17 жовтня 1961 року – пам’ятний день в історії команди «Динамо». Цього дня динамівці Києва вперше у своїй історії стали чемпіонами Радянського Союзу! З тих славетних часів минуло півстоліття. Багатьох гравців команди-чемпіона вже немає в живих, покрита голова сивиною в тих, які живуть і донині. На клубному сайті ФК «Динамо» триває цикл публікацій, присвячений перемозі 1961 року.
Володимира Сорокіна немає у списку тих, хто п’ятдесят років тому здобув перші в історії «Динамо» золоті медалі чемпіонів країни. Якби тоді їх вручали так, як тепер, він був би повноцінним чемпіоном. Але й без цього футбольна доля майстра була цікавою й насиченою. Уявити собі становлення першого чемпіонського складу без Сорокіна сьогодні неможливо. Ми зустрілися з Володимиром Миколайовичем у його затишній однокімнатній квартирі навпроти Печерської Лаври.
- Я народився в Москві, на Красній Пресні. Це відомий спортивний район Москви. Звідти, наприклад, і Олександр Кольцов, який грав у Києві за «Динамо» та багато інших відомих футболістів. Поруч був Краснопресненський парк. Ми годинами там пропадали, грали у футбол і в парку, і у дворах. Про м’ячі говорити не буду, усі знають, які м’ячі були тоді, у кінці сорокових, у дітлахів.
- Ви пам’ятаєте війну?
- Так! Війна застала нас у місті. У мене було дві сестри: молодша і старша. Батьку дали «бронь» від призову в армію, і він працював. Дідусь наш мешкав у Спаському-Лутовіному, там, де колись був маєток Івана Тургенєва, в Орловській області. Ми туди з матір’ю і перебралися. Але прийшли німці. З хати нас виселили, і ми змушені були жити в землянці. Пам’ятаю скупчення замерзлих трупів: і німців, і наших. Потім був відступ загарбників, і по нас приїхав батько та забрав до Москви. Згодом – школа, великі двори, постійні ігри. Виступав за збірну двору, мабуть, виходило непогано, і старший товариш Володя Зайцев відвів до футбольної школи московського «Динамо». Мені тоді було років десять-одинадцять. Я поступово відіграв усі вікові категорії, і 1954 року Михайло Якушин включив мене в штат команди. Тоді він складався з 27 гравців.- Яка була зарплата, пам’ятаєте?
Нас трьох узяли до основи: Мамикіна, Голодця та мене. Зарплата була досить скромною як на той час. Гроші я віддавав батькам. Але невдовзі зі мною трапилося нещастя. На весняних зборах 1955 року я отримав важку травму: «полетів» меніск правого колінного суглоба. Оперував мене визначний хірург того часу Ланда, а асистувала йому не менш знаменита потім Миронова. Практично весь рік я лікувався. Наступний сезон почав начебто непогано, багато грав за дубль. У кінці 1956 року знову отримав неприємну травму: порвав м’яз, довелося лікуватися, але до початку сезону 1957 року був уже в нормі. Нарешті у травні я дебютував в основному складі в Мінську, замінивши по ходу гри Мамедова. Мені здавалося, що ось-ось буду долучений до основного складу. Але знову дубль… У післясезонне турне до Південної Америки мене не взяли.
- Ви були на роздоріжжі. Хотілося грати?
Так. З Києва до Москви прибув начальник команди Остапенко. Узагалі-то, за проханням старшого тренера киян Віктора Шиловського, він приїхав по Адамса Голодця, з яким я товаришував, а вийшло так, що взяв до Києва й мене. Я не заперечував, тверезо оцінюючи свої перспективи в Москві, і це рішення перевернуло все моє життя. Як бачите, я й досі в Києві. Тут одружився, маю дочку та онучку. Тоді в Києві закінчував грати Ернест Юст, і я зразу ж заграв на його місці півзахисника разом із Юрієм Войновим. Того сезону відіграв 20 матчів з 22, забив гол московському «Торпедо», усе було чудово! Мені дали кімнату в комунальній квартирі в Михайлівському провулку, де перед цим мешкав Віктор Каневський. Наприкінці сезону в нас було велике турне Африкою (Єгипет, Судан, Ефіопія), яке закінчилося в січні 1959 року. Підготовку до сезону ми почали з великим запізненням, і команду знову прийняв Олег Ошенков. «Динамо» провалило перше коло й було на останньому місці. Склад команди постійно тасувався. Підійшло підкріплення з Ужгорода (Турянчик, Гаваші, Сабо). Увечері перед грою в Москві зі «Спартаком» Ошенков визначив склад на гру, а вранці з командою працював уже В’ячеслав Соловйов. Ми перемогли – 1:0! Гра пішла, і нарешті вийшли на «своє» сьоме місце, звичне для п’ятдесятих років.
- А потім настав шістдесятий рік!
- Ми дуже добре почали сезон. Соловйов ставив три «хави» (Войнова, Сабо та мене), які вели гру. Сезон склався вдало, ми посіли друге місце, поступившись дуже сильному тоді московському «Торпедо». Я багато грав, і ніщо не віщувало того, що трапилося зі мною наступного року.
- А що трапилося?
- А те, що «Динамо» стало вперше чемпіоном, але я був уже не в команді, і навіть забив їй гол. Але все по порядку. Проти спрацювали життєві обставини. Спочатку мені видалили апендикс, і я пропустив початок підготовки, трохи згодом, коли вже був на зборах, помер батько, і я знову згаяв частину підготовчого періоду. Склад команди стабілізувався вже без мене. Усе це завершилося неприємним інцидентом перед тренуванням дублерів, з якими я мав грати. Тоді з Соловйовим поговорили на підвищених тонах. Розмова закінчилась тим, що Соловйов вилаявся і жбурнув у мене сітку з м’ячами. Зараз розумію, що був неправий, але тоді… Соловйов викреслив мене зі складу, і я мусив піти. У середині сезону я повернувся до московського «Динамо», у складі якого в липні вийшов на поле проти «Динамо» київського. Ми виграли 5:0! Раз відзначився і я. Двічі кияни забили собі. Але чемпіонат урешті завершився здобуттям чемпіонства киянами, а ми залишилися одинадцятими. Незадоволене керівництво призначило тренером Олександра Пономарьова, якому я виявився непотрібним.
- А кому ви виявилися тоді потрібним?
- «Шахтарю»! Я знову опинився під керівництвом Олега Ошенкова і провів у Донецьку шість сезонів, але це вже інша історія. У кінці 1967 року Ошенков сказав мені: «Володю, тобі вже тридцять другий рік – час закінчувати. Можеш ще пограти, наприклад, у Жданові (нині – Маріуполь)». Я й пограв ще 1968 рік за тамтешній «Азовець» та чернівецьку «Буковину», але не знаходив спільної мови з тренерами, які призначалися в ці команди. 1969 рік почав у чернігівській «Десні», але чергова травма на зборах примусила мене завершити футбольну кар’єру.
- Що було після футболу?
- Я повернувся до Києва, три роки побув у футболі – тренував команду київського заводу «Арсенал». А потім працював не за футбольною спеціальністю. Щоправда, певний час був організатором ігор ветеранів київського «Динамо». З тими, хто ще живий, я підтримую тісні зв’язки, мені наступного року буде вже сімдесят п’ять, і друзів, на жаль, залишається все менше й менше.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» (Київ)
