 |
|---|
| Валерій Поркуян |
- Так, мене та ще одного київського динамівця, захисника Леоніда Островського, ”дочепили” до складу. ”Динамо” проводило календарний матч чемпіонату СРСР у Баку. Там нас і застав виклик до Москви. Добиралися туди через Київ. Потім - у Москву та Швецію, де команда готувалася до Мундіалю. Рекомендував мене до збірної Гаврило Качалін, тренер, який виграв чемпіонат Європи-1960.
Як вийшло, що запасний гравець збірної СРСР став основним?
- У двох матчах групового етапу проти збірних Північної Кореї та Італії наші перемогли. Третій - із чилійцями - турнірного значення не мав: ми забезпечили місце у чвертьфіналі. Морозов дав відпочити групі основних гравців. Забив чилійцям двічі, ми перемогли - 2:1. Чвертьфінал граємо з угорцями. Підійшов до мене Морозов. ”Валерію, - каже, - в угорців правий захисник грає як правий нападник. Зможеш із ним упоратися?” - ”А для чого ви мене сюди взяли?” - запитую. ”Зрозумів, - усміхнувся він. - Готуйся до завтрашнього матчу”. Мандражу в мене не було зовсім. Що мандражувати? Виходь і грай.
Чи могли перемогти німців у півфіналі?
- Грали ми не гірше, ніж команда Оверата, Зеелера та Беккенбауера. Просто Сабо зламав ногу під час гри, а заміни тоді не дозволяли. Ще й Численка вилучили. Поступалися 0:2, за три хвилини до закінчення матчу один м’яч відіграв. Наприкінці гри мав стовідсотковий момент, але промахнувся, б’ючи головою. Був надто впевненим, що заб’ю - уже бачив м’яч у сітці. Треба було його опустити й бити другим доторком. Стадіон був розчарований, більшість глядачів уболівали за нас. Для мене турнір на тому закінчився: у матчі за третє місце проти Португалії не вийшов. А бронзову медаль за четверте місце для мене виготовили в Києві. Справжньої не маю. І не сумую: головне - грав та забивав, а медаль та - до одного місця.
Дісталося за поразку від німців?
- Були телеграми від ветеранів війни. Вимагали до матчу перемоги. Поразку сприйняли як образу.
Як вас преміювали за четверте місце?
- 1200 доларів нам дали. Ще заробив від ”Адідасу”. Я тренувався тоді в бутсах цієї фірми. Підходить до мене її представник і суне 400 чи 500 доларів, точно не пам’ятаю. Я злякався, почав відмовлятися. Досвідчений Сабо каже: бери, ти що? Мамі шубу купив в Англії. Батькові - костюм. Собі шапку. Продавець упізнав: ”А, Поркуян”. Скільки виклав - не пам’ятаю.
На Кубку світу-1966 ви представляли київське ”Динамо”. Як туди потрапили?
- Силою. Грав у ”Чорноморці” під керівництвом Юрія Войнова, мене все влаштовувало. Військовий квиток уже мав, так що закликати служити ”Динамо” не могло. Але надійшла вказівка від Центрального комітету партії. Почали лякати. Я в свою чергу відреагував: пригрозив перейти до московського ”Спартака”. Але потім викликав мене та Войнова перший секретар одеського обкому партії Синіцин. Із Києва депешу отримав, каже, треба їхати - ми безсилі. 1966-го переїхав.
Легко адаптувалися в Києві?
- Без проблем. Зразу потрапив до основного складу, бо знайшов контакт із тренером Віктором Масловим. Простий мужик був, тільки на вигляд суворий.
Лобановського в ”Динамо” тоді вже не було...
- Він за ”Чорноморець” виступав. Я дружив із Валерієм, ходив до нього в гості. В Одесі Лобановський мешкав на вулиці Бебеля, навпроти будинку КДБ. Я ж у Києві отримав квартиру після Кубка світу-1966. Мама її облаштовувала. Грав три роки за ”Динамо”. Однак пішов, бо втратив місце в основі.
Чому не грали на Мундіалі-1970?
- Сильні форварди були - Бишовець, Пузач, Хмельницький. Але для мене теж роль знайшлася. Після групового турніру ми та господарі-мексиканці набрали однакову кількість очок. Різниця м’ячів також однакова. Переможця групи, який нікуди не виїжджав і грав чвертьфінал у Мехіко проти уругвайців, мав визначити жереб. ”Невдаха лотереї” вирушав до Толуки на зустріч із тодішніми чемпіонами Європи, італійцями. Кажуть, Поркуша - фартовий, нехай тягне.
Команда подалася за місто на шашлики, а я та президент союзної федерації Валентин Гранаткін поїхали до готелю ”Хілтон”. Добиралися години чотири. Стенлі Роуз, тодішній президент ФІФА, виходить назустріч: містере Поркуян, каже, вам тягнути першим. Папірці з номером ”1” та ”2” були в кубушці від шампанського. Їх скрутили та накрили салфеткою. Я витягнув папірець, розгорнув - і бачу одиницю. У ліс до партнерів доїхали за півгодини.
Шкода, але чвертьфінал ми програли. За дві хвилини до кінця додаткового часу пропустили. Якби нічия була, знову жереб тягнув би. Стояв і хвилювався страшенно.
Яшину забивали?
- Ні. 1965-го він в Одесі від мене ”мертвий” м’яч потягнув. А так з Яшиним на риболовлю їздили в Новогорську, на базі збірної. Він вставав о п’ятій ранку: ”Валера, рыба ждёт”.
Ви товаришували з Валерієм - сином Щербицького, тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України.
- Познайомилися на якійсь вечірці. Там неспортивні люди зібралися.
Поркуян продовжує розповідь неохоче. Говорить, що бував і у квартирі, й на дачі Володимира Щербицького у Великих Петрівцях, спілкувався з його дружиною.
- А про Валеру говорити не буду, не для преси це, - наполягає Поркуян. (Син Щербицького помер від вживання наркотиків. - ”ГПУ”.)
Проводжає мене до входу на базу. Поруч іде півзахисник ”Чорноморця” Сергій Даниловський. Чує, як кажу Поркуяну, що на базу до ”Чорноморця” потрапити легше, ніж на динамівську.
- Так ми ж ближче до народу, - зауважує Даниловський.
Валерій Поркуян
1944, 4 жовтня - Валерій Поркуян народився в Кіровограді
1962 - почав грати за місцеву ”Зірку”
1965 - перейшов до одеського ”Чорноморця”, познайомився з Аллою
1966 - став гравцем київського ”Динамо”, зіграв на Кубку світу
1971 - одружився з Аллою
1976 - почав тренерську кар’єру в сімферопольській ”Таврії”
з березня 2003 - помічник головного тренера ”Чорноморця”
Одружений, має двох доньок.
Роман Шахрай, «Газета по-українськи».
