Андрій Шахов (Заступник головного редактора журналу «Футбол»)
Якби мене попрохали назвати найважливішу особистість в історії «Динамо», не замислюючись, назвав би Валерія Васильовича. До всіх найзнаковіших віх в історії команди - двох Кубків кубків, Суперкубку Європи, трьох півфіналів Кубка і Ліги чемпіонів, навіть до першого чемпіонства в історії клубу - він причетний. І найголовніша проблема нинішнього «Динамо» в тому, що Київ виховав чимало талановитих футболістів, але такого тренера, такої харизматичної особистості на чолі команди немає вже майже 17 років. «Динамо» дало футболу трьох володарів «Золотого м'яча», але великий тренер був тільки один.
Сказати, що Лобановський - глиба, не сказати нічого. Здається, Кирило Лавров якось сказав, що хороший актор ніколи не стане кричати на сцені - його і так почують. Ніколи не забуду, як Валерій Васильович запросив мене і ще кількох журналістів до своєї кімнати на динамівській базі і методично пояснював ази футболу. Говорив тихо, мало не пошепки, не підвищуючи голос. І ми, журналісти, слухали його, не перебиваючи, як студенти слухають професора на першій лекції у ВНЗ. Навіть тоді переконався, що Васильович - неймовірний оратор і психолог, який умів підвести слухачів, насамперед гравців, до потрібної думки. Пам'ятаєте, як було перед півфіналом Євро-88 з Італією, коли він, розбираючи, як тоді вважалося, сильнішого суперника, сказав: «Є два шляхи: або ми будемо пресингувати, або грати від оборони, на контратаках», після чого запропонував футболістам самим вибрати цей шлях. Причому потім він розповідав, що сам-то заздалегідь вирішив пресингувати, але хотів, аби гравці самі до цього дійшли, аби проголосувавши за пресинг, узяли на себе більше відповідальності.
І в цьому весь Лобановський, який, як чудовий гросмейстер, умів усе прораховувати на кілька ходів уперед. Причому не тільки на футбольному полі, але й у роздягальні.
Ех, Васильович, як же Вас зараз не вистачає...
