчук, а також Григорій і Ігор Суркіси. Саме ці три прізвища дуже дратують частину найближчого оточення Президента Ющенка. Вважається, що два перші персонажі (Медведчук і Суркіс-старший) створювали «кланово-олігархічну» систему Леоніда Кучми. І, треба визнати, що сьогодні вже ніхто не хоче згадувати про самого Леоніда Даниловича, а тим більше про таких адептів колишнього режиму як Віктор Янукович, Віктор Пінчук або Ринат Ахметов.
Ігор Суркіс дратує нову владу своєю аполітичністю, родовим прізвищем, а також тим, що одноосібно управляє «національною гордістю» - ФК «Динамо» Київ.
Атака на братів Суркісів, яка почалася трохи більше десяти днів тому, відбувається відразу по двох перспективних напрямах – силові вторгнення в обленерго з подальшою тимчасовою заміною топ-менеджменту підприємств, а також ангажовані судові рішення, направлені на поспішне вилучення акцій спортивного клубу «Динамо». Відразу скажемо, що в подібній атаці є певний сенс. Свого часу брати, користуючись довірчою близькістю до президента Кучми, швидко і не завжди прозоро нарощували свої промислові активи. А вже коли Віктор Медведчук посів посаду голови президентської адміністрації і формалізувався в статусі «сірого кардинала», «київський клан» (інакше – «велика сімка») і зовсім став провідним фінансово-політичним угрупованням, що одноосібно встановлює правила гри. І ці правила, зрозуміло, враховували апетити і потреби тільки членів «сімки». Вчорашня опозиція (або сьогоднішня влада) упродовж останніх трьох років (з 2001 по 2004 роки) воювала тільки проти київського клану, подеколи зачіпаючи інтереси інших фаворитських груп і ситуативних політико-економічних утворень. І ось сьогодні, маючи під рукою весь репресивний апарат держави, а також одержавши прекрасний шанс переглянути правила гри на свою користь, колишня опозиція вирішила безжально і показово зруйнувати імперію Суркісів. Не нам захищати цю колись всесильну трійцю. Правда, вже зараз нас бентежать дві обставини. По-перше, нова держава (команда Ющенка), користуючись постреволюційною ейфорією, намагається на повну котушку задіяти інструментарій держави минулого (команда Кучми). А саме: силове захоплення чужої власності, правильна «поведінка» ангажованих суддів і навіть «маски-шоу» (бойові спецпідрозділи, що грають на стороні одного з учасників конфлікту, вриваються до офісів опонента і вкладають всіх обличчям на землю). Про що це свідчить? На жаль, про те, що поки що нічого не змінилося – у країні вже є нові фаворити, яким все дозволено і є нові ізгої, яких систематично знищуватимуть. А як же закон? Можливо, з кланом Суркісів тільки так і треба боротися (адже вони все це і придумали!). Але ж відомо, що одного разу відмовившись від законних (а тому тривалих, нудних і дуже неоднозначних за підсумковим результатом) процедур, повернутися назад у праве поле практично неможливо. Дуже велика спокуса і надалі вирішувати «майнові суперечки», вдаючись до репресивних можливостей держави – судів, міліції, фіскальних органів тощо. Адже це і є горезвісна «адміністративна конкуренція» (правий той, хто посідає вищу державну посаду), що породжує корупцію, про яку стільки було сказано до і під час Помаранчевої революції. По-друге, атака на Суркісів виглядає дещо сирою і спекулятивною, а тому легко простежуються не лише виконавці «замовлення на вбивство бізнесу», а і його замовники. Попутно зазначимо, що на авансцену «великих корпоративних воєн» уже виходить один із найсерйозніших гравців, який має намір, з одного боку, знищити (матеріально) всіх олігархів епохи Кучми, а з другого – встановити нові правила гри, які вигідні, перш за все, йому самому. Цей великий гравець не носить прізвище президента Ющенка або прем'єра Тимошенко. Хто ж сьогодні відтворює в Україні російські силові сценарії перерозподілу власності?
Психічна атака
18 лютого 2005 року віце-прем'єр Микола Томенко робить сенсаційну заяву про те, що «бренд ФК „Динамо” (Київ) явно був недооцінений під час приватизації». Вже одного цього було досить, щоб чекати на потужну атаку на відомий спортивний клуб. Трохи пізніше Томенко уточнив: уряд має намір створити «реєстр підприємств, недооцінених у процесі приватизації. І якщо в перший пул підприємств, що повертаються в держвласність, «Динамо» (Київ) не потрапить, то в другому точно буде». Здавалося, власники «Динамо» одержать двомісячний перепочинок і зуміють підготуватися до затяжних юридичних баталій. Сама ж держава, якщо вона не має наміру руйнувати ФК „Динамо” (у чому ніхто не сумнівається), була зацікавлена у використанні дбайливих і акуратних технологій. І щоб коректно «повернути футбольний клуб у держвласність» (якщо це, звичайно, дозволяє закон), команда потенційних реприватизаторів повинна була виконати ряд обов'язкових процедур. Ретельно вивчити історію становлення акціонерного товариства «ФК „Динамо” (Київ)» (хто, як і коли створював АТ і чи можна акціонування взагалі вважати приватизацією державної власності). Детально прояснити умови акціонування клубу фізичними і юридичними особами (статутний фонд, паї, фінансові зобов'язання) в далекому 1993 році. Скрупульозно порахувати прибуткову і витратну частину клубу за останні тринадцять років. Розібратися в інфраструктурі клубу (що є на балансі і кому ця власність належить). Нарешті, «урядова команда», яка приступить до вивчення стану справ у ФК Динамо, вже повинна запропонувати громадськості нову модель управління спортивним клубом і наочно показати - хто, як і чому тимчасово управлятиме експропріюючим господарством. Адже Динамо не може перестати грати в футбол. Поки нічого цього зроблено не було.
Проте, атака все одно почалася. 21 лютого своє слово сказав Печерський районний суд міста Києва, що блискавично наклав арешт на пакет акцій київського футбольного клубу «Динамо» за позовом міжнародної компанії Pacific International Sport Clubs Ltd (PISCL), що володіє 0,1% акцій. І хоча рішення Печерського райсуду відправляє нас назад в епоху Леоніда Кучми (коли суддями часто ухвалювалися спекулятивні рішення на користь зацікавленої і впливової особи), держава не втрутилася в «суперечку господарюючих суб'єктів» і не навела правовий порядок. Спочатку – вона просто розгубилася («хто ж посмів починати експропріацію без нас?»). А потім і зовсім заспокоїлася, коли з'ясувала, що у атаки все ж таки є «свій» (високопоставлений) замовник. А ось в ролі виконавця замовлення виступив відомий російський спекулятивний бізнесмен Костянтин Григоришин.
Тут варто зробити одну істотну обмовку. Томенко і Григоришин між собою ніяк не пов'язані. Не пов'язані також їх наміри, дії і слова. Більш того, поки віце-прем'єр намагався зібрати хоч якісь документи і прояснити ситуацію, Григоришин уміло завдав могутнього удару по власниках «Динамо» і перехопив ініціативу у Миколи Володимировича. По суті, бізнесмен-чужоземець блискуче вирішив одразу дві ключові задачі. Перша і очевидна: він явно зіграв на випередження. Григоришин хотів застовпити за собою місце головного реприватизатора активів братів Суркісів і зробив це. Друга і важливіша: Григоришин замаскував свої корисливі наміри під можливі наміри… держави (так незграбно і передчасно висловлені Томенком). Таким чином, у громадську думку, яка все ще залишається чудово-помаранчевою, була вкинута головна думка: все, що робить Костянтин Іванович Григоришин направлено на благо нової влади і робиться з благословення нової влади. Ось він ключовий мессидж неоднозначних і скандальних атак на «Полтаваобленерго», «Прикарпаттяобленерго» і «ФК Динамо». Далі – більше: Григоришин у своїх численних інтерв'ю явно інтригує читачів/глядачів нескромними напівнатяками на перетин своїх особистих інтересів з інтересами найближчого оточення президента і навіть самого Ющенка. Проте насправді - і ми це ще раз повторимо - заяви Томенка і дії Григоришина не є ланками однієї великої гри. Ми маємо справу з двома різними ігровими ситуаціями, і при цьому Григоришин явно випередив молоду державу в своїй несамовитій боротьбі проти Суркісів.
А тепер найцікавіше. Російський бізнесмен Григоришин, судячи з усього, також не грає самостійно. Він всього-на-всього «публічний інструмент», яким користується «містер Х» (великий гравець у команді Ющенка, яке вже зараз претендує на статус всесильного фаворита), щоб закріпити свої позиції, наростити власну бізнес-імперію і дещо знизити впливовість двох інших центрів впливу (прем'єра Тимошенко і держсекретаря Зінченка). Сам Григоришин є швидше класичним бізнес-провокатором, який в потрібний час повинен зіграти роль «брудного громовідводу». Очевидно, що події на обленерго (силові захоплення адміністративних будівель з «маски-шоу») і ангажоване «печерське правосуддя» таки викличуть незадоволеність як усередині України (хіба ми не повинні були позбутися «родових міток» епохи Кучми), так і у світової еліти (а що це у вас автоматники по місту за інвесторами бігають?). Очевидно також, що Григоришин через деякий час зникне у невідомому напрямі – затаїться в очікуванні нового замовлення на роль «бізнес-кілера» (руйнівника чужих бізнесів). А власність Суркісів, оминувши державні засіки, перейде в негласне володіння «Містера Х» (фаворита, який поки що нами не позначається). Дозволимо собі зробити попередній висновок. Заяви Томенка не мають ніякого відношення до дій Печерського райсуду Києва і тим більше до «бойової операції», розгорнутої Григоришиним. Сам Григоришин – всього лише тимчасове явище, задача якого збентежити суспільну думку неправовими діями, залякати всіх крупних власників і будь-якими способами тимчасово вилучити власність Суркісів. Краще – якщо це вилучення пройде публічно і абсолютно незаконно. І, нарешті, найважливіше: у самий розпал війни «Григоришин-Суркіс» на подіум виходить новий головний арбітр – увесь у білому і пухнастий. Григоришин зникає, а арбітр оголошує про перелік «правил нової олігархії». Тепер він - головний в українському крупному бізнесі. Ще раз підкреслимо, «містером Х» ніяк не може бути президент Ющенко. Віктор Андрійович завжди ратував за прозорі і європейські правила гри. Що припускає, у тому числі і делегування серйозних повноважень своїм підлеглим. От чому новим арбітром буде не президент, а Хтось з його найближчого оточення.
Про бренд, якого ніколи не було…
А все-таки цікаво, що саме збирається реприватизувати Микола Томенко? Адже як такої приватизації готового «спортивного активу» з розвиненою інфраструктурою і тим більше бренду, не було. Історія „Динамо” зовсім не схожа на історію «Криворіжсталі», яку приватизували влітку 2004 року на фальсифікованому тендері.
Що ж відбувалося на початку 90-х років з відомим спортивним клубом «Динамо» (Київ)? Те ж саме, що і по всій країні – на початку перебудови у багатьох підприємств або громадських організацій старого (радянського) зразка взагалі не було грошей. І заробляти самостійно вони їх теж не вміли. Все ще радянському футболу терміново потрібно було впроваджувати нові організаційні і економічні форми. Футбольний клуб «Динамо» до 1990 року був частиною Центральної Ради фізкультурно-спортивного товариства «Динамо», класичною радянською організацією, що утримувалася завдяки багатомільйонним державним дотаціям. Спорт в СРСР (особливо спорт вищих досягнень) завжди добре фінансувався. Але тільки не в 1990-91 роках, коли по всьому Союзу вже почалися незворотні процеси краху останньої тоталітарної імперії. Залишившись зовсім без грошей, Центральна Рада (ЦР) товариства Динамо зважилася таки на перетворення футбольного клубу в «колективне підприємство» на госпрозрахунковій основі. Партнерами виступили декілька юридичних осіб, а ініціатором рятівного (як тоді здавалося) перетворення був Валерій Васильович Лобановський, який завжди розумів, що хороший футбол вимагає капітальних фінансових вкладень. До початку 1992 року колективне підприємство «ФК Динамо» було юридично оформлене, а на чолі КП встав Безверхий. Проте новоспеченій «юридичній особі» так і не вдалося перетворитися на стабільно працююче підприємство, а тому матеріально-технічне становище футболістів з кожним місяцем катастрофічно погіршувалося. Дійшло до того, що в березні 1993 року команда, що знаходилася на турнірі в Швеції, не могла повернутися на батьківщину через банальну відсутність грошей на аероквитки. Одним словом, ФК Динамо остаточно перетворилося на класичного банкрота, у якого зовсім не було оборотних коштів, але були великі боргові зобов'язання. Після чого Центральна рада «Динамо» анулювала засновницький договір «колективного підприємства» і виступила з ініціативою перетворення КП на акціонерне товариство, але вже з іншими юридичними і фізичними особами. У червні 1993 року таке АТ і було створено. В якості статутної частки, ЦР суспільної організації Динамо внесла в загальний „казан” АТ вмираючий однойменний стадіон, а також дві спортивні бази – в Конча-Заспі і на Нивках. По правді кажучи, це, швидше, були дерев'яні бараки з дахами, що протікали, і не більш того. Але власність є власність – протягом декількох років бази були реконструйовані і приведені до того апетитного стану, який так спокушає сьогодні. Влітку 1993 року АТ переоформило на себе і всі боргові зобов'язання попередника, які на той момент складали близько 5 млн. доларів. З погляду сьогоднішнього стану української економіки – це сущі копійки. З погляду економіки початку 90-х – це величезний тягар, який сильно відлякував саму державу. Чи можна вважати перетворення «колективного підприємства» на акціонерне товариство (у якому брали участь і брати Суркіси) приватизацією державної власності? Юридично – ні. Політично (виходячи з постреволюційних реалій березня 2005 року) – так. Відзначимо також, що у той час ще не існувало популярного нині українського бренду «Динамо» (Київ). Старий – радянський – ідейно-графічний образ поволі вмирав, майже повністю зникнувши з тодішнього світового футболу. Господарський механізм зовсім не працював – скрізь панувала занедбаність, накопичувалася заборгованість по зарплатах, технічний персонал розбігався. Боєздатної команди як такої не було. Для того, щоб зробити клуб конкурентоздатним хоча б у Східній Європі, потрібні були великі інвестиції. Всередині країни черги з охочих витратитися на футбол не вишиковувалися. Держава демонстративно самоусунулася від процесу реанімації національного футболу (це можна зрозуміти – в українських містах тоді навіть світла не було). Могутні зарубіжні інвестори до тієї України зовсім не думали йти. Але ж витрати на команду потрібно робити щомісяця. Які це витрати? Створення і підтримка в належному стані інфраструктури (стадіони, бази, тренувальні поля). Виплата заробітної платні (гравцям, тренерам, технічному персоналу). Розвиток дитячо-юнацьких футбольних шкіл. Утримання другої (дубль) і третьої (юнаки) клубних команд. Фінансування якісних тренувальних зборів і тренувальних турнірів (включаючи дитячі). На все про все сьогодні витрачається приблизно 1,2-1,6 мільйонів доларів щомісячно (у гривневому еквіваленті). Це без врахування того, що «Динамо» (Київ) — команда, що грає в хороший футбол на міжнародних аренах, потребувала постійної комплектації першокласними легіонерами, ринкова вартість кожного з яких складала від 500 тисяч до 8 мільйонів доларів. Втім, покупка гравців – це все-таки одноразові витрати. Куди важливіше було налагодити ефективне управління в клубі і безперебійне фінансування поточних потреб. Тринадцять років щомісячних вкладень переростають у серйозну суму. І навряд чи можна говорити про те, що продаж трьох футболістів – Андрія Шевченка, Кахи Каладзе і Сергія Реброва, - а також регулярна участь клубу в комерційній Лізі чемпіонів – покривало всі витрати АТ. Безглуздість? Безумовно. Але масова свідомість легко відгукується на популістське гасло – «де міланські гроші за Шевченка?» Рахувати потенційні доходи завжди цікавіше, ніж підраховувати реальні витрати.
Зазначимо, що сьогодні в Європі практично немає прибуткових футбольних команд. За винятком англійських «Манчестера Юнайтед», «Арсеналу», італійських «Ювентуса» і може бути «Мілана» – вся решта клубів «грає збитково». Скандали, пов'язані з уявними і справжніми банкрутствами ФК, періодично приголомшують такі популярні і грошові чемпіонати як німецький (буквально, у нас на очах вмирає легендарна дортмундська «Боруссія»), італійський (римський «Лаціо» ніяк не може скинути тягар непомірних боргів), іспанський (мадридський «Реал», як і раніше, має щорічне негативне сальдо в 25-35 млн. доларів). А лондонський «Челсі», патронований російським олігархом Романом Абрамовичем, черговий фінансовий рік (2004) закінчив із збитком в 88 млн. євро. Футбол все ще витратний, неприбутковий вид спорту. Тим більше футбол на пострадянському просторі, де, як і раніше, проходять слабкі чемпіонати, немає розвиненої футбольної інфраструктури, а телебачення практично нічого не платить за трансляції.
Виходячи з усього вищесказаного, дозволимо собі зробити ще один попередній висновок. Скандал навколо «Динамо» має не стільки економічне, скільки суто спекулятивно-політичне коріння. Економіки тут дійсно немає: клуб не виставлявся як «Криворіжсталь» на тендер з явно відомим переможцем, а охочих вкладати у футбол гроші в далекому 1993 році практично не було. А ось навколополітичних провокацій і спроб перерозподілити чужий актив скільки завгодно. Перший пласт скандалу: потрібно публічно покарати братів Суркісів і заради цього можна знехтувати будь-якими юридичним процедурами і навіть логікою становлення ФК „Динамо”. Другий пласт: через агресивний і показовий перерозподіл чужої власності на «ринок впливу» виходить нова фігура. Безжальна і безкомпромісна. Ця фігура ефектно використовує провокативний потенціал Костянтина Григоришина і майже переконала громадськість у доцільності революційних експропріацій. Та все ж – хто такий Григоришин?
Той, що входить у довіру
Костянтин Іванович Григоришин добре засвоїв правила ведення інформаційно-судових воєн. Перше правило: потрібно першим назвати чорне білим і відстоювати свою точку зору до кінця. За грамотної мас-медійної підтримки ця точка зору стане правильною. Друге: важливо знайти могутнього тіньового покровителя. Того, хто обов'язково має у своєму розпорядженні адміністративний ресурс і користується довірою перших осіб держави. Третє: потрібні «свої» судді, здатні у будь-який час блискавично накладати арешт на майно і блокувати апеляції протилежної сторони. У Росії подібне правосуддя носить назву «басманного» (за географічним розташуванням базового судового органу). В Україні – таке правосуддя вже можна називати «печерським». Четверте: професійний блеф (коли корисливий інтерес видається за потребу нової влади) дозволяє завжди тримати ініціативу в своїх руках, а також збирати на низовому і середньому номенклатурному рівні ситуативні союзи за принципом «проти кого дружимо сьогодні».
Григоришин вміло маскується. У Росії він видає себе за впливового українського бізнесмена, що має доступ до будь-яких структур влади і здатен формувати лобі не тільки в законодавчих органах, але і в галузевих міністерствах. Сьогодні Григоришин ніби натякає, що після Помаранчевої революції його можливості тільки зросли.
Нагадаємо, що в самій Росії сьогодні все ще трапляються великі корпоративні конфлікти – команда президента Путіна (тіньовими лідерами цієї команди є заступники голови президентської адміністрації Ігор Сечин і Віктор Іванов) вже три роки займається переформатуванням крупної чужої власності. Фаворити Путіна створюють так звані «експансіоністські бригади», які на початковому етапі вміло провокують галузь, лякають внутрішніх гравців, вимушують інвесторів шукати нову адміністративну «кришу» (до речі, таку «кришу» можна знайти тільки в… Кремлі). На завершальному етапі новоспечена „криша” пропонує інвесторам грати за новими правилами. Простіше кажучи, власність переходить під контроль путінських фаворитів. Так от, Григоришин зрідка брав участь у роботі подібних бригад – він, звичайно, не має доступу до Кремля, але часто виступає в ролі спекулятивного провокатора. Його задача – налякати, відвернути увагу від справжніх гравців. Костянтин Іванович добре знає, що таке спекулятивна публічна атака на той або інший ринковий сектор. Щось схоже Григоришин відтворює сьогодні в Україні. Правда, іноді його заносить. Так, свого часу, прикупивши декілька російських генеруючих енергокомпаній, Костянтин Іванович спробував кинути виклик самому Анатолію Борисовичу Чубайсу. Не вийшло. Проте, Григоришин періодично грає по-крупному: видаючи себе за українського бізнесмена із зв'язками і впливом (сьогодні він рекламує себе як потенційного посередника, що користується довірою у деяких ключових фігурантів нової правлячої команди), він намагається силовим методом набрати більше чужої власності. Щоб потім віддати її тіньовому замовнику нинішньої війни.
Коли ж Григоришин з'являється в Україні, він різко змінює власний образ і виступає вже як впливовий російський бізнесмен, за яким стояти великі інвестиційні гроші і який нібито може забезпечити тіньовий доступ до Кремля своїм новим партнерам. Про це, до речі, К.І. активно нашіптує на вушко своєму нинішньому адміністративному покровителю.
А хто ж насправді цей віртуозний гравець? Нічого серйозного. Він всього-на-всього співавтор класичних «силових способів» поглинання чужої власності (хвиля подібних «маски-шоу» в кінці 90-х років охопила Росію – пригадаємо «алюмінієві», «металеві», «лісові» та інші війни) і власник деякої кількості офшорних компаній. Він завжди має трошки власності в чужому бізнесі і за необхідності виконує роль невтомного міноритарія, що вимагає відновити «справедливість». До листопада 2001 року під впливом Григоришина в Україні знаходилося 16 обленерго, завод «Дніпросцецсталь», Запорізький завод феросплавів, Запорізький трансформаторний завод, банк «БІГ-енергія» і ще деякий дріб‘язок. Але оскільки у всіх цих активах Костянтина Івановича приваблювала не стільки можливість розвитку бізнесу, скільки можливість для шантажу – він поступово поступився частиною власності своїм опонентам. І зник. Щоб з‘явитися в самий розпал Помаранчевої революції.
Григоришин поволі і вкрадливо входить в довіру – він витончено грає на кулуарних протиріччях. Правда, якби в оточенні Ющенка не знайшовся новий покровитель, у Григоришина нічого б не вийшло.
Питання не в тому, правий Ігор Суркіс (у випадку з Динамо), Григорій Суркіс (у випадку з обленерго) чи Костянтин Григоришин (у обох випадках). Питання в тому, за якими все ж таки правилами збирається грати нова українська держава. Будь-які вилучення власності – тим більше що всі без винятку приватизаційні процеси в Україні мали нечисту «історію» - можна проводити тільки в рамках певних юридичних процедур – це гарантує стабільність ринкового простору і пріоритет прав інвесторів. Правда, сам Григоришин прямо натякає на те, що на даному етапі розвитку української держави цілком можна поміняти законодавчу базу і провести масштабну націоналізацію. Принадна, звичайно, ідея. Але річ у тому, що якщо навіть проєвропейська держава (якою її намагається зробити Віктор Ющенко) проігнорує загальноприйняті правила гри в Європі і таки проведе «революційну націоналізацію», у наступних урядів завжди буде спокуса запустити процедуру «перегляду підсумків минулого перегляду» ще раз. А потім ще раз. Але Григоришин розуміє, що робить. Він втягує поки що недосвідчену державу в крупну аферу, в результаті якої Костянтин Іванович сподівається стати одним з «своїх» для деяких членів правлячого клану. І по можливості перетворитися на нового тіньового бізнес-фаворита.
Поки що можна говорити тільки про те, що або влада перебуває в розгубленості і не розуміє, що треба робити з крупним бізнесом, або частина нової влади навмисно затіяла «брудний» переділ чужої власності для того, щоб витиснути всіх старих гравців (фаворитів Кучми) з країни і закріпити власні бізнес-позиції перед приходом в країну прозорих інвесторів із Заходу/Сходу. А оскільки провернути подібну інтригу від свого імені авантюрна частина нової правлячої команди не може (президент Ющенко неодноразово підкреслював пріоритет права), потрібен був ідеальний виконавець. Так з'явився нібито всесильний нині Григоришин – саме він повинен брудно (за допомогою «печерського правосуддя» або автоматників) забрати власність і… піти, попередньо передавши цю власність справжньому замовнику великого переділу. За невеликі – чисто формальні - гроші. Проте помітимо, що ця гра дуже схожа на ігри епохи раннього Кучми. По-друге, а хто сказав, що Григоришин спокійно піде з привабливих українських ринків? По-третє, хто ж все-таки такий Петро Олексійович Порошенко? Ким він стає після Помаранчевої революції…
Володимир Воланін, "Українська газета".
