Ніхто із «соловйовської» золотої команди так довго не затримався в перших шеренгах великого футболу, як Йожеф Сабо. Його ім'я на слуху до сьогодні – настільки, як, можливо, жодне з імен гравців тієї славетної когорти. Навіть ім'я Лобановського.
Йожеф Сабо дебютував у «Динамо» 1 червня 1959 року в матчі, який привернув загальну увагу хоча б через бренд команди-суперника. До Києва на товариську зустріч прилетів знаменитий лондонський «Тоттенхем Хотспур».
Зазвичай пишуть: Йожеф Сабо – типовий представник «закарпатсько-угорської» хвилі, яка вливала в «Динамо» свіжі сили неодноразово в минулому столітті. Насправді – нетиповий.
Більшість закарпатського «братства» у стані біло-синіх – технарі-творці. До таких спокійно можна віднести як тих, хто одягав форму з літерою «Д» на грудях наприкінці 40-х років: Михайла Комана, Яноша Фабіана, Золтана Дьорфі, Дезидерія Тофта, Золтана Сенгетовського, так і футболістів пізніших поколінь: Василя Раца, Івана Яремчука.
Сабо ж, навпаки, – класичний «боєць». Подібних, схильних до руйнування виконавців із числа закарпатських «донорів» столичної команди можна спокійно перерахувати на пальцях однієї руки: Тиберій Попович, Федір Медвідь, Степан Решко.
До речі, цікава деталь. Це зараз вона може здатися дивною, а тоді, гадаю, не всім футболістам, хто потрапив під цей «каток», це подобалося. Я маю на увазі перекручування рідних імен гравців – угорських, словацьких, суто західноукраїнських – на «типові радянські». Так, у Медвідя «забрали» ім'я Ференц, у Раца – Ласло, у Решка – Стефан. Сам Сабо теж не уникнув подібного «перехрещення». За часів кар'єри гравця у протоколах писати не Йожеф, а Йосип.
Однак повернемося на футбольні поля. Найзнаменитіший епізод його кар'єри гравця, який увійшов до історії навіть не клубу, не збірної СРСР, а до міжнародної історії футболу, це півфінальний матч чемпіонату світу 1966 року в Англії між збірними Союзу та Західної Німеччини. Уже на 8-й хвилині гри Сабо рішуче йде в підкат проти Франца Беккенбауера та отримує важку травму. Провини в тому «Кайзера Франца» не було. А заміни на чемпіонатах світу в ті часи не дозволялися.
Ось Сабо й залишається на полі, для повного щастя йому лише милиць не вистачало. Але тут збірну СРСР підстерігає ще одне випробування: у правого края Ігоря Численка здають нерви після чергового дрібного фолу проти нього з боку опікуна – Карла-Хайнца Шнеллінгера. Арбітр вилучає радянського форварда, і збірна СРСР залишилася грати 9 із «половиною» гравців проти 11 німецьких. Тією самою «половинкою», який старався чинити повноцінний опір одній із найкращих команд світу, і був Сабо.
Цікаво, що Йожеф не виділявся якимись особливими фізичними даними, необхідними якщо не для «тафгая», то для бійця точно. Візуально його не порівняти ні з більш високим Вагізом Хідіятулліним, ні, тим паче, з більш потужними Сергієм Горлуковичем та Олегом Лужним. Навіть від приблизно рівного йому по зросту Дженнаро Гаттузо Сабо відрізнявся більш витонченою фігурою. Але тільки не азартом.
Утім, було б несправедливо бачити в Йожефу лише «пітбуля» київської золотої епохи 60-х. Він часто із задоволенням та вміло підключався до атак. Як для півзахисника швидше оборонного плану забив чимало голів за клуби та збірну СРСР – 59. Особливо Сабо був небезпечний для воріт суперника при виконанні «стандартів» – він був штатним пенальтистом команди, а з Серебряниковим вони «ділили» виконання штрафних.
Свою знамениту «дугу» Віктор Петрович виконував поблизу лінії штрафного майданчика. А якщо команда отримувала право для удару подалі від воріт, то це вже була монополія Сабо. До нього визнаним фахівцем із дальніх ударів у «Динамо» був Юрій Войнов. Ймовірно, Йожеф щось перейняв у більш досвідченого партнера.
У Сабо була власна теорія переваг дальнього удару: той завжди повинен бути дуже сильним, щоб швидкість польоту м'яча зашкалювала. Воротарі зазвичай не очікують удару здалеку, тому нерідко запізнюються з кидком. А якщо і встигають зреагувати, то не в змозі взяти м'яча намертво. Отже, м'яча можна ще й добити у ворота. Крім того, дальній удар не вимагає тривалої підготовки. Він проводиться з порівняно спокійного сектора поля, де гравців менше, ніж поблизу воріт. Значить, не треба витрачати час на передачі, щоб забезпечити собі ударну позицію.
І, нарешті, між тим, хто б’є, та голкіпером завжди багато футболістів, воротар погано бачить м'яч, і його запізнення цілком імовірне. Воротарю часто здається, що нападник або півзахисник не вирішиться пробити з відстані 25-35 метрів.
Гравець Сабо багато чого досяг у футболі: 4 золотих медалі чемпіонату СРСР, 3 срібних, два виграних Кубки Союзу. Він 40 разів одягав майку збірної країни, де теж завоював небачені для нинішніх наших футболістів трофеї: бронзові медалі (4-е місце) на чемпіонаті світу 1966 року, срібні – на Євро-1972, бронзові – на Олімпіаді в Мюнхені в тому ж сезоні.
Семен Случевський, Володимир Кулеба, «Першопрохідці»
