У нього м'який говір.
- Я вас слухаю... Одну хвилину... Софієвська площа... – каже він у слухавку.
А ми насолоджуємося.
Потім пояснює для нас, посміхаючись хитро, – присвоїли, мовляв, «заслуженого працівника фізкультури та спорту». Звуть на церемонію. Зазвичай нагороджує президент України – але зараз президенту не до того. Тому вручить хтось інший.
Адресу Віталій Хмельницький, другий після Бубукіна гуморист радянського футболу, записав на зворотному боці наших питань. З усією безпосередністю підтягнувши до себе папірець. Довелося імпровізувати.
І ззовні, і внутрішньо він схожий на Швейка. Людина, яка чотири рази ставала чемпіоном країни з київським «Динамо», грала на чемпіонаті світу-1970.
Усі би великі розповідали стільки історій.
МАХНО
- Ви ще тренуєте в динамівській школі?
- Із вересня – ні. Ми з Іваном Терлецьким селекціонери з дитячого футболу.
- Про пенсію не думаєте?
- Рано у 70 про пенсію думати! Якщо закінчу працювати – це сильно вкоротить мою дорогу до Бога. До смерті.
- Так і не виглядаєте ви на свій вік.
- Це мені часто кажуть. До 62 років я щодня пробігав по п'ять кілометрів.
- Прямо як легендарний академік Амосов.
- Амосов бігав і у 88! Жив він на вулиці Леніна поруч із Вітею Серебряниковим. Серебро розповідав мені, як зіткнувся з ним о шостій годині ранку, повертаючись із гостей. Старенький Амосов у трусах та майці робив традиційну пробіжку. Впізнав Вітьку, зрозумів, що погано йому. Запитує: «Зайдеш?» Той кивнув. Удома нікого не було. Пройшли на кухню. Амосов шафку відкрив, дістав коньяка. Собі в чарочку символічно хлюпнув, а йому склянку поставив, але налив небагато. Вітька не розгубився. Схопив пляшку, яку академік тримав у руці, присунув до склянки й не відпускав, поки до країв не наповнилася. Випили, Серебро попрощався. Більше в гості його не запрошували.
- Нам здалося, чи ви накульгуєте?
- Кульгаю. Коліна болять, гомілкостоп запалюється. Тазостегновий суглоб міняли. Але за ветеранів хвилин на п'ять виходжу.
- Людей старших за себе на полі зустрічали?
- Крижевський, Хомич. Але точно не було нікого старшого за Макара Михалича Гончаренка, учасника «Матчу смерті». Я над ним жартував щодо цього матчу.
- Матчу не було.
- Звичайно, не було! Міф. Питаю: як німці годували в окупованому Києві? «Вранці дуже слабо, – відповідає. – Галети та чорна кава». Вони ганяли у футбол, займався ними якийсь майор із угорців, затятий уболівальник. Пізніше за всіх влаштували на хлібозавод. Коли ми одного разу грали з Гончаренком у Великдень за ветеранів, розповів йому історію, яку від когось чув.
- Що за історія?
- Саме про Великдень. Той угорець вишикував їх біля хлібозаводу, звернувся з промовою: «Українці, не думайте, що я ставлюся до вас погано. Ставлюся так само, як до німців. Тому сьогодні кожен отримає по яйцю!» Макар Михайлович вискочив уперед, впав на коліна: «Дякую!» Майор узяв та вдарив йому палицею поміж ніг.
- Гончаренко підтвердив?
- Зніяковів: «Брехня...»
- А правда, що ви народилися в селі поруч із хатою батька Махна?
- Проводили у ВШТ день знайомства. Кожний підіймається та бубонить: «Я з робітничо-селянської сім'ї. Вступив до комсомолу, до партії, те, се...» Дійшла до мене черга, представився коротко: «Ми з батьком Махном земляки. Ось мій будинок, ось – його. Більше нічого не пам'ятаю». Народ посміявся, і збори завершилися. Насправді між нашими хуторами в Запорізькій області кілометрів двадцять. Махно народився в Гуляйполі, я – в Тимошовці. Батько на фронті безвісти пропав. Коли війна закінчилася, ми з мамою та чотирма сестрами переїхали до Маріуполя.
- Голодували?
- На хуторі – так. А в Маріуполі рятувало те, що море під боком. Там пайок, не повірите, чорна ікра входила! Її міняли на відро тюльки чи хамси. Діставали риб'ячий жир. Мама працювала прибиральницею, жили в бараку. У сусідів дітей не було, підгодовували нас шматочком хліба.
- А як для футболіста – найбільш незабутні збори?
- Це в «Шахтарі» за Ошенкова. Викликає гравців. Усі пишуть на листочку свій варіант складу. Мене ніхто не згадує. Олег Олександрович зачитує й каже: «Так, Віталік, зараз із тобою не все гаразд». Розходимося до кімнат. За годину раптом знову збирає всіх: «Віталік, ми вирішили дати тобі шанс». Я так розчулився, що ледь не заплакав. Але ще за годину Ошенков утретє кличе. Оголошує склад. Мене немає навіть у запасі!
- Ну й у чому сенс?
- Чорт його знає! Тренер хороший. Але іноді на футболістів вивалював занадто багато інформації. Міг провести установку для кожної лінії окремо, потім загальну. Мізки закипали. Ось Маслов не переобтяжував. Установки у Діда (прізвисько Віктора Маслова – прим. авт.) були короткими, хвилин на десять. Одна запам’яталася – після чемпіонства: «Панове кияни! Думаєте, ви – чемпіони? А сьогодні побачите, дадуть вам по зубах». І в очах у нього сльози.
- Так чому ж гравці «Шахтаря» не включили вас до складу?
- Вважали, що користі від мене ніякої. В чомусь були праві. Дякую Ошенкова, який у 18 років витягнув ыз Маріуполя, довіряв. Хоч спочатку я нікому не віддавав пас. У м'яч впираєшся й летиш уперед, не помічаючи ані своїх, ані чужих. Далі втрата, атака нашим флангом. Захисника Славку Аляб'єва протягнуть кілька разів, він кричить: «Чайка, вб'ю!»
- Хто вас першим так назвав?
- Уже й не згадаю. Їдемо з «Шахтарем» по Москві на автобусі, грати фінал Кубка. Тиша, лише пошепки кросворд розгадують. Я молодий, сиджу позаду. Запитують: «Морська птиця з дев'яти літер?»
- Альбатрос.
- Звичайно. Хтось подав голос: «Це до Хмеля. Він із Маріуполя». А я заїкаюся, відповідаю: «Ч-Ч-чайка...» Всі з крісел попадали від реготу. Ошенков піднявся: «Мовчати!» Фінал виграли, але я із запасу дивився. Так і приліпилося до мене – Чайка. До Києва прізвисько доїхало, тут померло. Став просто – Хміль.
РОБІНЗОН
- Ви заговорили про Маслова. Він плакав, коли в 1966-му вся команда здала матч «Нефтчі», не попередивши його.
- Маслов раніше тренував у Ростові, за них переживав. Але СКА як був другим, так і отримав своє срібло. А хлопці з Баку теж рвалися до трійки. Чому ми на це пішли? Вся Москва залишалася без медалей! Уперше!
- Та й гроші вам, розповідали, запропонували чималі – по півтори тисячі рублів на людину.
- Повірте мені, гроші тоді взагалі нічого не вирішували... Ще у Тбілісі випадок. Там головним тренером був Качалін. Сказав нам: «Лише спробуйте, негідники, здати гру, я вам влаштую!» Але ховали Шоту Яманідзе, він на машині розбився. Хлопці на кладовищі нас попросили. Як відмовиш? У нас і Севідова на грі не було, поїхав до збірної.
- «Селтик» у єврокубках вас возив за Маслова?
- Ще як возив! Летимо до Глазго, Дід питається: «Хлопці, хто-небудь про «Келтик» цей знає?» Лесик Островський відгукнувся: «Так грали якось із «Торпедо» проти шотландців, щоправда, з «Рейнджерс». Начебто виграли». Вийшли на поле, тайм трималися, а в другому посипалися. 3:0 – це ми легко відкараскалися.
- І вдома не відігралися.
- У Тбілісі був матч. Мене вилучили ні за що. Грав у них правий захисник Крейг – із довгим-довгим носом. Серебряников йому в цей ніс і дав, кров пішла. А боковий суддя показує головному: мовляв, бив Хмельницький. Незабаром полетів до Південної Америки зі збірною – там секунд двадцять провів на полі! Знову вигнали!
- За що?
- Дав ногою одному під зад. Потім у Ростові 5:0 виграємо – а їхній молодий футболіст Славік Афонін усе мене б'є та б'є. Не витримав, штовхнув його. Знову червона! Я не запальний, після цього в мене навіть попереджень не було. Але через ці три епізоди відчепили від чемпіонату світу-1966 в Англії. Сказали – Хмельницький себе не контролює. Взяли Поркуяна.
- Той на чемпіонаті світу зіграв блискуче. Але Маслов як не вважав, що він є гравцем високого рівня, так і залишився при своїй думці.
- Валерик в Англії забив чотири – а повернувся до Києва та сів на лавку. Куди його випускати – якщо є Бишовець та Хмельницький?
- Переглядати «Селтик» нікого не відправляли. Тоді не прийнято було?
- Одного разу поїхав Терентьєв, другий тренер, вивчати польський «Гурник». Повертається: «Нічого особливого, колгоспники». Приїхали грати – о-па! Ось це «колгоспники» – Шолтисик, Любаньскі, Ослизло. Стадіон у Забже повний шахтарів. Атмосфера похмура.
- Чому?
- У Польщі ціни на м'ясо підвищили. Один одного б’ємо – страшна справа! Під кінець шахтарі вискочили на поле. Я одразу підняв руки: «Здаюся!» Островського, наполовину поляка, прапором побили. Федю Медвідя звалили – і тисяч п'ятнадцять по ньому табуном пробігло. Я питаю – що ти відчував? Відповідає: «Людей вісім об мене ноги зламали». Ми без вечері всією командою кинулися до поїзда.
- Найпідступніший гравець 60-х?
- Семіглазов із Баку. Міг ззаду вдарити, плюнути. У нас на такі випадки був Щегольков. Одесит із Молдованки, правий захисник. Скажеш йому: «Володю, страхуй». Пускаєш м'яча по краю – а там уже Щегольков повз м'яча схибить. Обережно Семіглазову в ногу. Або у м'яз йому вчепиться залізними пальцями.
- Хоча грали більше персонально?
- Так, виходиш на поле – вже знаєш: мене тримає правий захисник, Бишовця – лівий. У Лужниках стоїмо, ще свистка немає – я трохи позіваю, й тут удар по ногах! Ба-бах! Падаю, відкриваю очі, наді мною Гешка Логофет: «Хміль, привіт. Ми же не віталися». Пожартував!
- Прізвисько у Логофета було – Киця?
- Так. Островського звали Альфонсом. У нього по батькові – Альфонсович. Забутий зовсім, хоч учасник трьох чемпіонатів світу. Людина золота. Закінчив грати, поїхав до Зугдіді. Два місяці там пробув. Сидів, каже, не вилазячи в погребі з вином.
А в «Молдові» грав хлопець на прізвище Коротков. У них матч із «Локомотивом» – Коротков зник. Зранку знаходять – спав на базарі в калюжі. Відмили, виставили на гру, так він «Локомотиву» чи то два, чи то три м'ячі забив. Із того часу прив’язалося – Робінзон.
- А Сабо як звали?
- Йоська. Злий мадяр. Коли поламав Сидорова з «Торпедо», молоду зірочку, йому півроку дискваліфікації вліпили.
- Справді, злий.
- Році в 1982-му збірна ветеранів Союзу прилетіла до Угорщини. Ференц Пушкаш вийшов із величезним животом. І Лайош Сюч, на зріст під два метри. Йоська так завівся, що р-раз йому в підкаті... Дружній матч!
- Ми читали про одну історію. Двом вашим гравцям світила тюрма. Маслов пішов до Щербицького й «відмазав».
- Із вікна вистрибнула чи то п'яна, чи то накурена жінка. І смерть. А в тій квартирі були хлопці з «Динамо», але вони спали. Прізвища не скажу, всі живі. Потім перевіряли – жінка була незаймана. Якщо б якісь сліди знайшлися – й Щербицький би не допоміг. Це сталося в тому будинку, де жив Серьога Параджанов.
- «Серьога»? Ви були знайомі?
- Так. Він не був розкручений, для всіх нас залишався Серьогою. Зустрічалися в різних містах Союзу – то в Києві, то в Ташкенті. На площі Перемоги у нього була скромненька квартира.
- Маслов довіряв вам делікатні доручення – переманити Капличного до Києва, наприклад.
- Я довго Каплю вмовляв! Усі аргументи перебрав: «Ти же українець, навіщо тобі Москва?» Але в ЦСКА його звання тримало. Плюс там він лідер був – як і Шестерньов. А в Києві вся команда – лідери. Кожен чіплявся за цю футболку. Поки не вирвуть.
- Хтось із ваших захисників був сильнішим за Шестерньова?
- Алік – «чистильник». Феноменальна швидкість – із 11 секунд вибігав. Але київське «Динамо» грало в інший футбол. Опановували «зону». Маслов випередив час. Ми сміялися, читаючи його статті в пресі: «Що ти, старий, пишеш?» А він був розумніший за нас.
- Але нотатки він не сам писав?
- Та ні, звичайно. Сашка Віттенберг, журналіст, був його найближчий приятель. До Гагрів до нас приїжджав. Сядуть поруч – Дід думає вголос, Віт конспектує. Сизі носи в обох. За цю дружбу Віта не терпіли Бєсков та Старостін. Маслова вони взагалі не переносили.
- Причина?
- Вибудовували щось – а цей Ваня з автозаводу, народний умілець, прийшов та всіх переграв. Маслов і в сьогоднішньому футболі міркував би краще за всіх.
- Були на його похороні?
- Так, кладовище десь під Москвою. Труну не могли до землі опустити, вода стояла. Помирав він тяжко, рак. А добило його те, що пиво принесли до лікарні.
- Діти у Маслова були?
- Два сини. Один загинув під колесами машини. Інший, Сашко, давно живе в Канаді.
ЧЕРВОНЕЦЬ
- Ваші жарти обросли легендами. Маслову теж від вас діставалося?
- Він так думав. Але це був не я. Спимо на базі, у Діда – кутовий номер. Раптово звідти крик. Вискакуємо до коридору – стоїть Дід у трусах до колін. «Вікторе Олександровичу, що таке?» – «Я тобі зараз дам «що таке»...» за мною бігом. Виявилося, хтось йому дохлого вужа підклав у ліжко. А Дід приліг.
- Точно не ви?
- Та точно, я боюся змій. Ось червонець по перону на волосині тягати – мила справа. Мене Терентьєв навчив, піймав на цю штуку в поїзді. І я почав практикувати. В жодному місті мій червонець не наздогнали.
- За кордоном гумор ваш розуміли?
- Я вам розповім, який випадок за кордоном був. Прилетіли з Південної Америки до Амстердаму, заночували. Вранці виїжджати – немає Віті Гетманова. Ростовського захисника на прізвисько Ісус.
- Такий худий?
- Такий тихий та добрий. Раптом різко гальмує таксі – Гетманов вискакує. І з'ясовується – вирушив до дам. Під ранок закурив – і його щастя, що недопалок дамі на живіт упав. Вона як закричить! Вітя отямився – час!
- Неймовірно. А ви як в Амстердамі вечір провели?
- Я лазив містом. Заходжу до маленького магазинчику, там старий мені посміхається. Простягає колоду карт із голими бабами. Я беру – й мене б'є струмом! Фокус! Я зрозумів: те, що треба. Придбав кілька колод. А зі збірною був голова федерації футболу Микола Ряшенцев. І ось ми змовилися зі Славою Метревелі. В автобусі Слава вириває колоду, кричить на весь салон: «Миколо Миколайовичу, чим молодий займається! Голі баби!» Ряшенцев про баб чує – по баулах лізе до нас. Забирає карти, похмуро зиркає на мене – і йде назад. Ми чекаємо.
- Дочекалися?
- Через хвилину крик із його кута: «А-а-а!» Не витримав Ряшенцев, заглянув.
- У 60-ті «Динамо» їздило на халтуру по колгоспах?
- Чому відразу по колгоспах? Їздили й до обласних центрів. За Севідова матчів 15 на рік набігало. А Маслов цього не любив. Бурчав: «Знущання над футболом!» Хоча бачив, що на «Динамо» в будь-якому місті збирався повний стадіон. Ну й яке ж це знущання?
- Платили добре?
- По 200-250 рублів за матч. При зарплаті 180 – це була офіційна ставка гравця вищої ліги.
- А на чемпіонаті світу?
- Якщо домовишся нишком від начальства з «Пумою» або «Адідасом», отримаєш 200-300 доларів. Але найбільш грошовими вважалися поїздки до Південної Америки.
- Чому?
- Ми мали отримувати 75 доларів за одну країну. Так футбольний імпресаріо Борже Ланц намагався охопити якомога більше країн. Організовує для збірної кілька зайвих матчів – і заробимо 400 доларів. Розплачувався Ланц чеками, які в магазині обмінювали на речі. Робилося це для того, щоб кегебешник, який супроводжував команду, не зміг забрати в нас гроші.
- Мохер до Союзу возили?
- Мало. Пам'ятаю, на митниці перед нами оглядали артистів із київського ансамблю Вірського. Розкрили сумку – а вона була настільки цими мотками забита, що розлетівся мохер по всьому аеропорту.
За кордоном жив я зазвичай у номері з Володькою Пономарьовим. У маленьких готелях після обіду любили засмагати на даху. Якось вилізли через вікно. Володька ліг, а я далі пройшов. Відчуваю – нога провалюється! Думаю: «Мамо рідна! Під нами ресторан, впаду на чийсь стіл!» Починаю гарячково чіплятися за щось, Пономарьов руку простягає, тягне до вікна. У якийсь момент черепиця тріскається й я впираюся у тверде покриття. Володька регоче.
- А ви?
- Стою, як дурень, у подряпинах та порваних штанях. А в 1969-му після перемоги у Стамбулі відзначали вихід на чемпіонат світу. Повертаюся до готелю – у холі бачу Качаліна, головного тренера, та Старостіна. Вирішив долю не спокушати. У вікно поліз. Видираюсю по карнизу на третій поверх та натикаюся головою на гострий кілок, який не помітив у темряві. Кров іде. Мало не вбився.
- Непитущі у збірній були?
- Женя Ловчев. Він і тепер не п'є. Толя Банішевський, коли був гравцем, спиртного до роту не брав. У барах завжди молоко замовляв. Михайла Месхі це дратувало. Навіть погрожував: «Ще раз у нашій компанії «мілк» попросиш – заріжу!»
- Ловчев дуже детально розповідав про ваші автомобільні пригоди.
- Женя, між іншим, із того світу повернувся. У Німеччині йому серце оперували, шість годин був не з нами. Прокидається – поруч російська медсестра, старенька: «Що, синку, прокинувся?» Це мені в Москві на столітті Маслова розповідали.
А пригоди за кермом у мене були. Складати іспит прийшов із Медвідем. Машина на горбку, мене запитують: «Водити-то вмієш?» Федя каже: «Та він шикарно водить!» Я зняв із гальма – покотився назад. Потім то на купу гравію вночі наїду, то застрягну на перехресті, тролейбуса злякаюся...
- Номер вашої «Волги» був особливим?
- Ні. Я до таких дрібничок байдужий. Але хто хотів – робив. У Біби, наприклад, був 00-09.
- А на «Чайку» зібрати, як Сабо, не намагалися?
- Сабо взяв її по блату через угорське посольство. Але в Києві піднявся страшний галас, і від машини він швидко позбувся.
- Зараз водите?
- Уже ні. Як продав у 1997 році, так усе. На книжці 50 тисяч радянськими згоріло, на кілька автомобілів вистачило би. Здавалося, й дітям залишиться, й онукам. Я державі вірив до кінця.
ЦИМБАЛАР
- У ВШТ ви навчалися з Віктором Прокопенком. Стосовно гумору були на одній хвилі?
- Ми не так багато спілкувалися. До Віті до Москви дружина приїжджала. Контролювала. Я частіше з Едиком Малофеєвим час проводив. Його поселили до гуртожитку на першому поверсі, мене – на другому. Серед сусідів були штангісти. Як-то засиділися ми з Едиком у компанії, від метро по бруду йшли. Вранці він прокинувся у своїй кімнаті й побачив дивну картину. Сліди від його черевиків ведуть до ліжка, далі – по стіні, стелі – й назад до дверей. Подумав, що це мої витівки.
- Хіба ні?
- Звичайно, ні! Височенні стелі – як би я туди заліз? Напевно, штангісти пожартували.
- Чому у великому футболі не затрималися як тренер?
- Попрацював у Черкасах, Кривому Розі й відчув, що втрачаю інтерес. У Радянському Союзі тренер мав уміти все. Знаходити гроші, вибивати з начальства доплати. Я таким даром не володію. У Києві був директором спорткомплексу при станкозаводі, поки не запросили до школи «Динамо». Ось діточок тренувати мені в радість.
- Найвідоміший із ваших вихованців – Ілля Цимбалар?
- І Юрій Дмитрулін, 9-разовий чемпіон України. Сергій Заєць теж за «Динамо» пограв.
- Юран нам казав, Заєць сильно пиячив, охороняв стоянку.
- Було, було... А зараз поїхав до Канади. Дружина у нього гімнастка, її давно туди запрошували. Контракт на п'ять років. І Сергійку роботу знайшли. Останнім часом він уже не пив, працював в інтернаті.
- Цимбалар у дитинстві на тлі однолітків виокремлювався?
- Шебутний був. І очі різного кольору, як у кішки. Почали з ним грати в маленькі ворота. Іллюша лівою ногою одного разу мене фінтом прибирає, іншого! Засмикав! Думаю – я зовсім старий став. А чеез багато років він «Реал» дурив цим же фінтом.
- Ви не лише Цимбаларя пам'ятаєте юним. Ще Блохіна.
- Я пам'ятаю, як він з'явився в «Динамо». У Леселідзе біжимо 30 метрів. І цей пацан, якого й на ім’я ще не знали, всім нашим зіркам привіз метрів десять. У мене перша думка – ми що, після пияцтва такі варені? А Севідов осторонь стоїть, сміється. Після пояснив: «Це ж син легкоатлетки...»
- Був футболіст, який біг би швидше за Блохіна?
- Урін із московського «Динамо» – але він безглуздий. А Блохін міг і загальмувати, і технічний. У нашому «Динамо» була тепла атмосфера, тому хлопці з дубля заграли. Ніхто їх не «душив» – ані Блохіна, ані Веремієва з Онищенком.
- Андрій Біба брав автограф Пеле на червінцях. А ви – у кого-небудь брали?
- Намагався – у Марини Владі. Відмовила.
- Де?
- У Шереметьєво. Ми зі збірною до Відня летіли, вона до Парижу. У розкішній шубі, Висоцький її проводжав. Розвів руками: мовляв, вибач, не хоче. Незадовго до цього він був на гастролях у Києві та приїжджав до нас на базу. В лазні попаритися. Ми того дня на зборі сиділи, тому обійшлося без застілля.
- Автограф-то вам навіщо?
- Захотілося. Червінці, як Біба, протягувати не став. Підійшов із паспортом. А Валя Іванов в Італії пробував взяти автограф у Софі Лорен. Теж нічого не склалося... Коли Валя помер?
- У листопаді 2011-го.
- Востаннє бачилися за півтора року до смерті – на столітті Маслова. Валю привела дружина. Він хворів, уже нікого не впізнавав. А який був гравець! Академік! Зі Стрельцовим один одного розуміли з півслова.
- Хто з киян Стрельцова розлютив?
- Турянчик. 1965 рік, гра з «Торпедо». Едик після в'язниці. Перший тайм закінчується – ведемо 3:0. У другому обидва завелися, Васька обізвав його злочинцем. Що тут почалося! Стрельцов кладе два голи, у «Торпедо» багато моментів, ми ледве відбиваємося. Едик – здоровий, 47-й розмір ноги, біжить так, що не зупиниш.
- Як закінчили?
- Виграли 3:2. Дивом. Після матчу Маслов галасував: «Я же попереджав – тільки не зліть Стрельцова!» Потім граємо в Лужниках із «Торпедо». У мене попереду не вдається нічого. Відійшов назад у пошуках м'яча. До мене він відскочив несподівано, й я вирішив відпасувати воротарю. Але замість цього вивів Стрельцова віч-на-віч. Не зближуючись із Рудаковим, Едик низом пробив у кут. Женька пірнув до стійки, м'яч влучив йому в лоба й відскочив мені в ноги. Вибив його та втік, а Рудаков кричав у спину: «Хміль, сюди не підходь!»
ВЕСІЛЛЯ
- До 42 років ви хоч комусь робили пропозицію?
- Навіть думки не виникало! Були красиві, подобалися. Але вони ж усі подобаються до певного моменту. Наступна – ще цікавіша. А одружитися мати змусила. Вже відмовлялася готувати, прати. Так і я зрозумів, що нагулявся.
- Вашому сину краще не стало?
- На жаль, ні. Через провину акушерки отримав родову травму. Коли витягли на світ, він був темно-синій. Стався крововилив у мозок, що призвело до розвитку дитячого церебрального паралічу. Возили й до французької клініки, й у гори, й до народних цілителів – усе марно. Сам ходити не може. До 15 років постійно були судоми. Зараз йому 25 – а важить 35 кілограмів.
- Вибачте за питання, але лікарі не пропонували відмовитися від дитини, коли з'ясувалося, що у нього такі проблеми?
- Ні. Ми цей варіант і не розглядали. Він же наш син!
- Здається, великим вашим другом був Федір Медвідь?
- Так, класний хлопець. Як-то в Москві опинилися в «Метрополі», там молодь з усього світу приймали. Комуністичну ідеологію прищеплювали. Але «Метрополь» о першій годину ночі закрився – а Медвідь каже: поїхали до санаторію за місто, мене там знають. Ну й поїхали. Полізли у вікно. Скандал вийшов такий, що до Києва дійшло. Хоч Медвідь кричав: «Усіх звільню!» За ним це водилося. Чи міг зателефонувати: «Хмілю, спиш?» – «П'ята ранку!» – «Та годі, виходь до сквер».
- Навіщо?
- А ось така людина – рано вставав. І засипав теж. Він із закарпатського села, там усі з темрявою лягають. У 1965-му перед матчем мені каже: «Хмілю, зустрів дівчину. Така пацанка добра, дуже мені подобається». Пішов у баню із Сабо та Турянчиком, вони жартують: подобається – одружуйся. І ввечері він одружився!
- Відразу?
- А що тягнути? За кілька днів приходить до мене в гості: «Знайомся, це Світлана. Так кохає, що в космос за мною полетить». Це був листопад. Тут відпустка, грудень. Збираємося в січні – Федя вже з нею розлучився, одружився на іншій.
- Чудова людина.
- Друге весілля святкував у сільському клубі. Зібралося людей шістсот. Федько весь вечір просидів мовчки, похмурий. Наприкінці треба ж слово сказати – піднявся: «Спасибі, дорогі друзяки, що прийшли мене привітати. Така подія буває раз у році...» І сів.
- У Генриха Федосова з московського «Динамо» були неймовірні романи за кордоном. У вас траплялися?
- У мене романів не було. Короткі зустрічі й швидко замітав сліди.
- Про ваш гарем із мексиканок ми чули. Коли збірна СРСР їхала – всі покоївки вийшли вас персонально проводжати. Кому-то ви давали наказ: «Народиться син – назви так-то...»
- Та ні ж! Це я кричав в Улан-Уде! До Хомича біля вагону лізла прощатися якесь дівчисько з вузькими очима. Він махає їй у відповідь. А я візьми, та перехились через віконце: «Якщо народиться син, назви Хомкою».
- Серед заморських дам особливе враження справляли кубинки?
- Я на Кубі не був, зате чотири рази бував у Ріо-де-Жанейро. А вже там успіх у дам залежить від того, скільки в тебе у кишені. Із грошима було сутужно. Тому про роман Геші Федосова з мільйонеркою, про який стільки розмов було, не вірю.
- Бог із нею, з мільйонеркою. Кого ви водили свататися до дочки попа?
- Турянчика.
- Так це йому під час сватання сподобалася інша поповська донька – й ви ледь утекли?
- Ні. Але й не одружився Вася. Поїхали до села, де прихід. А батюшка здоровенний, красень, у волейбол грав за Мукачеве. Здивувався: «А де ви дочку мою бачили?» – «На заводі». – «Це ж не та...»
- Значить, не довелося тікати?
- Припускаю. Але не пам'ятаю.
- Ще про Турянчика нам Валерій Маслов розповідав: «Київське «Динамо» прилетіло з Кишинева раніше, ніж було заплановано, Вася повертається додому – а там десятиборець із його дружиною. Турянчик – хлопець міцний. Накостиляв десятиборцю так, що того до лікарні повезли».
- Хлопці в літаку випивали після гри й підбиває Турянчика: «Прийдеш додому – а там якийсь хмир...» І точно, сидить. Хороший хлопець, до речі. Теж закарпатський, Коля звуть. Вася йому з носка вдало засадив – той в ауті. Додав, грюкнув дверима та пішов.
- Розлучився?
- Так, повернувся до Мукачевого, там у 40 років знову одружився. Вася – фанат полювання. Будинок забитий рушницями, рогами, іншими трофеями.
- А ви – мисливець?
- Ні. І не рибак, хоча виріс на морі.
