Юрій Михайлович Дмитрулін був невід’ємною частиною третьої великої команди Валерія Васильовича Лобановського: тієї, яка дісталася півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА сезону 1998/99, неодноразово дарувала вболівальникам «євровесну» та була базою для збірної України, що тричі зупинялася в плей-оф і в підсумку дійшла до чвертьфіналу чемпіонату світу 2006 року. Нині іменинник працює в ДЮФШ «Динамо», з командою U16. Пригадуємо основні факти та події насиченої кар’єри футболіста, який провів 286 матчів за «Динамо» (Київ) на всіх рівнях і 39 – за збірну України.
У всіх офіційних джерелах ви зустрінете інформацію, що Юрій Дмитрулін народився 10 лютого 1975 року в селищі Снігурівка Миколаївської області. Насправді ж в одному з інтерв’ю він зізнався, що народився в місті Бар Вінницької області, куди поїхали на практику його батьки – випускники Херсонського інституту. До трьох років Юра жив із батьками в Херсоні (звідки родом мама), а потім – у Снігурівці (звідки родом тато, який отримав у рідному містечку квартиру та роботу).
Він почав займатися футболом у рідній Снігурівці, а 1988 року поїхав на змагання клубу «Шкіряний м’яч», де потрапив на очі Віталію Хмельницькому. Саме легендарний динамівець запросив Дмитруліна до Києва, де він і відбувся у великому футболі. Спершу займався в спортінтернаті, потім став одним із небагатьох, кого перевели в динамівський резерв. Погравши в «Динамо-3» і «Динамо-2», потрапив і в основну обойму.
Дебютував Юрій 18 листопада 1994 року в матчі з «Прикарпаттям», замінивши на 65 хвилині Мізіна (за рахунку 3:0, перший матч Дмитруліна за «Динамо» завершився 4:0). Того ж року, «закриваючи» тему з армією, Дмитрулін вирушив на 35-денну службу в прикордонних військах, отримав звання старшого інструктора зі спорту. З армією пов’язана й сімейна історія Юри – прибувши на зустріч із другом, він вирушив мирити його з дівчиною, де зустрів її подругу, з якою й одружився через рік. Вищу освіту футболіст отримав в Інфізі, де навчався в 1992-2004 роках.
Відтоді Юрій Дмитрулін постійно в основній обоймі – був потрібен і Анатолію Крощенку, і Володимиру Онищенку, і Йожефу Сабо, і Олексію Михайличенку, і, звичайно, Валерію Лобановському. Метр оцінив універсалізм захисника – і використовував його й праворуч, й ліворуч, навіть в опорній зоні за потреби. Дмитрулін був різностороннім оборонцем – поєднував у своїй грі вміння пройти флангом, подати, навісити, пробити з чіпкістю справжнього захисника. «Якщо вже він до когось «приклеювався», то бігав за ним немов тінь. Ріс на очах, тому не задіяти його в першій команді ми просто не могли», – пригадував Йожеф Сабо, який і підтягнув Юру в справжній дорослий футбол.
Список клубних досягнень Дмитруліна дуже солідний: 9 золотих медалей чемпіона України, 6 перемог у Кубку України, виграний у прем’єрному розіграші Суперкубок України. Уже у 20 років він дебютував у єврокубках у пам’ятних матчах кваліфікації Ліги чемпіонів проти датського «Ольборга», а за рік уже грав за національну збірну. Навіть тоді – у пору швидких кар’єр – це був унікальний ліфт, який показував важливість молодого футболіста. Дмитрулін виправдовував цю довіру. Своєю самовідданістю та готовністю зіграти так, як потрібно команді, він завоював повагу товаришів і тренерів, а вболівальники полюбили Юрія після вражаючих матчів на межі можливостей, після нечастих, але красивих голів, серед яких – Андоррі за збірну, «Металісту» в чемпіонаті та, звичайно, чеській «Спарті» у вирішальний момент серії післяматчевих пенальті у кваліфікації Ліги чемпіонів. Без цього удару, який ледве знайдеш у статистиці, могло б і не бути великого успіху сезону 1998/99…
Перемоги над «Барселоною», «Реалом» і «Арсеналом», особисті успіхи в протистояннях із найзнаменитішими футболістами світу 90-х – це було вражаюче переродження, яке відбувалося на наших очах у пору становлення держави Україна. Лобановський надихнув свою досить молоду команду, змусив хлопців повірити у свої сили. «Про тих футболістів, проти яких нам випадало грати в Лізі чемпіонів, ми знали стільки, наче були їхніми родичами», – пригадував пізніше Дмитрулін, і це підкреслювало обсяг роботи штабу Валерія Васильовича.
За збірну України Юрій провів 39 матчів – від дебюту 13 серпня 1996 року в товариському матчі проти Литви (5:2) до заключного поєдинку 17 листопада 2004 року проти Туреччини (легендарні 3:0 у відборі до чемпіонату світу 2006 року в Стамбулі). Безперечно, за інших обставин Дмитрулін узяв би участь і в Мундіалі-2006, де наша збірна в дебюті дійшла аж до чвертьфіналу.
Але 14 операцій, які впродовж кар’єри довелося пережити цьому футболісту, змусили його зарано покінчити з великим футболом. 2005 року, ще належачи «Динамо», Дмитрулін побував в оренді в сімферопольській «Таврії», потім догравав у російському «Шиннику» (Ярославль) і друголіговій «Єдності» з села Плиски Чернігівської області. На аматорському рівні Юрій догравав за «Ірпінь» (Гореничі), ФК «Макарів» (Київська область) та «Вилам» (Хмільник), виступав у складі ветеранської команди «Динамо» (Київ).
А 2011 року повернувся в клуб, який став рідним, у новій іпостасі – уже тренером нашої академії. «В академію я захотів піти сам, спонукало зокрема засилля в нашому футболі легіонерів, прямо скажемо, не найвищого рівня. Тому мені хотілося ще й довести, що українські хлопчаки можуть грати у футбол не гірше більшості іноземців, які до нас приїхали». Серед футболістів, до виховання яких причетний Юрій Михайлович, і Бєсєдін, Ісраїлов, Оріховський. Думаємо, у майбутньому список вихованців досвідченого, авторитетного і вдумливого дитячого тренера обов’язково поповниться новими знаменитими іменами.
