У день 60-річчя першого чемпіонства київського «Динамо» розповідаємо про людей, які писали цю історію. В’ячеслав Соловйов, перший тренер, який 1961 року привів київських динамівців до чемпіонства.
Якщо не враховувати динамівських тренерів «дочемпіонської» доби (1936 – 1959), коли команду очолювали колишні її гравці Микола Махиня (1944-го очолив команду у віці 31 року), Михайло Печений (1939 – 1932 рр.) та Михайло Товаровський (1935 – 1933 рр.), то з часу, як кияни впевнено увійшли до числа лідерів вітчизняного футболу, Соловйов у свої 34 роки був наймолодшим тренером команди. Попри це він тоді був досвідченим наставником. П’ятиразовий чемпіон СРСР (1946 – 1948, 1950 – 1951) у складі московського ЦБЧА закінчив грати в 29 років й одразу ж очолив команду вищої ліги (тоді – Клас «А») – куйбишевські «Крилья Совєтов». З цим колективом молодий тренер у 1954 – 1957 роках набував досвіду, вибував до нижчої ліги (Клас «Б») та повертався у вищу. Згодом працював у футбольній федерації, деякий час консультував клубні команди Китаю.
Київське «Динамо» почало сезон 1959 року вкрай невдало. Після семи ігор команда пасла задніх, спромігшись лише на дві нічиї. Дві поразки в Москві наприкінці червня від ЦСК МО (0:3) та «Локомотива» (0:3) призвели до відставки тренера Олега Ошенкова. Уже в грі з «Локомотивом», відчуваючи, що йде, Ошенков випустив на поле «закарпатський» десант: Андрія Гаваші, Йожефа Сабо, Василя Турянчика, Івана Диковця, для яких це була перша гра за «Динамо».
В’ячеслав Соловйов згадував: «Коли я очолив «Динамо», у команді відбувалася зміна поколінь. Роботи було непочатий край: молоді гравці виходили на перші ролі. Базилевич, Серебряников, Трояновський, Біба, Сабо, Турянчик… Більшості з них було по 18 – 20. З багатьма мав проблеми, наприклад з Лобановським. Він був узагалі хлопчиськом – довгим таким, грав центрфорварда. Коли я з’явився в команді, стояло навіть питання про його відрахування як неперспективного. Спочатку мені вдалося залишити його в команді, згодом перевести на лівий край – і справа пішла…»
Наступну гру з московським «Спартаком», уже зі Соловйовим, «Динамо» нарешті вперше в сезоні виграло, а потім були ще три перемоги поспіль. Питання вильоту до класу «Б» кияни зняли – команда закінчила сезон на сьомому місці.
Згадує Василь Турянчик, пам’яті якого можна позаздрити: «Соловйова представили нам після гри з «Локомотивом» там же, у Москві. Команда сприйняла його дуже добре. Ми перемогли «Спартак», згодом на виїзді були перемоги над куйбишевськими «Крильями Совєтов», сталінським «Шахтарем» і дома над московським ЦСК МО. Я все пам’ятаю: хто грав, хто забивав, бо це були мої перші поєдинки за «Динамо», і наче вони були вчора. У новій команді треба було себе проявити, і ми, закарпатці, докладали максимум зусиль для цього. В’ячеслав Дмитрович був дуже вимогливим. Вихований на перемогах, він намагався прищепити й нам дух переможців. Це йому вдалося, бо наступні два роки ми нікого не боялися й нарешті стали чемпіонами. Дисципліна на футбольному полі й поза ним була одним із головних його принципів.
Соловйов прищеплював нам атакувальний футбол. Він радикально змінив тренувальний процес і разом зі своїми молодими на той час помічниками Михайлом Команом і Віктором Терентьєвим, які щойно закінчили грати за «Динамо», спрямовував наші зусилля саме на атакувальний футбол. Його тренувальні заняття я з нетерпінням чекав, бо знав, що буде дуже цікаво й буде багато роботи з м’ячем. Не забував він і про розвиток атлетичних якостей. Маючи такий чудовий напад (Базилевич, Серебряников, Каневський, Трояновський, Лобановський) та атакувальний півзахист (Войнов, Біба, Сабо), ми дійсно стали забивати набагато більше. Тренер намагався урізноманітнити наше життя поза полем, організовував походи до театрів, заохочував читати й культурно зростати. Нам пошили новий одяг, щоб ми гідно виглядали, зокрема в зарубіжних поїздках до Італії та Англії».
Сезон 1960 року оновлене «Динамо» за нової двоступеневої системи розіграшу пройшло дуже впевнено. Перший повний сезон за тренерства Соловйова виявився «срібним», бо, на жаль, був програний поєдинок із майбутнім чемпіоном, московським «Торпедо», у Києві. Склад і гра команди стабілізувалися.
Сезон 1961 року команда провела на одному диханні й у боротьбі з потужним опонентом, тим самим «Торпедо», достроково стала чемпіоном. І хоча перед фінальною частиною динамівці були другими, дворічна праця Соловйова дала свої результати – настільки впевнено команда грала в заключній частині чемпіонату. Немосковський клуб уперше став чемпіоном СРСР!
Згадує Анатолій Сучков: «З В’ячеславом Дмитровичем 1959-го ми поступово вилізли з дна турнірної таблиці й закінчили чемпіонат на пристойному сьомому місці. Команда заграла, і я донині вважаю, що ми були готові виграти й чемпіонат 1960 року, але в ключовому поєдинку в Києві нелогічно поступилися московському «Торпедо». Стояли на рівних із тою чудовою командою Віктора Маслова. Але наступного року ми їх перемогли й здобули чемпіонство достроково. Соловйов був дуже прогресивним тренером. Він так поставив справу, що ми буквально за рік із тим самим складом із молодим поповненням змогли змінити статус: від середняка – до однієї з провідних команд країни. Ми чудово розуміли його, а він – нас. Це все свідчило про те, що ми рухались у правильному напрямку.
Історична роль В’ячеслава Дмитровича полягає в тому, що після нього київське «Динамо» затвердилось у цьому статусі й перебуває в ньому донині. Чому Соловйов пішов із команди? Його ніхто не виганяв, навпаки, він міг очолювати «Динамо» й надалі, бо мав підтримку керівництва республіки, незважаючи на відносну невдачу 1962 року – 5-е місце. Але він був москвичем, і його родина жила в Москві. Коли показав себе в Києві, надійшли пропозиції від московських команд, і його, як москвича, можна було зрозуміти. Невдовзі В’ячеслав Дмитрович очолив рідних йому московських армійців, у складі яких відбувся як гравець».
Згадує Андрій Біба: «Соловйов був культурною, інтелігентною людиною і, як тільки прийняв команду, почав призвичаювати нас до іншого, нефутбольного життя, де теж було багато цікавого. Він почав влаштовувати нам «культпоходи» до театрів. Пригадую, коли ми були в київському оперному й дивилися балет, один із відомих наших футболістів через деякий час вигукнув: «Коли ж вони почнуть говорити?» Було й таке. Театр імені Лесі Українки став для багатьох із нас другим домом. Недарма Олег Базилевич одружився з актрисою «російської драми», а я – із солісткою відомого ансамблю Вірського. У нас був дуже згуртований колектив, ми любили футбол, а за це вболівальники любили нас, і ми не могли їх підвести. Наша популярність у часи Соловйова була просто шаленою, нас усюди пізнавали й усюди запрошували».
Згодом В’ячеслав Соловйов працював із багатьма командами. Ось їх повний перелік: олімпійська збірна СРСР (1962 – 1964), ЦСКА (Москва) (1963 – 1964), «Динамо» (Москва) (1965 – 1966, 1980 – 1983), «Динамо» (Тбілісі) (1967 – 1968), «Динамо» (Ленінград) (1969 – 1971), «Пахтакор» (Ташкент) (1972 – 1975), «Нефтчі» (Баку) (1985), «Таврія» (Сімферополь) (1987 – 1988), «Памір» (Душанбе) (1989 – 1990), «Алга» (Фрунзе) (1991 – 1992), ЦСКА (Ташкент) (1992 – 1993). Коли він не очолював якийсь футбольний колектив, то працював футбольним функціонером: державним тренером (1958, 1983 – 1984), в управлінні футболу Спорткомітету СРСР (1976 – 1980).
Але роки роботи в Києві виявилися для Соловйова найуспішнішими. За два повних сезони він став разом із «Динамо» другим та першим призером чемпіонату. А із «рідним» московським ЦСКА не піднявся вище третього місця (1964), повторивши цей успіх із тбіліським «Динамо» (1967). Найкращим місцем із московським «Динамо» було четверте (1981).
В’ячеслав Соловйов із теплотою згадував свої «київські» роки: «У Києві була така добра, родинна атмосфера, усі нам допомагали, усі про нас дбали, починаючи зі Щербицького, якого вболівальники «батьком» називали. А ми хоч і були відомчою командою МВС, керівництво йшло тільки через ЦК, і це керівництво було чудове… Мені, мабуть, щастило на добрих людей у Києві – допомога Щербицького була величезною».
Уболівальники зі стажем пам’ятають чудову команду початку 60-х, яка назавжди залишиться в історії клубу як еталон відданості й любові до футболу. Соловйов зберіг для футболу Валерія Лобановського, що згодом очолив рідний клуб теж у 34 роки й тренерські рекорди якого навряд чи будуть колись перевершені. Але В’ячеслав Соловйов усе ж був першим!
