Він не був футболістом для білявок. Він був футболістом для нормальних чоловіків, для пацанів, для дітей шкільного віку. Він був близьким до своєї серйозності всім, для кого футбол – більше, ніж гра. Він виступав за київське «Динамо» на тому ж надриві, що й за свою національну збірну. Байдужих спостерігачів тих матчів просто не було. Переважно через нього, через Белькевича.
Не досказавши в житті, він ніби то не досказав і на полі. Але при цьому без гіркоти та образи на долю.
Футбол, визначений проведінням
Валентин Белькевич з'явився на світ у пологовому будинку, що знаходиться у ста метрах від мінського стадіону «Динамо». А жив трохи далі – на вулиці Пуліхова. Тож грати у футбол йому сам Бог велів. Ось він і грав. Щоправда, спочатку на дворі.
А потім він сподобався дитячому тренеру Михайлу Степановичу Братчені. «Я якось помітив, що якийсь хлопчик років восьми постійно приходить на поле, коли тренувань немає, та б'є по воротах. Потім друга привів, поставив його в рамку, й давай із різних позицій пробувати забити. Я підходжу до нього, питаю: «Хлопчик, а ти де-небудь займаєшся?». Він каже: «Ні». «Як ні? А хочеш?» – я кажу. А він так скромно: «А можна?». Ось так я й записав його до своєї секції».
Приблизно тоді ж записався майбутній друг та багаторічний партнер Белькевича в мінському та київському «Динамо» Олександр Хацкевич. І хоча в них були різні характери, хлопці чудово ладнали як на полі, так і поза ним: «А ось Валік – мишеня, скромний завжди був, однак своє «я» мав. Видно було, що думають вони майже однаково. Тому стосунки у них складалися чудово й конфліктів не виникало», – зазначив тренер.
Усе в межах раціональної доступності
Характер знадобився Белькевичу в київському «Динамо», де спочатку він майже не грав. Головний тренер Йожеф Сабо не бачив талановитого футболіста у складі й звиклий до лідерства півзахисник змушений був грати в дублі.
Багато чого змінилося після того, як до Києва повернувся легендарний Валерій Лобановський. При ньому Белькевич розкрився та перетворився на зірку європейського рівня. Хоча здавалося, що жорсткий стиль наставника та його прихильність до строгих схем не дуже підходять білорусу, який любив творити на полі.
Але, як зізнавався сам гравець, саме Лобановський зробив із нього справжнього універсального футболіста, здатного грати на різних позиціях та стелитися в підкатах, чого в Білорусі за Валентином не спостерігалося.
Як згадує Олександр Хацкевич, Валік ніколи під час гри не підвищував голосу, все тримав у собі, хоча інколи потрібно й прикрикнути, в роздягальні послати кого-небудь куди подалі. Це ж спорт – фактично, дуже емоційне заняття. А він завжди був спокійним та пояснював хлопцям усе доступно та раціонально.
Капітанство в «Динамо» переважило все
Із київським «Динамо» Белькевич виграв багато трофеїв – сім титулів чемпіона України, шість Кубків країни, а в 1999 році дістався півфіналу Ліги чемпіонів, де кияни ледь не здолали грізну «Баварію».
Коли можна й потрібно було їхати, він став капітаном «Динамо». Тоді й команда була зовсім інша, регулярно вигравала чемпіонат України та виступала в Лізі чемпіонів. Так, пропозиції були. «Ліверпуль», «Саутгемптон», «Еспаньйол», «Реал Сосьєдад»... Цікавим йому здавався лише перший варіант: ліверпульці справді завжди ставили лише максимальні цілі, а інші він і не розглядав. Але й з англійцями не склалося. Як пригадує Хацкевич, саме тому, що в Києві Валіка все влаштовувало й до якихось змін він не прагнув.
Особливий
Белькевич був своєрідною людиною. Характер у нього теж був особливим. Наприклад, якщо людина була йому нецікава, то він із нею більше не спілкувався. Так було й із молодими хлопцями. Якщо гравцю не вистачало суто футбольних якостей, то він нічого й не підказував.
- Ми з ним часто сперечалися з цього приводу, але Валік був упевнений, що таких футболістів уже неможливо навчити, й переконати його було неможливо, – згадує Хацкевич.
- Те ж стосувалося моїх порад бути більш комунікабельним у компанії. «Саня, ну ти що, мене не знаєш?..» Утім, це були єдині теми, на які ми могли подискутувати. В усьому іншому наші погляди на футбол збігалися практично стовідсотково.
Це найбільша втрата в житті, ніколи ще не доводилося ховати настільки близьку людину. Зараз думаєш: можливо, не треба було нам і сперечатися та на чомусь наполягати... Ми ж увесь час були разом, ще з дитинства. Я, здається, за два дні всі сльози виплакав, потім знову не стримався. Найважчий момент був, коли закрили труну та робили коло пошани по стадіону «Динамо». І потім на цвинтар, коли поцілував друга востаннє.
Валік, наш Валік, залишився в пам'яті обривками матчів, голів, пасів, фінтів. Дякувати долі за те, що ми його бачили та пам'ятаємо.
* використано витяги з інтерв'ю Олександра Хацкевича Сергію Щурку, статей Андрія Вашкевича www.pressball.by, Сергія Вишневського www.sport.tut.by, інтерв'ю www.goals.by
