Протягом дванадцяти років жоден із радянських клубів не ставав чемпіоном країни двічі поспіль. На київському Центральному стадіоні, що збільшив місткість до 100 тисяч, підопічні Віктора Маслова зробили це, встановивши в тому сезоні кілька рекордів, які так і не будуть побиті.
Вважається, що утримати титул складніше, ніж його завоювати. Чинним чемпіонам після тріумфального сезону непросто знаходити мотивацію, багатьом не під силу випробування славою, а суперники, тим часом, грають проти них із особливим настроєм та самовіддачею.
І, напевно, не випадково тренер київського «Динамо» Віктор Маслов в одному з інтерв'ю напередодні чемпіонату-1967 на слова журналіста про те, що читач хоче все знати про чемпіонів, досить різко заявив: «Добре б забути про те, що ми чемпіони, і почати все спочатку. Ось уже багато днів займаємось тим, що спускаємося з хмар на землю. Це нелегко, золоті медалі ні-ні, та й починають брязкотіти…»
Можливо, цим частково і можна пояснити не найпереконливіший старт київського «Динамо» у 29-му чемпіонаті СРСР. Пам'ятається, шлях до свого першого золота 1961-го команда розпочала із серії з п'яти виграшів. 1966-го на такому ж відрізку здобула чотири перемоги із загальною різницею м'ячів 15:1 при одній нульовій нічиїй. Тепер же у стартових п'яти турах вдалося виграти лише два матчі, причому обидві перемоги вийшли непростими, мінімальними. Втім, про все – по порядку.
Чемпіонату-1967 передував експеримент, який організувала федерація футболу СРСР. Командам вищої ліги та найкращим із першої було запропоновано зіграти передсезонний турнір «Пролісок», який вирішили провести у лютому-березні у тренувальних центрах Закавказзя, Середньої Азії та Чорноморського узбережжя.
Далеко не всі тренери прийняли нововведення з натхненням, оскільки їхнім командам треба було місити бруд на розмоклих та засніжених полях. Однак єдиним клубом, який проігнорував «Пролісок», у результаті стало київське «Динамо». Віктор Маслов категорично відмовився відходити від розписаних планів підготовки до сезону: команда традиційно відбігала у Києві кроси та попрацювала у залі, а потім поїхала на збір до Гагри. Зрозуміло, московська преса обрушила на Маслова шквал критики. Але тренер мав що відповісти.
«Який сенс комкати підготовчий період, ламати звичне, поступове втягування в сезон? Ми готуємось за планом минулого року. Він приніс нам першість і Кубок, і міняти його не збираємося! – пояснив Віктор Олександрович в інтерв'ю київському «Комсомольському знамені». Хід чемпіонату та його підсумки лише підтвердили правоту та прозорливість наставника.
Сезон розпочався для «Динамо» із вояжу до Закавказзя. Почин загалом вийшов непоганим – перемогу у бронзового призера 1966 року «Нафтовика» вирвали в рівній боротьбі завдяки фірмовому дальньому удару капітана Андрія Біби (на фото разом з Едуардом Маркаровим перед урочистим підняттям прапора), а з «Араратом» при помітній перевазі у другому таймі.
Потім до скарбнички впали ще два очки. За мінімальну перемогу над "Спартаком" у першому матчі року на рідному Центральному стадіоні. Тут головним героєм виявився Йожеф Сабо (на нижньому фото, зробленому саме перед тією грою – шостий зліва). Того дня він забив, як свідчать очевидці, один із найефектніших м'ячів у кар'єрі: обіграв на правому фланзі Анатолія Крутікова, змістився трохи ближче до центру та потужно вистрілив у дальню «дев'ятку» метрів із 30, а то й більше! І хоча воротар гостей Володимир Маслаченко, здавалося, все бачив, та й стрибучістю відзначався відмінною, дотягнутися до м'яча не зумів.
Натомість його київський візаві Євген Рудаков того вечора був бездоганний – на його рахунку, як мінімум, два порятунки після ударів Саркіса Овів'яна з лінії штрафного майданчика та близької відстані. Загалом, говорячи сучасною мовою, Рудаков став другою зіркою того матчу. От тільки треба було такому статися, що вже через тиждень після перемоги над спартаківцями динамівський воротар потрапив до антигероїв, проваливши матч із головним конкурентом. Щоправда, тоді ще кияни не думали, що подібний статус примірять на себе їхні московські одноклубники...
