Нині "Динамо" долає нові вершини в європейському та українському футболі. Кожен уболівальник та фахівець одразу помітив позитивні змінити та перебудову в київському клубові. До керма "Динамо" прийшов Йожеф Сабо, а замість Олега Кузнецова головному тренерові тепер допомагає Віктор Кондратов. Віктор Іванович - не нове обличчя в "Динамо". У цій команді він розпочинав кар'єру, до неї ж повернувся після певної перерви, не один рік робив власний внесок у її розбудову та загальний розвиток українського футболу. Окрім "Динамо", грав у таких видатних командах, як донецький "Шахтар" та львівські "Карпати". Тож давайте познайомимося з цим футбольним фахівцем ближче, адже йому є що розповісти…
"У ТІ РОКИ СПОСТЕРІГАВСЯ СПРАВЖНІЙ ФУТБОЛЬНИЙ БУМ"
- Вікторе Івановичу, розкажіть, будь ласка, як розпочиналася ваша професійна кар'єра.
- До світу футболу я потрапив, як і багато інших моїх однолітків, дізнавшись від когось, що триває набір до підготовчої групи київського "Динамо". Підготовчу групу 1952 року народження набирали Леонідов і Голубєв. Дуже ретельний відбір майбутніх футболістів проходив на стадіоні "Динамо". Було надзвичайно багато хлопчаків, які бажали одягти динамівську форму та стати схожими на своїх кумирів. У ті роки спостерігався справжній футбольний бум, пов'язаний з першим чемпіонством СРСР у київського "Динамо" 1961 року.
У нашій групі були такі, у майбутньому відомі гравці, як Блохін, Зуєв, Дамін. Наша четвірка з часом "засвітилася" у футбольній Європі, а Олег Блохін став володарем "Золотого м'яча".
- Чи одразу визначилися зі своєю роллю на футбольному полі?
- Моя позиція на полі - лівий оборонець. Таке амплуа для мене визначив мій перший тренер Леонідов. У юнацькому віці я грав у півобороні, але наставник дав мені спробувати зіграти на вакантному місці у обороні, я спробував - вийшло досить вдало, тож і закріпився там.
- Як вам вдалося пробитися до дублюючого складу киян?
- Коли тренером "Динамо" був Маслов, він намагався переглядати перспективну футбольну молодь, яка могла б поповнити київський дубль. Для цього влаштував поєдинки між юнаками і дублюючим складом. Він стежив за цими матчами, а потім уже сам відбирав здібних талановитих хлопців. І в одному з таких матчів я зустрівся у грі проти Валерія Паркуяна. Він тоді тільки-но повернувся з чемпіонату світу і став найкращим бомбардиром. Дубль і наша юнацька команда розійшлися миром - нульовою нічиєю. Я добре зіграв проти Паркуяна, не дав йому змоги нічого зробити. І після цієї зустрічі нас із Зуєвим почали запрошувати до дублюючого складу "Динамо". Згодом до нас приєдналися і Дамін з Блохіним.
Я підписав з "Динамо" стажерський контракт, на півставки. А згодом, після зборів, нас уже зарахували як гравців київського "Динамо".
За час гри у дублюючому складі, я поклав до власної скарбнички дві золотих медалі 1972-го і 1974 років за перемогу в турнірі дублерів. Тоді дублери були дуже сильні, і за перемогу в їхніх змаганнях присвоювали звання майстра спорту.
"НА ЗНАК ПРОТЕСТУ Я ЗАЛИШИВ КОМАНДУ"
- Чи є у вашій пам'яті особлива згадка, пов'язана з грою саме у "Динамо"?
- Так. Є різні спогади. І дуже приємні і такі, коли хотілося залишити футбол. Почну з приємного: 1973 року я забив у Кубку УЄФА перший м'яч у цьому турнірі. Ми грали у Норвегії. Тоді до збірної забрали декількох гравців і у мене з'явилася можливість проявити себе в "Динамо". І я провів перший і єдиний гол в цьому протистоянні.
У моїй кар'єрі також був випадок, коли я став справжнім антигероєм. Це відбулося тоді, коли ми грали у фіналі Кубка СРСР 1973 року. Буквально за хвилину до фінального свистка я та Валерій Зуєв вийшли на заміну замість гравців атаки Леоніда Буряка та Олега Блохіна. І хто б міг подумати, що наша команда за тридцять секунд до завершення матчу якимось дивом пропустить м'яч. Довелося грати додатковий час без Буряка та Блохіна, котрі могли забити, бо замість них з'явилися ми у середній лінії. Навіть, пам'ятаю, з'явилися якісь кінофільми з лозунгом: "Без них "Динамо" програло !" А ми із Зуєвим опинилися в статусі винуватців, бо замінили Блохіна з Буряком. Згодом навіть казали, що ми вийшли на заміну лише для того, щоб отримати звання майстра спорту, хоча це для мене було зовсім не на першому місці.
- Чим запам'ятався період ваших виступів за донецький "Шахтар" і як ви потрапили до цього клубу?
- У київському "Динамо" була дуже жорстка конкуренція. На моїй позиції також виступали Трошкін та Матвієнко. У такій ситуації чекати на свою чергу було просто нерозумно, тим більше, що роль крайнього оборонця могли ще виконувати і Дамін, і Зуєв. Тоді 1974 року я звернувся до Валерія Лобановського, сказав, що хочу грати в іншому клубі. Валерій Васильович спочатку запропонував мені ще рік зачекати, але потім відповів так: якщо хочу грати в першому складі нового клубу, то маю переходити до донецького "Шахтаря". Річ у тім, що у ті часи не було купівлі-продажу гравців, існувала так звана джентльменська угода. Київське "Динамо" взяло з команди гірників гравця збірної СРСР Анатолія Конькова. Так команди обмінялися гравцями, з нашої згоди.
За сім років виступів у Донецьку я став напевно найтитулованішим захисником. Здобув з командою три медалі і кубок. Майже не пропускав поєдинків та не поступився нікому своїм місцем у основному складі. Тож зовсім не шкодую, що тоді зробив цей крок.
1981 року, коли наша команда не завоювала ані медалей, ані кубка, місцева влада, що звикла до перемог, відвернулась від клубу та не вирішувала жодних питань для гравців. На знак протесту я пішов з команди, хоча міг би ще пограти кілька років. Так само вчинила і низка гравців. Наступного сезону "Шахтар" ледве не вилетів з вищої ліги. І лише тоді керівництво отямилося і знову почало займатися командою.
"ВАЛЕРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ НАДАВ МЕНІ ШАНС"
- А далі були львівські "Карпати"…
- Так. У цьому клубі я грав майже два роки. Після конфлікту з керівництвом "Шахтаря" всі гравці пішли у відпустку. Я вирушив на відпочинок до Трускавця. Там зустрів футболістів "Карпат" Степана Юрчишина та Славу Кочубинського. Вони запросили мене до себе, у Львів. Сказали, що там організується нова команда. Звичайно, це була перспектива грати лише в першій лізі, але єдина можливість потрапити до армії. Бо тоді не можна було переходити з вищої ліги до першої. А якби я пішов до армії, то зміг би це зробити.
На той час "Карпати" - це був профсоюзний клуб від заводу "Електрон", що був виробником телевізорів. Команда була некредитоспроможна, було важко утримувати гравців, тому і перебували на одному із останніх місць у першій лізі. У своєму першому сезоні з "Карпатами" я відіграв усі сорок два матчі, це було справді дуже важко. Але команда почала підніматися турнірними сходинками. Наступного сезону львів'яни вже були на першому місці. Але тоді в мене з'явилися проблеми зі здоров'ям, з хребтом - почали випадати диски від великих навантажень.
Лікарі винесли вердикт про заборону надалі займатися професійним футболом. Тож керівництво команди подякувало мені за гру і запропонувало альтернативу: я був направлений до групи військ Чехословаччини. Так я став граючим тренером. Цей етап моєї кар'єри тривав майже п'ять років.
- Як відбулося ваше повернення додому?
- Одного разу, коли я приїхав до Києва під час відпустки, дізнався, що Володимир Онищенко йде до вищої школи тренерів і звільняється його місце в динамівській дитячій школі. Це була дуже хороша престижна вакансія. Тоді через керівництво звернувся до Лобановського, чи можу я претендувати на це місце. Валерій Васильович надав мені шанс працювати дитячим тренером. Я заздалегідь звільнився з Чехословаччини і повернувся в Україну. Пропрацював десять років у школі "Динамо".
Коли Володимир Онищенко залишив "Динамо" і поїхав до донецького "Металурга", Валерій Зуєв потребував помічника у другій команді. Валерій Лобановський знову погодився з моєю кандидатурою і я працював у штабі "Динамо-2" вісім років. Спершу під керівництвом мого давнього друга Зуєва, а потім - Онищенка, коли Зуєв перейшов до першої команди.
Зоя Корякіна-Черняк, газета “Український футбол”.
