Володимир Малюта: «Колишніх динамівців не буває»

Володимир Малюта: «Колишніх динамівців не буває»

Сьогодні на 81 році життя перестало битися серце знаменитого лікаря ФК «Динамо» Київ Володимира Ігоровича Малюти. Футбольний клуб «Динамо» висловлює щирі співчуття рідним та близьким Володимира Ігоровича та сумує разом із ними…

До вашої уваги останнє велике інтерв'ю Володимира Малюти, записане напередодні 80-річчя видатного фахівця.

***

Він прийшов до київського «Динамо» 1975-го – ще до завоювання першого в історії команди Кубка кубків. І в кожній із сотень перемог, здобутих «біло-синіми» за ці роки, є чимала частка його праці.

Володимир Малюта. Людина-епоха. Соратник та однодумець Валерія Лобановського. Лікар, ім'я якого відомо далеко за межами України. Новатор, дослідник та справжній майстер своєї справи.

Унікальні досягнення Володимира Ігоровича в галузі медицини вже вилилися у півтора десятки запатентованих відкриттів, п'ять книг, кілька статей у авторитетних закордонних виданнях та цілу низку високих державних нагород. Але навіть напередодні 80-річного ювілею цей визначний фахівець скромно просить не акцентувати увагу на його успіхах.

– Медичною службою київського «Динамо» я завідував понад 40 років, але зрештою настав час поступитися дорогою молодим, – усміхається ювіляр. - Ось уже три роки як я залишив цей пост, охоче і з вдячністю передавши свою справу в надійні руки.

Нинішній головний лікар клубу Андрій Олександрович Шморгун – досвідчений і кваліфікований спеціаліст. Він просто нашпигований інформацією, вільно володіє англійською та підтримує хороші ділові відносини з передовими клініками Німеччини та Іспанії. Іншими словами, перебуває на своєму місці. Це людина, яку я поважаю, по-батьківському люблю, повністю довіряю їй і вважаю своїм учнем.

Щодо мене, то я залишаюся у грі, курирую кілька напрямків і пишаюся тим, що продовжую приносити користь рідному клубу. Андрій Шморгун прислухається до моєї думки, а президент «Динамо» Ігор Суркіс всіляко заохочує та підтримує дослідницьку роботу, якою я займаюся.

ЧОМУ ЗАТРИМАВСЯ ГАЛІАНІ?

- Можна сказати, що ви, під стать Валерію Лобановському, який випереджав час у процесі розвитку тренерської науки, відкриваєте нові горизонти в медицині?

– Будь-яке відкриття – це похідна від знань, що накопичуються з роками, результат вивчення праць попередників та, звичайно ж, роботи в команді. У моєму випадку – у тісній зв'язці з другом та колегою Миколою Вікторовичем Чухраєвим. Академік, грамотний інженер, він очолює фірму «Медичні інноваційні технології», що випускає багато різнопланової медичної апаратури, зокрема – власного виробництва. Той факт, що з ним співпрацюють представники Японії, Кореї, Польщі, Туреччини, країн Балтії, багато про що говорить.

Раніше з нами працював Іван Захарович Самосюк – зірковий науковець, доктор наук, але, на жаль, ось уже шість років, як його немає з нами. Ми ж із Чухраєвим продовжуємо розпочату справу. Мова про створення нових апаратів для проведення лазерної, магнітної, ультразвукової, біологічної терапії, а також їх поєднань.

Періодично мене відвідують цікаві ідеї, але якби не було поруч Миколи Вікторовича, я би просто не зміг їх реалізувати. Тепер прилади, створені на основі наших напрацювань, дають результат і слугують людям. Зокрема, тут, у медичному центрі київського «Динамо». Свіжий приклад? Зараз ми тестуємо апарат для поліпшення загоєння кісткової тканини при переломах. Абсолютно новий підхід.

– Динамівський медичний центр справді унікальний?

– Він займає чотири поверхи – ось вам один із промовистих фактів. Але давайте просто розповім про те, як його оцінювали авторитетні у футболі люди. Так, до нас приїжджав Франц Беккенбауер – людина ґрунтовна, скрупульозна і прискіплива. Він ходив по базі години зо три, всюди заглядав, розпитував, а потім сказав: «Нічого подібного у світі немає».

Колишній віце-президент «Мілана» Адріано Галліані одного разу заїхав сюди, як він сказав, на 15 хвилин, але затримався надовго. Ходив і повторював «Фантастика, фантастика!» Аналогічною була реакція і Алекса Фергюсона, для якого також влаштовували екскурсію динамівською базою.

Тож так, наш центр справді унікальний. Свого часу керівники клубу дали добро на будівництво «соляної печери», призначеної для лікування алергій, складних хронічних захворювань легень та бронхолегеневої системи. Проект дуже затратний, проте «печера» повністю виправдовує своє призначення і не має аналогів у нашій країні. Те саме можна говорити і про камеру гірського повітря, за допомогою якої ми підвищуємо витривалість футболістів. Або візьміть кріосауну, яка вважається частиною просунутої методики лікування – вона з'явилася у нас досить давно.

А ще у розпорядженні «Динамо» – кабінет функціональної діагностики, індивідуальна та групова масажні, операційна… Завдяки старанням Ігоря та Григорія Суркісів тут створено всі умови для повноцінного лікування та відновлення гравців.

 

– А якими були ці умови у 1975 році, коли ви тільки прийшли до клубу?

- Поклавши руку на серце, медичної служби як такої тоді просто не було. На першому поверсі старої бази для неї було виділено один кабінет з трьома апаратами, два з яких підлягали списанню. От і все.

Валерій Лобановський та Олег Базилевич розуміли, що така ситуація є неприйнятною і довірили мені зайнятися удосконаленням медичного господарства, виділивши під нього весь поверх. Вже через два місяці там, окрім кабінету лікаря, з'явилися кабінети функціональної діагностики, фізіотерапії, стоматології, а ще маніпуляційна, масажна… Без надмірностей, але за мірками того часу – все, що потрібно було для серйозної команди.

ПІОНЕР ІЗ КЕМЕРОВО

– Як відомо, до переїзду до Києва ви працювали хірургом у Кемерово. Як футбол увійшов у ваше життя, і як ви познайомилися з Валерієм Лобановським?

- Це довга і почасти дивовижна історія. У Кемерово я завідував великим онко-хірургічним відділенням із щорічним планом у тисячу операцій. Паралельно грав у футбол, хокей, виконав норму кандидата в майстри спорту з плавання... Одного разу місцеві футбольні зірки брати Раздаєви, з якими я познайомився зовсім випадково, запросили мене до «Кузбасу», який виступав у першій союзній лізі. У команди взагалі не було свого лікаря, і я просто на місці влаштував імпровізований медогляд. Закінчилося все тим, що я взяв шефство над колективом – не займаючи в клубі жодної офіційної посади, допомагав хлопцям, чим міг, продовжуючи працювати за місцем своєї основної роботи.

Так тривало кілька років, і весь цей час мені не давала спокою одна думка: клуб, опікуваний таким гігантом, як Новокемерівський хімкомбінат, заслуговує на кращі умови та краще ставлення. Футболісти грали на тому ж полі, на якому тренувалися, на зборах тулилися в санаторіях та дитячих садках… Як тільки випала нагода, поділився своїми сумнівами з другим секретарем обкому партії Леонідом Горшковим, дружину якого мені довелося оперувати, і з яким я раніше вже перетинався з приводу низки організаційних питань.

Можливо, до моїх слів про необхідність спорудження відновлювального центру для «Кузбасу» Горшков поставився не до кінця серйозно, проте запропонував мені представити проект. Я надто довго виношував цю ідею, аби спасувати. Озброївшись пачкою паперу, олівцями, фломастерами, лінійкою, засів у вільному кабінеті, і вже за чотири години все було готове. Проект вийшов ґрунтовний – кілька полів, 13 медкабінетів, місце для паркування автобуса. Спочатку обомлілий Горшков вивчав усе це досить довго, але потім промовив: «Розумно». Далі просто взяв ручку та вивів на першій сторінці: «Товаришу Нестеренку – до виконання».

Нестеренко був генеральним директором заводу, і йому я наступного дня особисто відніс всю документацію, чим, звичайно, теж шокував. Але резолюція секретаря обкому була схожа на наказ, так що маховик закрутився.

Я тримав руку на пульсі, робив все, що від мене залежить, аби справа рухалася швидше. І врешті-решт база була побудована! У Кемерово працювали десять великих заводів, через що атмосфера там часом нагадувала газову камеру, але новий будинок «Кузбасу» звели за двадцять кілометрів від міста, у зеленій та відносно чистій зоні

Ну а далі – пішов розголос. Виявилося, що подібного відновлювального центру немає жоден інший клуб у країні! До нас стали приїжджати журналісти центральних спортивних видань – у популярному тижневику «Футбол-Хокей» для моєї статті виділили цілий розворот. Пізніше я навіть видав книжку – з досить простими порадами для спортсменів.

– Тобто ви переходили у команду Лобановського справжньою знаменитістю?

- Принаймні він про мене чув. Обіймаючи умовну посаду лікаря «Кузбасу», я брав участь у навчальних семінарах, що проходили у Москві наприкінці кожного року.

У ті самі терміни там же збиралися і тренери. Якось я підійшов до Лобановського, який вперше приїхав на семінар як наставник «Динамо», представився і висловив бажання відвідати його клуб – так би мовити, для підвищення кваліфікації. «Це не ви у нас, а ми у вас маємо вчитися», – відповів він. На тому перша розмова й закінчилася.

Запрошення ж від Валерія Васильовича надійшло завдяки рекомендації Льва Кожанова – лікаря, з яким я потоваришував на одному із семінарів. Лев Вікторович перебрався до «Динамо» із «Шахтаря» разом із Базилевичем, але справи у новому клубі у нього не пішли – так буває. Вже звільняючись, Кожанов запропонував тренерам мою кандидатуру як другого лікаря – у пару до Віктора Берковського, який уже працював у команді.

І ось 5 грудня 1974 року я отримую телеграму. «Перезвоніть В.Лобановському (номер телефону) з приводу працевлаштування до «Динамо» Київ». Я був просто приголомшений! Того ж вечора набрав Валерія Васильовича, а через кілька днів ми вже розмовляли з ним у Москві, куди він приїхав у справах разом із Базилевичем та своїм асистентом Олександром Петрашевським. Все пройшло добре, і Лобановський висловив зацікавленість у нашому співробітництві. Але уточнив, що мою кандидатуру ще має затвердити Михайло Бака – легендарний міністр, який займався спортом в Україні. То був останній етап «перевірки».

Лише коли перед Новим роком уже в Києві зі мною переговорив Михайло Макарович, який протягом двох годин розпитував мене про футбол, про Кемерово, про мою кандидатську, а також про театр і літературу, у питанні мого переходу в «Динамо» було поставлено крапку.

З лікарні, де я працював, мене не хотіли відпускати. Головлікар вважав мене своєю правою рукою, говорив, що шокований моїм вчинком, і всіляко намагався змусити передумати. Але я наполіг на своєму. 15 лютого зробив останню операцію, а вже 19-го прибув до Києва.

«СПАТИ ПОТРІБНО В ЛІЖКУ»

– Чи легко адаптувалися на новому місці?

- Ні, але я і не мав на цей рахунок особливих ілюзій. Знав, що футбольна команда – це сім'я, що чужого вона приймає до своїх лав із великим небажанням. Рік, мабуть, я притирався до хлопців, а вони до мене. Були у мене навіть свої «вихователі», які вводили у курс справи – Володя Мунтян, Володя Трошкін (сміється). Але, зрештою, подолав я і цей бар'єр.

 

– І все ж рівень вимог до вашої роботи в Кемерово та Києві був абсолютно різним, чи не так?

– Безперечно. Скажу більше, у перші місяці Лобановський мав усі підстави звільнити мене у зв'язку з недостатнім рівнем моєї компетентності. Якось, вже набравшись досвіду, я висловив цю думку тренеру, і він погодився.

Так, я був процвітаючим хірургом, другою людиною на кафедрі, на мені було ціле відділення, найважчі операції я робив сотнями, а всього провів їх близько трьох із половиною тисяч. Але спортивна медицина при цьому залишалася лише моїм хобі. А робота у «Кузбасі» – аматорством. За останній рік один його футболіст травмував хрестоподібні зв'язки, двоє інших – меніски, а у Києві таке могло статися протягом тижня! У Кемерово за сім років я зафіксував десять м'язових ушкоджень, у «Динамо» за один 1975 рік – 78! Ось вам різниця.

Тут мої навички щодо видалення шлунка або проведення резекції прямої кишки нікого не цікавили – я мав займатися зовсім іншим. Відповідно, мій напарник Віктор Берковський, як футбольний лікар і як практик, знав і вмів набагато більше.

Прагнучи відповідати своїй посаді, доводилося працювати на змор, питати, вчитися, просиджувати годинами у бібліотеках. Якось Лобановський, приїхавши вночі на базу, побачив світло, що пробивалося з-під моїх дверей. Заглянув, а там я – соплячий над книгою. Руку поклав мені на плече і каже тихенько: «Спати треба в ліжку».

Очевидно, бачачи, що я й так не сиджу склавши руки, Валерій Васильович не тиснув на мене. Більше того – допомагав. Бувало, підійде: «Володимире Ігоровичу, у мене самого була така травма. Ось що треба зробити...»

Він був дуже делікатний. За весь час роботи з Лобановським я лише одного разу почув від нього матюки. Це було восени 1975-го під час домашньої гри з «Олімпіакосом». Віктор Матвієнко, який діяв на дальній брівці, отримав травму, а ми з Берковським уперше забули домовитися, хто саме з нас має бігти та надавати допомогу. Ось ми дивимось один на одного, Матвієнко лежить, а тут ще й атака на ворота «Динамо». Лобановський як закричить: «Та що ж ви там обоє сидите?!» І далі – за текстом. Як біг не пам'ятаю – отямився вже біля травмованого гравця. Ні до, ні після того Лобановський так не зривався.

- У чому зазвичай виражалася крайня міра його невдоволення?

- І без недрукованих виразів він міг добре придрукувати. Так само як і серйозно попередити.

Якось під час матчу, у присутності Лобановського, я мав необережність висловитись про гру одного з футболістів. Валерій Васильович потім підходить: «Я дивлюся, Володимире Ігоровичу, вам час приймати команду». То був дзвіночок, і я його почув.

Деколи ми з тренером розмовляли про футбол тет-а-тет. Я питав, а він, як був настрій, пояснював, допомагав розібратися у якихось деталях. Але публічно лізти зі своїми рекомендаціями до футбольних справ я не повинен був.

ВИРОК ЛОБАНОВСЬКОГО

– Яким вам згадується Валерій Васильович у повсякденній роботі?

– Скажу просто: Лобановський був генієм! Він першим вимовив фразу «управління тренувальним процесом». Він першим переклав тренувальний процес на рейки науки. Він знав, що робитиме через два тижні, як робитиме і чому! Валерій Васильович був найрозумнішою, найграмотнішою, найосвіченішою людиною. Це стало зрозуміло з перших секунд розмови з ним!

У кабінеті в нього лежали чотири книги, які добре характеризували Лобановського як особистість. Перша книга – «Основи спортивного тренування» Лева Матвєєва. Друга – «Дзеркало сцени» Георгія Товстоногова. Третя – «Нариси сучасної дипломатії». Четверта – «Сучасний тренувальний процес».

Його манера триматися і пояснювати свої думки, його постава, його поведінка, навіть його підібраний зі смаком одяг був зразковим. До нас приїжджали високі начальники, для яких тренер футбольної команди був по суті порожнім місцем. Але Лобановського це не стосувалося - на нього вони дивилися з винятковою повагою.

– А як були вибудовані ваші стосунки з Валерієм Васильовичем?

– Лобановський довіряв мені, прислухався до моїх рекомендацій, хоч догмою вони для нього не були. Щодня я знайомив його з поточною ситуацією у команді – з усім, що стосувалося травм, хвороб, готовності футболістів до роботи тощо. На підставі цієї інформації тренер приймав рішення, але покладався, зокрема, на свій ігровий досвід та власні знання.

Пам'ятаю, в якомусь із перших моїх динамівських сезонів, надаючи результати обстеження команди та свої коментарі, я звернув увагу Валерія Васильовича на дуже неважливий стан одного гравця. Але починається матч, і, дивлюся, цей хлопець – у стартовому складі! Я по молодості розлютився: мовляв, я доповів, ви проігнорували, надалі взагалі нічого робити не буду. Дитячий садок, загалом.

Лобановський відреагував спокійно. «Ви, – ​​каже, – виходите із суто медичних фактів, але забуваєте про ігровий аспект. Футболіст, якого ви радили не ставити на гру, навіть у своєму поганому стані принесе більше користі, аніж той, якого ви рекомендували. Надавати дані про готовність команди та робити свої висновки – ваш обов'язок. А моє право вирішувати, як усім цим розпорядитися».

Був випадок, коли Валерій Васильович навіть випустив на поле травмованого гравця – я знову не стримався і так би мовити, висловив своє здивування. Але «травмований» провів матч чудово, що, як зауважив тренер, мало стати для мене уроком. «Послухай я вас, – сказав він. – ми цілком могли б не дорахуватися важливих очок. Ваша думка цінна для мене, але я також знаю своїх футболістів та їхні можливості».

– Не сумніваюся, що у командах Лобановського вистачало бійців, здатних грати з ушкодженнями.

- Ще б пак! Наприклад, Володя Безсонов, Андрій Баль, Толя Дем'яненко, Сергій Балтача були справжніми воїнами.

Візьмемо, скажімо, фінал Кубка кубків проти «Атлетико» у 1986 році. Напередодні у Балтачі виникли проблеми з ахіллом. Біль, хрускіт, посиніння… У нашому розпорядженні було лише півтори доби – змогли надати хлопцеві лише мінімальну допомогу. Незадовго до перерви Сергій звалився на газон – розрив. Після матчу я підійшов до нього: вибач, кажу, що не чинив опір твоїй участі у грі. Якби ви це зробили, відповідає він, я вас зненавидів би. Залізна людина. Знав, наскільки великий ризик і все одно рвався в бій.

Набагато рідше траплялися зворотні приклади, які викликали у Лобановського миттєву реакцію. Грали ми одного разу в Ташкенті з «Пахтакором». Спека, поступаємося після першого тайму, Васильович як тигр кидається по роздягальні, і тут я чую, як молодий футболіст шепоче на вухо: Я грати не можу. У мене палець болить. Знімай, говорю, швидко бутсу – подивлюся, що в тебе там. Але виявилося, що хлопця турбував палець на руці... Лобановський почув, підійшов, дізнався, в чому справа. Потім вийшов до центру кімнати: «У нього болить палець! (І вже до футболіста). Роздягайся, непорозуміння». Це був вирок: хлопець покинув команду буквально за кілька тижнів.

– І все ж таки за Лобановського «вмирали»…

– За ним йшли у вогонь, у воду – куди завгодно. Пам'ятаю, після однієї з ігор виявив, що наш футболіст, отримавши травму в першому таймі, зазнавав болю до фінального свистка – це спричинило ще більші проблеми. Чому, питаю, заміни не попросив? А він: «Та як я міг?! По-перше, ми програвали. По-друге, я бачив, як на лавці Васильович гойдається...»

КОНЧА-ЗАСПА – ДРУГИЙ ДІМ

- Чи були у вашій практиці випадки дивовижних одужань футболістів, яким, здавалося, може допомогти лише диво?

- Я не люблю говорити про дива щодо медицини. Лікування має бути кваліфікованим (усміхається).

Проте ситуації, коли хлопці, ризикуючи здоров'ям, прискорювали темпи свого відновлення, справді мали місце.

Так, одного разу Андрію Балю розірвали гомілку. Рана, що розвалилася, - 10-12 см, до окістя. Ми все це добре зашили, але після операції хлопець, зрозуміло, пересувався на милицях. Лобановський турбується: мовляв, коли чекати на повернення? За кілька тижнів знімемо шви, кажу, і він буде ваш.

Але минає днів сім, і заявляє Баль: «Піду побігаю!» Спробував відмовляти – марно. Нарікати тренеру – теж немає резону. Ще день минає, і Баль вирушає на тренування, а потім потрапляє до стартового складу на гру зі «Спартаком»! І хоча ми Андрієм весь цей час щільно займалися, все одно були проти такого стрімкого та необґрунтованого повернення на поле. Але він усе витримав, та й «Спартак» ми тоді добряче відвозили.

– У таких принципових матчах ризик отримати травму напевно був значно вищим.

- Звичайно. Поступатися ніхто не хотів, грали жорстко, але нишком бити було неприйнятно. Те саме, наприклад, стосувалося наших зустрічей з тбіліськими динамівцями. Як казав знаменитий коментатор Коте Махарадзе, зустрічі «друзів-суперників».

Якось у виїзному кубковому півфіналі, у 1980 році Давид Кіпіані, який у житті муху б не образив, небезпечно підкотився під Толю Конькова. Щиток убік, гомілка розвалена… Давид потім приходив до нашого півзахисника – вибачався зі сльозами на очах. Мало того, наступного дня тбіліські гравці прийшли провідати Конькова до лікарні – принесли до палати мандаринів, кавунів, динь! Було зворушливо і весело водночас.

– Знаю, до вас досі звертаються по допомогу колишні гравці «Динамо».

– Справді, з багатьма хлопцями я зберіг теплі дружні стосунки. Ті ж Леонід Буряк, Володимир Мунтян, та й не лише вони, можуть зателефонувати, приїхати на базу. Обов'язково подивимося, обов'язково допоможемо. Наш клуб – як велика родина, і колишні футболісти «Динамо» так само залишаються нашими гравцями.

 

- Не помилюся, якщо скажу, що база в Кончі-Заспі стала для вас другою домівкою?

– Вона нею і є. Графік у нас щільний. Я не складаю розкладів, не веду відповідних записів, але все пам'ятаю і чітко знаю, коли і що я повинен робити. Якщо ж відбувається щось непередбачене – доводиться перекроювати плани. У тому числі й домашні. Взяти, наприклад, Андрія Шморгуна. Збір починається о 12.30, а він о 9-й ранку вже на місці. Команда роз'їжджається, а він залишається на базі. Мене самого робота не раз змушувала ночувати у Кончі-Заспі. Дружина не в захваті, але що вдієш. Нормований робочий день – це не для нас.

– Коли ж ви відпочиваєте?

– У грудні я на два тижні поїду до Хмільника, до санаторію «Південний Буг» – це традиція, що давно склалася. Влітку у моєму розпорядженні ще два відпускні тижні. З колегами ми звичайно погоджуємо всі терміни, тому на базі завжди обов'язково є лікар, обов'язково масажист.

– Як збираєтесь відзначати ювілей, Володимире Ігоровичу?

– Скромно. Щодо домашніх урочистостей, то окрім дітей до мене прийдуть троє друзів з дружинами – академік Микола Чухраєв, про якого я вже розповідав, відомий журналіст Сергій Васильєв, з яким ми знайомі дуже давно, та Руслан Сергієнко – завідувач сучасної клініки ортопедії, де вже неодноразово оперували гравців «Динамо».

Ну а на роботі… Я, звичайно, зберу хлопців на святкове чаювання, де обов'язково скажу, що без них, без їхньої щоденної допомоги, я не зміг би досягти нічого. Я віддав клубу 46 років, але, як і раніше, лише відображаю роботу багатьох ланок цієї згуртованої команди. Я живий, здоровий і продовжую виконувати свої обов'язки завдяки колегам. Якби в нашій службі колектив був із червоточиною, нічого б не вийшло. Але у нас усі один за одного – горою.

На превеликий жаль, тяжко захворів і був прооперований багаторічний масажист «Динамо» Павло Швидкий. Будучи справжнім гуру у своїй справі, працювати він не може. Але хлопці йому регулярно дзвонять і дають зрозуміти, що він, як і раніше, член команди, її лідер. І ось такі стосунки не купити за жодні гроші.

***

Володимир Ігорович МАЛЮТА

Кандидат медичних наук. Заслужений лікар УСРР.

Народився 9 серпня 1941 року в Улан-Баторі.

Закінчив Томський державний медичний інститут (1965).

Працював ординатором, лікарем, завідувачем відділення у лікарні м. Кемерово (1964-75).

Працював на громадських засадах лікарем клубу «Кузбас» (1967-75).

З 1975 року – лікар Київської ради «Динамо» (першої команди ФК «Динамо»).

До 2018 року очолював медичний центр клубу.

Нагороджений Орденом «За Заслуги» І, ІІ, ІІІ ступенів, орденом Князя Ярослава Мудрого, почесним знаком Федерації футболу України – медаллю «За заслуги».

Костянтин ПАТКЕВИЧ, «Футбольний клуб»

Інші новини

Титульний партнер
Технічний партнер
Офіційний партнер