2 травня 1986 року київське "Динамо" завоювало другий у своїй історії Кубків володарів Кубків-1985/1986, упевнено обігравши мадридський "Атлетико" з рахунком 3:0.
Своїми спогадами про фінал у Ліоні з офіційним сайтом "Динамо" поділився один із творців динамівського тріумфу - півзахисник команди Павло Яковенко.
- Павле Олександровичу, як проходила підготовка до фінального двобою з "Атлетико"? Чи були якісь особливості?
- Підготовка проходила у звичайному режимі. Ми тоді проводили матчі через два дні на третій або через три на четвертий. Перед фіналом Кубка Кубків зіграли зі "Спартаком", далі у нас був переліт через Москву в Париж, звідки ми вирушили до Ліона. Зрозуміло, якої важливості була ця гра, але чогось особливого в нашій підготовці не згадаю. Встигли добре вивчити суперника.
- Чи вплинула на підготовку Чорнобильська трагедія, яка сталася за кілька днів до фіналу?
- Ми про це не знали. Коли ми їхали на гру зі "Спартаком", в автобусі були розмови, що вночі вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС. Але тоді ніхто не розумів, що сталося. 27 квітня на матч із москвичами на Республіканському стадіоні в Києві зібралися 100 тисяч глядачів, ми виграли з рахунком 2:1. А після гри вирушили до Москви, звідки полетіли до Франції. Уже там, у Франції, журналісти, які нас зустрічали, ставили питання про Чорнобиль, але ми думали, що нічого страшного не сталося, пожежа - і все. Інформації не було.
- Якою була установка Лобановського на гру? Чи були персональні завдання для вас особисто?
- Ми регулярно награвали на тренуваннях малюнок і почерк гри, який повинен бути на полі - у домашніх і виїзних матчах. Кожен із нас знав, куди бігти, яку позицію треба зайняти при стандарті або в певному ігровому моменті. Наша команда в цьому плані була дуже навчена, колективні дії були на пристойному рівні.
Єдине, ми відзначали сильні сторони у суперника, виділяли виконавців. "Атлетико" ми вивчили, для нас це проблемою не було. У півфіналі мадридці грали з командою "Баєр Юрдінген", ми цю зустріч дуже добре розібрали, а також подивилися попередні їхні матчі. Гра "Атлетико" для нас загадкою не була. Знали досконало, який гравець діє на якій позиції, правша він чи лівша. Інша справа - реалізація на полі, адже у фінальній грі відповідальність іншого рівня.
Що стосується персональної опіки суперників, то я такого у нас не пригадаю. Хіба що коли ми готувалися в збірній до матчів, наприклад, з Нідерландами або Францією, де виділялися ван Бастен і Платіні.
- Значить, ви вивчили шлях "Атлетико" до фіналу і знали, що мадридці пройшли турнір без поразок. У зв'язку з цим не відчували недооцінки з боку більш досвідчених суперників? І чи не було якихось провокацій чи брудної гри від іспанців?
- Ні, недооцінки у свій бік ми не відчували. На полі була тільки спортивна боротьба, жодних провокацій не пригадаю.
- Якою була атмосфера на трибунах ліонського "Стад Жерлан"?
- На початку матчу підтримка уболівальників була на боці "Атлетико", але потім, по ходу гри, вона стала більш нейтральною. А наприкінці поєдинку трибуни більше вболівали за нас.
- Ви були на той момент наймолодшим гравцем у складі "Динамо". Як у 21 рік виходити на поле у фіналі Кубка Кубків, як налаштовували себе на вирішальний матч?
- Найбільш хвилюючою була перша гра - в 1/16 фіналу з "Утрехтом". Це був старт єврокубків, до того ж ми на виїзді програли з рахунком 2:1, і в домашній грі пропустили першими. Але змогли здобути перемогу 4:1, і тоді президент "Утрехта" сказав на прес-конференції, що його команда програла майбутньому володарю Кубка.
Ми до цих слів не відносилися серйозно. У нас паралельно йшли матчі чемпіонату СРСР і єврокубків. Ми втягнулися в такий режим. Це була щоденна робота, починаючи зі зборів. Якщо хвилювання перед матчами з іменитими суперниками і було, то воно йшло після установок Лобановського, коли ми розбирали суперників і як повинні проти них грати. Валерій Васильович все чітко роз'яснював, тому хвилювання пропадало, оскільки ми точно знали, що повинні робити на полі.
- Чи відчували ви тиск не лише спортивного характеру, мовляв, граєте за цілу країну, та ще й із представниками капіталістичного табору?
- Так, ми відчували, що граємо за країну. Звичайно, були напуття, була відповідальність. Ми розуміли, що за нами спостерігає велика аудиторія, яка вболіває не тільки за "Динамо", але й за СРСР. Було хвилювання, що ми представляємо цілу країну і нам потрібно перемагати.
- Динамівці, які брали участь у матчі з "Атлетико", згадували, що команда скромно відзначила перемогу з шампанським у готелі, а потім полетіла до Москви, звідки частина гравців вирушила в розташування збірної, а частина - до Києва. Чи встигли в такому графіку відчути момент тріумфу?
- Після матчу з "Атлетико" ми випили шампанського, відразу повечеряли, а потім поїхали в Париж на автобусі. Може, там хтось і встиг відзначити перемогу, але вже під контролем, адже багатьох із нас чекала поїздка в розташування збірної. Плюс тренувальний процес у Лобановського - із цим було складно. Особливих святкувань не було.
Якби не було матчу збірної, і ми всі приїхали до Києва, можливо, атмосфера була б іншою. А так ми прилетіли в московське "Шереметьєво", нас зустріли два автобуса, один - для збірників, а інший - на Київський вокзал, звідки частина команди поїхала до Києва. Я потрапив до числа збірників. Після приїзду в розташування національної команди нас привітали - і ми відразу включилися в тренувальний процес, почали готуватися до товариської гри зі збірною Фінляндії напередодні чемпіонату світу.
