На fcdynamo.com ‒ хронологія золотих динамівських сезонів.
Третє чемпіонство «Динамо», дебют плеяди майбутніх зірок на чолі з Шевченком, троє головних тренерів за сезон, створення підґрунтя для повернення Валерія Васильовича Лобановського. Про все це – в розповіді про золотий сезон 1994/95 в історії київського «Динамо».
Люди, які повірили
Зміни, які відбулися в київському «Динамо» за рік до того, стабілізували положення клубу та дозволили з надією подивитися вперед. Особисто Валерій Лобановський, працюючи в арабському відрядженні, цікавився справами в рідному клубі та висловив задоволення від його розвитку. А тим часом Йожеф Сабо продовжував справу, почату ще попередниками й розвинуту в новому сезоні – введення в склад молоді.
Сезон 1994/95 став дебютним для відразу кількох здібних місцевих вихованців на чолі з Андрієм Шевченком. Шовковський, Ващук, Дмитрулін також стали невід’ємною частиною команди в цьому чемпіонаті. Із тернопільської «Ниви» вдалося запросити центрального оборонця, 22-річного Сергія Леженцева, із вінницької ‒ здібного лівого півзахисника, 20-річного Віталія Косовського, з «Дніпра» ‒ центрального хавбека, 20-річного Дмитра Михайленка, із шепетівського «Темпа» ‒ 21-річного нападника Сергія Скаченка. Цікавилися 26-річним лівим захисником збірної Молдови Валерієм Погорєловим.
Причому, зміни продовжувалися й після початку сезону. Із «Кривбасом» провели ситуативний розмін воротарів – Валерій Воробйов на Андрія Ковтуна. Справжньою «інформаційною бомбою» став перехід із «Дніпра» в «Динамо» Миколи Павлова та четвірки його найталановитіших підопічних – 24-літнього центрбека Сергія Беженара, 26-річного центрхава Юрія Максимова, 23-літнього правого півзахисника Євгена Похлєбаєва та 22-річного нападника Сергія Коновалова. Кожен з них на той момент входив у короткий список найкращих гравців чемпіонату України, Коновалов за оцінками «УФ» взагалі лідирував у Вищій лізі.
«Зрозуміло, столичний клуб був зацікавлений у тому, щоб збирати найкращих українських футболістів – тим більше, у цьому була й патріотична місія. У перші роки нашої футбольної незалежності багатьох молодих гравців переманили сусіди – і так могло б бути із Дмитром Михайленком, якого вже забирали в Росію. У цей момент я, звичайно, не думав про інші клуби – я відстоював інтереси «Дніпра». Коли Діму запрошували у московські клуби, я почав за нього боротися. І переконав залишитися у «Дніпрі». Виходить, Діму ми врятували від Росії. Однак гравець він був дуже перспективний – цікавилися ним і зарубіжні клуби, і «Динамо». Особисто Сабо дуже хотів тоді першим з усіх саме Михайленка, ‒ розповідав Микола Петрович.
Коли у «Дніпра» стався фінансовий колапс, а спонсори не змогли далі забезпечувати життєдіяльність команди, її почали розтягувати «на запчастини». І тут «Динамо» вступило в гру – Сабо приймав рішення по тих гравцях, яких він хотів бачити у своїй команді, у мене ніхто не запитував думки про футболістів. Вони ‒ Беженар, Максимов, Похлєбаєв і Коновалов ‒ були основними гравцями «Дніпра» і збірної, яку тренував Базилевич, а потім і Сабо. Мої підопічні вийшли на той рівень готовності, коли їхня гра говорила сама за себе». Варто додати, що київське «Динамо» виграло конкуренцію за молодих дніпрян у московських «Спартака», «Динамо» та «Торпедо», волгоградського «Ротора». Хтозна, за яку збірну вони б надалі грали, якби перебралися в сусідній чемпіонат, як Цимбалар, Нікіфоров, Онопко та багато інших «оріунді по-східноєвропейськи»…
А ще один перехід ознаменував цілий тренд: якщо раніше провідні українські футболісти переїжджали в російські клуби, «натуралізовуючись» заодно до потреб місцевої збірної за мовчазного потурання офіційних органів, то тепер один із найбільш обдарованих півзахисників російського футболу Юрій Калитвинцев вибрав зворотній напрям. У найтяжчий момент своєї кар’єри 26-річний плеймейкер зважився на такий радикальний крок: не порозумівшись із самовільним Бєсковим, переживши тяжку травму, після московського «Динамо» опинившись в нижньогородському «Локомотиві». Стояло питання, чи футбол в принципі не втратить потенційно великого футболіста. У Києві зуміли поставити на ноги та повернути в велику гру Калитвинцева. Гравець із чудовим баченням поля, даром читання гри та магічною лівою ногою пережив найкращі роки своєї кар’єри якраз в Україні. І вже невдовзі забив переможний м’яч у ворота хорватів за нашу збірну…
Він також був одним із тих людей, які повірили в серйозність проекту «Динамо» (Київ) у середині 90-х. Повіривши, безперечно, не розчарувались. А от низка інших гравців, навпаки, покинули команду перед, під час чи після цього сезону. Велике поповнення отримав російський клуб «Динамо-Газовик»: у Тюмень поїхали 31-річний захисник В’ячеслав Хруслов і 25-річні його колеги за амплуа Анатолій Безсмертний і Віталій Пономаренко, 23-річний півзахисник Олександр Призетко, його ровесник Юрій Грицина. В вінницьку «Ниву» відправили 23-річного хавбека Андрія Зав’ялова. Низка гравців відправилася в «ЦСКА-Борисфен»: 24-річний воротар Воробйов, 19-річний захисник Сергій Федоров, півзахисники ‒ 21-річний Владислав Прудіус, 25-річний Андрій Анненков, а також 25-річний форвард Міхеїл Джишкаріані. Відправили групу гравців і в «Дніпро»: зокрема, майстерних гравців середньої лінії ‒ Сергія Ковальця (26 років), Дмитра Топчієва (27 років) і Володимира Шарана (22 роки).
«Пам’ятаю, якось грали ми («Ротор») проти «Динамо», і після матчу пішли розмови, нібито Лобановський бажає бачити мене у складі киян. Тоді у столиці України я не опинився, коли ж недавно отримав запрошення від Григорія Суркіса, майнула думка: «Все повертається на круги своя? Можливо, я тут, у Києві, повинен був з’явитись раніше?».
Юрій Калитвинцев, інтерв’ю «Українському футболу», січень 1995 року.
Перемога «подорожчала»
Сезон 1994/95 став історичним для українського футболу – наш чемпіонат прийняв нову європейську практику начисляти три очка за перемогу замість двох. Стало відомо, як розподілилися кошти від УЄФА за участь клубів у єврокубках. Так, «Динамо» за сезон 1993/94 отримало 84 тисячі швейцарських франків, «Карпати» ‒ 64, «Дніпро» ‒ 128, ФФУ – 140 тисяч за скромні успіхи своїх представників.
Зважаючи на інвалютний стимул, від українських клубів залежало поповнення бідної футбольної казни. І «Динамо», нарешті, показало себе в усій красі. Подолавши данський «Сількеборг», кияни вперше в історії пробилися в груповий етап Ліги чемпіонів УЄФА. Жереб підготував для нас «групу смерті»: «Баварія», «Парі-Сен-Жермен» із Джорджом Веа в розквіті сил, а також «Спартак». Протистояння з москвичами ще багато означало для тодішнього «пострадянського» вболівальника. Сповнений драматизму київський «матч століття» з надвольовою перемогою 3:2 над давнім суперником ощасливив молоду країну. Леоненка після дублю «Спартаку» виносили з поля на руках і з новою автівкою, а про молодого Реброва вперше заговорила Європа. В одному з найбільш авторитетних британських футбольних журналів Сергію присвятили замітку з заголовком «Radiohead» ‒ віддавши таким чином належне незвичайному, для футболіста, хобі Реброва…
Шкода тільки, та перемога залишилася єдиною для динамівців у груповому етапі «Євроліги»: хай і в рівних протистояннях, але програвали і «ПСЖ», і «Баварії», і «Спартаку». В заключному турі навіть забили мюнхенцям, але програли – 1:4. «І останній млинець буває глевким. Але Шевченко про це ще не знає», ‒ резюмував «Український футбол», помістивши тріумфуючий знімок 18-річного Андрія, який того вечора відкрив лік своїм голам у єврокубках. Того сезону майбутній володар «Золотого м’яча» стрімко ввірвався в склад першої клубної команди: на передсезонці забив шість м’ячів у чотирьох матчах шведського збору, а восени заявив про себе на весь голос. 5 листопада 1994 року в матчі на Кубок України «Динамо» обіграло стрийський «Газовик», а Шева відіграв весь матч. Це був кубковий дебют Андрія за «Динамо». Через три дні грали в Донецьку з «Шахтарем» ‒ виграли 3:1. Шевченко замінив на 55-й хвилині Джишкаріані, дебютувавши в Вищій лізі. 23 листопада Андрій уже грав проти «Спартака» в Лізі чемпіонів, а через два тижні забивав «Баварії»!
«Скільки мені зараз років? Так, лише 17. А скільки Леоненку, Призетку, Скаченку, Реброву, Джишкаріані? Набагато більше. Тобто, у мене ще все попереду».
Андрій Шевченко, в своєму першому інтерв’ю, «Український футбол», початок вересня 1994 року.
Гол із кутового від майбутнього тренера «Олександрії»
Що б не відбувалося на зовнішній арені – тяжкі випробування Ліги чемпіонів, непорозуміння зі збірною, через яке на дебютний матч відбору Євро-96 проти Литви за Україну зіграв лише Ковалець, ‒ а в Вищій лізі України «Динамо» домінувало. Затяжні переможні та безпрограшні серії, впевнена хода в чемпіонаті, 11 (!!!) розгромних перемог за чемпіонат – це було епічно, яскраво, тріумфально.
Серед найбільш ефектних перемог – 4:0 над «Прикарпаттям». У цьому матчі Володимир Шаран забив прямим ударом з кутового – майже як сам Лобановський! Словом, лідерство киян не ставилося під особливий сумнів, але невдача в групі Ліги чемпіонів призвела до зміни головного тренера – Йожефа Сабо взимку замінив Володимир Онищенко, який до того плідно працював з клубною молоддю.
Вони дебютували один за одним: Шовковський із Ващуком – минулого сезону, далі – Шевченко, за ним – Дмитрулін. Команда стрімко омолоджувалася, і поступово лише кілька гравців залишилося з 60-х років народження. Коли ж навесні набрали ходу конкуренти, а «Динамо» за три тури поспіль розділило очки з «Таврією» та «Дніпром», а також прикро програло вдома «Чорноморцю» (1:2 – перша й єдина поразка за весь чемпіонат), Микола Павлов прийняв керівництво командою, хоча спочатку, переходячи з кількома найкращими учнями з «Дніпра», підкреслював, що готовий працювати тільки в якості начальника команди.
Наводимо фрагмент із книги спогадів Миколи Павлова «Нема нічого кращого від правди»:
«Наші переговори відбувалися якраз у ті дні, коли «Динамо» завершувало виступи у Лізі чемпіонів 1994/95. Ми зустрічалися з Григорієм Суркісом, Йожефом Сабо напередодні гри з «Баварією» 7 грудня 1994 року. Домовлялися, що я йду допомагати Сабо, я попросив про те, щоб працювати в якості начальника команди. Ми потиснули одне одному руки – і я став динамівцем. Про що мріяв з дитинства – ще із тих днів, коли не пройшов перегляд у дитячій команді клубу рідного міста.
Але склалося не зовсім так, як ми всі планували – корективи внесла «Баварія». То був пам’ятний матч – дебютний єврокубковий гол Шевченка, «Динамо» вело в рахунку, але не втримало перемоги й програло на своєму полі (1:4). Розчарований Сабо після гри подав у відставку. Я опинився у складній ситуації – ми потиснули руки, про все домовилися, а наступного дня склалося так, що людина, з якою я мав працювати в тандемі, покинула свій пост.
Фактично, ледве прийшовши у такий великий клуб, як «Динамо», я опинився у ситуації, коли знову на мене могли покласти обов’язки головного тренера. Я після дуже складного періоду в «Дніпрі» стомився від тренерства, організаційних клопотів. Та й після непростого розставання з колишнім клубом я не хотів ставати головним тренером, щоб не давати підстав моїм недоброзичливцям ще більше згущувати фарби над моїм переходом.
Динамівське керівництво вирішувало, хто очолить команду, ми сіли вибирати кандидатури. Я запропонував Володимира Онищенка. Аргументував це дуже просто: я, хоч і киянин, але не грав за «Динамо», Онищенко ж – клубна легенда, багато років очолював молодіжні й резервні склади. Врешті-решт, на перший план виходить молодь – а кому, як не йому, знати тих, хто уособлює собою динамівське «завтра» – Шевченка, Шовковського, Реброва й усіх інших.
На тому й постановили: Онищенко прийняв першу команду.
Хоча загалом друге коло почали успішно – перемогли «Прикарпаття» в гостях (2:1) і «Шахтар» дома (3:0). Однак щось розладналося – результати ставали наслідком втомлених, складних матчів. Нічия з «Таврією» (0:0 у Сімферополі), домашня поразка від «Чорноморця» під керівництвом Леоніда Буряка (1:2), бойова нічия із «Дніпром» в гостях (2:2). Похитнулася навіть солідна перевага над найближчим переслідувачем, яка по ходу другого кола досягала 10 очок. А тут ще й домашня поразка від «Таврії» в кубку – після 100 днів роботи Онищенко був відправлений у відставку. Там якраз була перерва у календарі – я був відсутній, а повертаюся – і дізнаюся, що без мене ухвалили рішення зняти головного тренера.
Середина квітня – розпал сезону. Попереду – відповідальний заключний відрізок чемпіонату (12 турів) та матч-відповідь кубкового чвертьфіналу у Сімферополі. Саме в цей момент керівництво викликало мене й попросило прийняти команду у якості головного тренера. Суркіс, Мирський і Зеленцов зі мною переговорили, щоб я погодився очолити «Динамо». Наводили такий аргумент: півкоманди мої «протеже», а іншого тренера в розпал сезону вони не можуть знайти.
Хоч як я цього й не уникав, від самого початку підкреслюючи, що моя роль – начальник команди, довелося брати на себе відповідальність за колектив. Тому все ж погодився стати виконуючим обов’язки головного тренера «Динамо».
Коли ж Павлов взявся за справу, «Динамо» виграло 10 матчів при лише двох нічиїх. Гол Мізіна після кутового Похлєбаєва в виїзному матчі з «Кривбасом» поставив крапку на чемпіонському сезоні. Було в ньому відразу кілька «родзинок».
Перший «справжній» легіонер
Ще з перших сезонів за «Динамо» грали нові іноземці – представники колишніх радянських республік (литовці, росіяни, грузини). Проте першим «справжнім» легіонером став 18-річний гравець збірної Кувейту Насер Аль-Сюгі – Лобановський порадив вихованця «Тадамона» як «нового Заварова».
«Хлопець скромний, мусульманських звичаїв – у Київ приїхав з ріднею. Його поселили в готелі, відвели номер-люкс. Спеціально для нього ми тренування робили, навіть тренери у квадраті грали. Після заняття перемовилися кількома словами – у тренуванні нічого особливого не помітили. Але варто було випустити його вже по ходу матчу, за рахунку десь 2:0 на нашу користь, коли ми вже ставали чемпіонами, як відразу стало зрозуміло, що Валерій Васильович недарма радив цього центрального півзахисника «Динамо». У грі він ні разу не помилився. М’який, хороше володіння м’ячем. Мене він вразив у грі з СК «Миколаїв». Мені відразу сподобався», ‒ згадував Микола Павлов.
От тільки підписати надію кувейтського футболу, всупереч приємному враженню й компліментам від спеціалістів і преси, «Динамо» тоді не змогло. Не співпали очікування продавців і покупців щодо ціни на юного футболіста. Таким чином, Аль-Сюгі залишився на батьківщині, де дограв свою кар’єру, проте, як стверджують тамтешні джерела, рано пішов із життя. Залишився в історії, зігравши один матч за першу клубну команду (чемпіонський з СК «Миколаїв») і ще один – за «Динамо-2». Наступні «справжні» легіонери з’явилися в «Динамо» вже в Мілленіум.
А от іще одна зірка сходила з небосхилу. Скоріше за все, сезон 94/95 – останній сильний і цілісний у кар’єрі Леоненка. Ще під час зимового антракту «Український футбол» вкотре визнав Віктора найкращим гравцем року в нашій державі. Набравши 395 очок, він обігнав на 44 одноклубника Шовковського, який посів друге місце, та вдвічі й більше – інших переслідувачів. Але вже невдовзі «Леон-кіллер» дав досить розпачливе інтерв’ю часопису:
«Я думаю, що не у мене з зайвою вагою проблеми, а у тренерів. Бо хто б не приходив у «Динамо», постійно бачать у мене зайву вагу. Скажу так: навіть якщо я б важив 90 кг, пас завжди зумів би віддати.
‒ Ваші плани на цей рік пов’язані з «Динамо»?
‒ Я так не думаю.
‒ Маєте намір по закінченні сезону поїхати?
‒ Я б поїхав і до сезону, вже зараз. Доводиться констатувати, що я просто втомився від України. Мене тут постійно клюють, з тією ж вагою, а це мені не до вподоби. Хоча і не буду приховувати, що за нормального ставлення залишився б грати в «Динамо»».
Віктор Леоненко, інтерв’ю зими 1995 року.
Віктор Леоненко пробуде в «Динамо» ще кілька років. Сам Валерій Лобановський називатиме його «Віктором Євгенійовичем», але при цьому триматиме в резервному складі. Поступово в київській команді зіграється та вийде на європейський рівень зв’язка Шевченко – Ребров, яка принесе в клубну казну, за оцінками преси, більше 40 млн. доларів. Але це буде потім…
А поки – про ще одну Подію сезону, яка відбулася, щоправда, далеко від газону центрального столичного стадіону. Восени 1994 року, за присутності Прем’єр-міністра України Віталія Масола та міністра молоді та спорту Валерія Борзова, заклали перший камінь на будівництві нового реабілітаційного центру. Вже через кілька років він розпочне свою роботу. А поки ФК «Динамо» (Київ) вкладатиме великі кошти у всебічну реконструкцію бази на Конча-Заспі – нові поля, в тому числі небачені ще в Україні синтетичні сучасного на той час покоління, тренувальні комплекси, басейн, ремонт поточних споруд. А в 2001 році стане до ладу й критий манеж! Усе це донині служить Клубу.
Підсумкова таблиця Вищої ліги 1994/95
«Динамо» (Київ) ‒ чемпіон України 1994/95
Головні тренери: Йожеф Сабо (перше коло), Володимир Онищенко (друге коло), Микола Павлов (друге коло).
Начальник команди: Микола Павлов (приєднався по ходу сезону). Тренери: Михайло Михайлов, Анатолій Дем’яненко, Валерій Зуєв (приєднався по ходу сезону).
31 гравець:
Воротарі: Олександр Шовковський (25 матчів, 15 пропущених), Валерій Воробйов (7 матчів, 8 пропущених), Андрій Ковтун (3 матчі, 1 пропущений).
Захисники: Владислав Ващук (31 матчі, 3 голи), Сергій Леженцев (24 матчі), Олег Лужний (24 матчі, 4 голи), Андрій Хомин (21 матч, 2 голи), Юрій Дмитрулін (17 матчів, 1 гол), Сергій Шматоваленко (14 матчів), Сергій Беженар (13 матчів, 1 гол).
Півзахисники: Віталій Косовський (27 матчів, 6 голів), Дмитро Михайленко (25 матчів, 5 голів), Павло Шкапенко (24 матчі, 8 голів), Сергій Мізін (20 матчів, 5 голів), Сергій Ковалець (17 матчів, 2 голи), Євген Похлєбаєв (17 матчів, 3 голи), Юрій Калитвинцев (14 матчів, 2 голи), Олександр Призетко (13 матчів, 1 гол), Юрій Максимов (11 матчів, 5 голів), Володимир Шаран (11 матчів, 2 голи), Андрій Анненков (3 матчі), Максим Деменко (1 матч), Насер Аль-Сюгі (1 матч), Владислав Прудіус (1 матч), Дмитро Топчієв (1 матч).
Нападники: Сергій Ребров (24 матчі, 8 голів), Віктор Леоненко (20 матчів, 17 голів), Сергій Коновалов (17 матчів, 5 голів), Андрій Шевченко (17 матчів, 1 гол), Сергій Скаченко (16 матчів, 3 голи), Михеїл Джишкаріані (8 матчів, 3 голи).
