Йосип Тартаковський. Уболівальник по той бік Атлантики

Особливо масово наші співвітчизники почали виїжджати в 90-х роках минулого сторіччя, коли відкрилися кордони. Так учинив і киянин Йосип Тартаковський, виїхавши до Нью-Йорка. Розпочалося нове життя, з’явилася нова робота та нові друзі. Незмінною залишилася любов до Києва та її гордості – «Динамо». Тому двічі на рік Йосип відвідує рідне місто. Під час останніх відвідин ми й поговорили, зустрівшись на стадіоні «Динамо».
    
- Народився в серпні 1945 року в Києві на Тверській, дитинство було післявоєнне. Батько-інженер воював, виходив з оточення, разом із мамою виростили трьох дітей. Минуло 70 років, але й досі в пам’яті голодні роки, черги за хлібом. У сім років за порадою брата захопився футболом, почав уболівати за «Динамо». А з 1954-го кожен матч, кожен сезон уже разом зі мною. Неповторні Коман, Зазроєв, перемога у фіналі Кубка СРСР, і ми біля радіоточки із захопленням слухаємо репортаж із Москви. Наша мама хотіла всім нам дати освіту, тож футболом доводилося займатися таємно. Бігав у школі, у дворі, бо в секцію не відпускали. Улітку 1955 року ми мешкали біля сільгоспакадемії, де тренувалися юнаки разом із Лобановським. Він тоді відпрацьовував подачі з кутових, і одного разу м’яч від прапорця залетів у ворота. Валерій – худорлявий, високий, рудий, не запам’ятати його було неможливо. Сам я грав у футбол весь вільний час: за школу, на різних турнірах. Коли мені було вже 15, однокласник Юра розповів про набір до команди «Старт», до знаменитого тренера Володимира Балакіна. Я пройшов три ступені відбору й був зарахований до старшої групи. При мені в Києві «Старт» завжди фінішував третім, після «Динамо» та Міськвно. Грав проти Бишовця, Мунтяна, Левченка, Богодєлова, Альтмана, Назарова… Три роки відіграв за «Старт», паралельно закінчив школу й за наполяганням мами вступив до дніпропетровського інституту, на гірничий факультет. У київський із моєю національністю вступити було важко, але після першого курсу вдалося перевестися до КПІ. Навчання серйозне – стаціонар, мав доскладати предмети… Коли проходив практику на «Більшовику», грав за цех, мав запрошення до головної команди заводу. Пам’ятаю, після цього зустрічав Балакіна, він підводив мене до своїх хлопців та з гордістю казав: «Дивіться, мій вихованець навчається в КПІ!» Тішився з того, що ми отримуємо не лише футбольну освіту. Так вийшло, що Балакін спершу тренував Лобановського у ФШМ, а згодом мене в «Старті». І з усіх його вихованців лише ми двоє навчалися в «політеху».

- Ви з вдячністю згадуєте Володимира Балакіна, у той час тренер багатьом був за батька…

- Час складний, багато лиха та сімейних трагедій принесла війна. Балакін був тренером-самородком, він навіть писати грамотно не вмів, не те що, як нині, проходять курси із психології, фізпідготовки чи тактики. Дуже комунікабельний, чудовий оповідач, хотів допомогти кожному з нас, у першу чергу, стати гідною людиною, а згодом уже футболістом. Його уроки дуже допомогли, і зараз із вдячністю згадую свого тренера.

- На ваших очах «Динамо» стало найкращим в СРСР. Як разом зі становленням команди змінювалися вболівальники та футбольна атмосфера в місті?

- Серйозні зміни розпочалися із В’ячеслава Соловйова та з приходом до команди киян Каневського, Біби, Лобановського, Базилевича, Онуфрієнка, згодом Соснихіна… А перелом відбувся наприкінці 60-х, коли Віктор Маслов із «Динамо» тричі поспіль став чемпіоном. Після цього в Києві про інше місце, аніж перше, ніхто вже не говорив. Валерій Лобановський же вивів команду в еліту європейського футболу. Лише згодом, в Америці, я зрозумів, чому в Києві так любили футбол. Бо тоді лише на стадіоні в людини було право вибору: за кого вболівати або проти кого. Усе інше – регламентовано, починаючи з дитячого садочка.

- Що в подальшому вас пов’язувало з футболом?

- Мене й зараз від м’яча не відірвати, у свої 72 кожного тижня граю в Нью-Йорку разом із молодими, у тому числі з моїм сином Геннадієм, який уже піднявся до посади віце-президента банку, та його сином, моїм онуком. Це вже традиція, виходимо на поле обов’язково в динамівських футболках. А в Києві в мене були певні зв’язки, нам на «Старті» квитки на домашні матчі «Динамо» продавали по 10 копійок як учасникам юнацької першості, часто вирушав із командою і на виїзди. Тоді гравці були ближчими до вболівальників. Ось приклад: після закінчення матчу на тодішньому стадіоні імені Хрущова гравці в роздягальні складали свої речі в чемодани та йшли пішки чи їхали громадським транспортом додому. Звісно, у супроводі сотень уболівальників. Кожен щось запитував, намагався завести розмову. Це дуже позитивно впливало й на самих гравців, вони усвідомлювали всю відповідальність, знали, для кого грають у футбол. Дуже часто був біля Республіканського стадіону на своєрідній толоці, я першим мав усю інформацію щодо футбольних подій.

- Попередні захоплення емігрантів на новому місці часто стають жертвами нового життя. Як у шаленому вирі Нью-Йорка вам удалося зберегти любов до футболу?

- Попервах часу ні на що не вистачало, хоча я влаштувався на роботу й одразу почав заробляти непогані гроші. Став на ноги, разом із партнером відкрив у італійському районі Нью-Йорка аптеку. Нині це моя головна справа, я в ній і керівник, і бухгалтер-фінансист, і водій… Доводиться рано вставати, весь день проводжу у справах. Але бізнес іде, річний оборот аптеки – 2 мільйона доларів, що вважається непогано. Одночасно разом із Марком Шнайдером заснували організацію «Клуб любителів спорту», проводимо заходи для наших співвітчизників, чимало з яких вже пенсіонери, причому вхід на них безкоштовний. Коли «Динамо» відзначало 85-річчя, запросили на зустріч легенд клубу: Володимира Мунтяна, Андрія Бібу, Віктора Каневського та віце-президента Олексія Семененка з уболівальниками. Прийшло чоловік 200, вони й досі пам’ятають той вечір, атмосфера була просто неймовірною. Спогади, цікаві розповіді – усе це з гумором… Є бажання провести такий захід і до 90-річчя клубу, зараз продумуємо цікавий формат. За останнє десятиріччя організовували перегляд багатьох матчів «Динамо» та збірної України. Переважно збиралися емігранти – грошей катма. Що ми робили? Вибирали приміщення, найчастіше в кафе, купували телевізор із тюнером для прийому українських каналів. Дивилися матч-два, а потім здавали його назад у магазин. В Америці з цим проблем немає, товар приймають за першої потреби. Такий трюк проробили кілька разів, маленькі хитрощі допомагали нам триматися разом, уболівати за команду.

- Недалеко від Нью-Йорка тривалий час мешкав Віктор Каневський. Як він тепер?

- Для свого віку тримається Віктор Ізраїльович непогано, зберігає оптимізм, намагається більше рухатися. Він є почесним президентом нашого клубу, 3 жовтня вітав його з 81-річчям. Багато років він із дружиною, дочкою, зятем та двома онуками мешкали в Нью-Джерсі, а зараз довелося переїхати в Коннектикут. Там дешевше і житло, і ціни на все. Після еміграції він разом з іншим відомим українським тренером Матвієм Черкаським відкрили дитячу футбольну школу. Вирушаючи до США, він вважав, що з його футбольним досвідом та знаннями мав отримати щонайменше збірну цієї країни. Але цього не сталося, бо, щоб мати таку роботу, потрібно бути не лише професіоналом, але й «своєю» людиною для місцевих. Віктор Ізраїльович не вивчив мову, що дуже обмежувало в роботі. Тримався переважно вихідців із країн колишнього СРСР, працював із їхніми дітьми. Хоча як тренер, я вже не кажу про гравця, він дуже сильний.

- І, наостанок, що побажаєте вболівальникам «Динамо» напередодні новорічних та різдвяних свят?

- Хочу звернутися до всіх, хто причетний до «Динамо» – керівників клубу, тренерів, гравців, персоналу і, звісно, відданих вболівальників, яких мільйони по всьому світу – зі словами щастя, добра та миру. Щоб чимшвидше в Україні закінчилася війна, люди жили в злагоді, радіючи кожному дню, кожній миті, яка є неповторною. Дуже багато українців мешкають в США і не хочуть втрачати зв'язок із Батьківщиною. Нехай квітне Україна, нехай «Динамо» лише перемагає! А ми завжди будемо підтримувати рідну країну та пишатися вашими успіхами.

Дмитро Шаповал

Матеріал журналу «Динамо Київ»