Андрій Несмачний народився 28 лютого 1979 року. Зріст — 182 см, вага — 72 кг. Вихованець симферопольського спортінтернату. Триразовий чемпіон України (2000, 2001, 2003), дворазовий володар Кубка України (2000, 2003). У національній команді дебютував 26 квітня 2000 року в матчі Болгарія — Україна — 0:1.
ТРЕНЕРА НА ПОРОЗІ РІДНОГО ДОМУ ПОБАЧИТИ НЕ СПОДІВАВСЯ
— Андрію, як ти прийшов у футбол?
— Як і більшість хлопчаків, записався у першому класі до ДЮСШ. Приходжу зазвичай зі школи, роблю швиденько уроки — і гайда на тренування. Бігав з хлопцями свого віку і зі старшими. Відпрацьовував по три тренування на день. Додому повертався — ніг під собою не чув. Мама одразу: “Андрію, йди вечеряти, ти цілий день нічого не їв…”
— Така наполеглива праця мусила дати свої плоди…
— Звісно. Брали з хлопцями участь у різних змаганнях. На одному з міжнародних турнірів я здобув звання найкращого гравця. Тоді забивав дуже багато, адже грав переважно у нападі, інколи відходячи у центр поля.
Потім був турнір у Симферополі. Мені тоді виповнилося 14 років. На змаганнях до мене підійшов тренер з Училища олімпійського резерву — Віктор Орлов і запропонував вступити до їхнього закладу у Симферополі. Сказав, що подумаю, але, якщо чесно, навіть не збирався погоджуватися. Залишити рідний дім, поїхати у чуже місто — для мене це було чимось нереальним. Навіть уявити такого не міг. Набір до училища проводився 20 серпня, і мене туди запросили. Звичайно, я нікуди не поїхав і готувався до нового навчального року, адже 1 вересня було не за горами. А 26-27 серпня кардинально змінили все моє життя. Був звичайний вечір. Ми з батьками щойно повечеряли, дивились телевізор. Коли раптово — дзвінок у двері. Відчиняємо — Віктор Григорович Орлов. Я був просто шокований. Кого-кого, а цього тренера на порозі рідного дому побачити аж ніяк не сподівався. А він одразу ж повів розмову з мамою і татом. Мовляв, хочу, щоб Андрій вчився у нашому училищі. Батьки, звичайно, були проти. Ну, тато ще нормально відреагував на таку пропозицію, а ось мама… Вона нізащо в світі не хотіла відпускати молодшого сина — улюбленця сім‘ї — з рідної домівки. Але Віктор Григорович вмів переконувати. Він сказав, що, можливо, це єдиний шанс для мене показати себе і досягти чогось у футболі. Тренер попросив батьків добряче обміркувати його пропозицію.
Не одну годину довелось переконувати маму. Та, врешті-решт, батьки пристали на пропозицію Віктора Орлова і сказали, що повинен вірішити я сам. Я обдумав усі “за” і “проти”. Не приховую, що дуже хотів займатись футболом на професіональному рівні. До того ж, наставник розповів про досить непогані перспективи… Одне слово, ми забрали документи зі школи, і вже 1 вересня я був в Училищі олімпійського резерву в Симферополі.
— Швидко адаптувався у чужому місті, новому колективі?
— Перші два місяці було дуже важко. Хотілося додому, сумував за рідними, друзями. Але поступово звик до нового місця. Тренування, ігри, навчання, спілкування з хлопцями — все проходило з калейдоскопічною швидкістю… Треба було встигати за ритмом життя.
За час навчання в училищі потоваришував із багатьма хлопцями. Ще й дотепер телефонуємо один одному, спілкуємося. Чимало моїх колишніх однокурсників грає у першій та вищій лігах вітчизняного чемпіонату. Дехто не пов‘язав свою долю з футболом.
— В училищі подобалось?
— Звичайно. Там я відчув, що займаюся футболом справді на професійному рівні. Це зовсім різні речі — просто ганяти м‘яча і тренуватися під наглядом кваліфікованого наставника, виконувати спеціально підібрані комплекси вправ. Я швидко адаптувався і усвідомив, що футбол — моя майбутня професія. Якщо вже обрав такий шлях, — мушу сконцентруватися і наполегливо працювати, аби досягти поставленої мети. До того ж, перспективи були доволі непогані. З Училища олімпійського резерву виходили хлопці, котрі згодом виступали у “Таврії” та інших клубах вищої і першої ліг. Звичайно, хотілося грати на такому ж рівні.
У 16-17-річному віці нас почали залучати до юніорської збірної. Тоді ми якраз закінчували училище. Головний тренер говорив про зацікавленість симферопольської “Таврії” нашими послугами. Ми мали їхати на збори з цією командою. Але саме тоді мені і Васі Попову надійшло запрошення від юнацької збірної, котру тренував Віктор Кащей. Ми виступали на турнірі у Києві. Після однієї з ігор селекціонери київського “Динамо” запропонували нам спробувати свої сили у столичній команді. Ми одразу ж погодились на переїзд до Києва.
Ще буквально кілька місяців тому я міг лише мріяти про столичне “Динамо”. У дитинстві із захопленням спостерігав за грою Кузнецова, Дем`яненка, Михайличенка. А тепер ці відомі особистості стали моїми наставниками. У тренерському штабі “Динамо” тоді працював і Віктор Кащей (паралельно тренував і юнацьку збірну).
Тож я без вагань підписав контракт із столичним клубом. Однак зборів із командою пройти не встиг. Лікарі оглянули мене і невтішно повідомили: потрібна негайна операція (проблеми з меніском). Прооперували вдало, і я поступово почав виступати за “Динамо-3”, “Динамо-2”. Керманичем дублерів киян тоді був Володимир Іщенко. Але незабаром він перейшов до донецького “Металурга”. Новим наставником став Валерій Леонідович Зуєв. Тренер довіряв мені місце в “основі”, і я стабільно виступав за другу динамівську команду. Тоді в “Динамо” вже був Валерій Васильович Лобановський — наставник-легенда, людина, котра наскрізь бачила оточуючих і в юному гравцеві вміла помітити талановитого футболіста. Нас, молодих хлопчаків, почали залучати до першої динамівської команди. Тренувались із вищоліговим клубом, грали контрольні поєдинки. Незабаром я провів свій дебютний матч за першу київську команду. Це була зустріч динамівців із донецьким “Металургом”. Спочатку виходив на заміни, Валерій Васильович згодом довірив мені місце і в “основі”.
— Андрію, ти працював з багатьма футбольними наставниками. Когось з-поміж них можеш виокремити?
— Ні, конкретних прізвищ називати не буду. Кожен наставник зробив свій внесок у моє становлення як футболіста. Всі ми — різні. У кожного тренера — свої уявлення про футбол, методи роботи. Головне, аби вдавалося досягати поставленої мети. Від щирого серця дякую своїм наставникам, котрі зуміли поліпшити і розвинути мої природні футбольні задатки, завжди вірили в мене, довіряли. Спасибі їм велике за терпіння, наполегливість і вимогливість.
— Як оцінюєш свої перспективи в “Динамо”?
— У клубі мені дуже подобається. Тому планую й надалі залишатись у команді.
— Якби були пропозиції з інших клубів, погодився б на переїзд?
— Самі розумієте, що від футболіста у цій справі залежить дуже мало. Деталі треба узгоджувати із керівництвом клубу. Але, перш ніж думати про закордонні клуби, треба досягти чогось на євроарені з “Динамо”. Якщо залишу Україну, то хотів би знайти гідну європейську команду, в якій зможу проявити себе. Аби потрапити в такий колектив, необхідно наполегливо працювати й самовдосконалюватись.
— Які завдання ставить “Динамо” у цьому сезоні?
— По-перше, мусимо здобути золоті медалі першості країни, по-друге, Кубок України, по-третє, потрапити в груповий турнір Ліги чемпіонів. Такі завдання ставить керівництво клубу на кожен сезон.
— У 13-му чемпіонаті України “Динамо” вже зазнало однієї поразки. Вона ніяк не вплине на турнірну мету команди?
— Звичайно, дуже прикро втрачати такі дорогоцінні очки на старті чемпіонату. Вже не один раз ми переконувались, що брак навіть одного очка може завадити стати чемпіонами. Проте цю поразку треба забути і надалі лише перемагати.
— Андрію, у 5-му турі чемпіонату України “Динамо” зустрічалось із дніпропетровським “Дніпром”. Як команда психологічно налаштовувалась на матч?
— На кожну гру ми виходимо, щоб перемагати, не залежно від того, з ким зустрічаємось — з лідером чи аутсайдером. Ми добре знаємо, як клуби налаштовуються на гру з “Динамо”: всі викладаються на сто відсотків, б`ються до останнього. Скажу навіть, що з “Дніпром”, “Шахтарем” грати про-стіше, адже вони атакують, демонструють свою гру. А такі команди, як “Волинь”, “Чорноморець”, грають від оборони. Тому атакувати дуже важко.
— Твої “плюси” і “мінуси” на полі?
— Не люблю оцінювати власну гру. З боку видніше. Скажу одне — правою ногою граю гірше, ніж лівою. Але, як кажуть, краще мати одну хорошу ногу, ніж дві поганих (сміється). Зараз я працюю над цим недоліком. Сподіваюсь, у майбутньому гратиму правою ногою так, як зараз лівою, адже меж вдосконаленню у житті немає. Футбол постійно розвивається, і людина щодня відкриває для себе щось нове.
ВЕСЕЛО БУЛО В “ДИНАМО”...
— Андрію, розкажи про цікавинки із клубного життя.
— Ще коли в команді був Юра Максимов, влаштовували експерименти над масажистом: він мав з‘їсти миску яблук чи кавун. Тим часом його машину ховали, а у вихлопну трубу запихали картоплину. Весело було. Нині багато чого змінилося. До команди прийшли іноземці. Та й база набагато збільшилася. Колись жилим був лише другий поверх, де всі й збиралися біля одного телевізора. Зараз є більярдна та тенісний зал. База перетворилась на величезний замок.
— Легіонери наш гумор розуміють?
— Ні, адже вони практично не знають мови. Можливо, Чернат, Пеєв, Гавранчич ще сміються інколи, а решта — ніякої реакції. Як я можу пожартувати із Діого Ринконом, коли він взагалі нічого не розуміє? Був у команді ще Лакі Ідахор — завжди сміявся. Розумів, не розумів — усмішка з обличчя не сходила! А якщо серйозно, то психологічна атмосфера в колективі дуже хороша. Живемо дружно. Легіонери поступово вчать російську мову, “вливаються” в команду й одразу ж стають “своїми”. Як на мене, новачки адаптуються в “Динамо” дуже швидко. Хлопці допомагають, чим можуть.
— З ким із партнерів товаришуєш найбільше?
— Дружу із Скобою, Радченком, котрі вже залишили клуб, з Мелащенком, а також з іноземцями — Пеєвим, Чернатом. Переважно товаришую із холостяками, адже одружені мусять приділяти увагу сім‘ям. Загалом підтримую хороші стосунки з усіма футболістами команди. Ми не розділяємо гравців на молодших і старших. Юні гравці на рівних спілкуються із Хацкевичем, Белькевичем, Головком.
СЕСТРА І НЕ СПОДІВАЛАСЬ, ЩО З РОЗБИШАКИ ВИРОСТЕ ВИСОКОКВАЛІФІКОВАНИЙ ФУТБОЛІСТ
— Андрію, якщо можна, розкажи про себе.
— Родом із Росії. Народився у Брянську. Коли мені виповнилось 2 роки, батьки переїхали до Криму. А почалося усе із звичайної поїздки до материної подруги, котра мешкала тут у власному будинку. Мамі дуже сподобався Крим і вона категорично відмовилась повертатися в Росію. Батькові сказала: “Якщо хочеш, їдь додому, а я залишуся тут!” Звісно, тато маму покинути не міг, тому й змінив прописку. Ось вже 22 роки батьки живуть у Криму. Всі родичі мешкають у Росії.
— Батьки живуть з тобою у Києві?
— Ні. Мама з татом залишились у Криму. Я вже не раз пропонував переїхати до Києва, але про це і слухати не хочуть. Кажуть, що столичне життя — не для них. У Криму мають власний будинок. Мама любить поратися на городі. Каже: “Виходжу у двір — серце радіє: спіють персики, вишні, черешні, абрикоси. Навколо тихо, спокійно”. До того ж, там у них багато друзів, знайомих. Буває, батьки погостюють у мене два тижні — й додому. Кажуть, немає до чого й рук прикласти: “Прогуляємося і знову сидимо у квартирі. А вдома день минає швидше. Вийдемо у двір, на город, поговоримо із сусідами…” Маю старшого брата Сергія, племінницю Настю (другокласниця) — тож я вже дядько!
— Брат мешкає у столиці?
— Ні, він із дружиною та донькою живе в Ялті. Там у них свій невеличкий пансіонат — цим і заробляють на життя.
— Як рідні ставляться до твоєї кар‘єри?
— Усі за мене щиро радіють і вболівають. Зараз у батьків гостює рідна мамина сестра з донькою. Згадую, як ще зовсім малим хлопчаком їздив до бабусі в Росію. Двоюрідна сестра була старша за мене, тому мусила зі мною няньчитись. А я постійно її ображав, прізвиська різні давав. Зараз сестра каже, що й подумати тоді не могла, що з такого розбишаки буде висококваліфікований футболіст. Кажуть, приємно чути наше прізвище по телевізору.
— Мама з татом телефонують після матчів?
— Аякже. Батьки для мене — найдорожчі, найрідніші в цілому світі. Дуже люблю їх і щиро дякую за турботу й терпіння.
Телефоную батькам, якщо не кожного дня, то через день. А до і після матчів — обов‘язково. Запитують, як відіграв, чи не травмувався.
Мама футболом раніше не захоплювалась. А тепер, батько каже, такою вболівальницею стала, що неможливо з нею гру дивитись: “Куди ти пасуєш, як ти б`єш, що це за передача!” Результати всіх матчів знає, жодної трансляції не пропускає. Одне слово — вболівальниця номер один!
— Вже перевідав батьків цього літа?
— Звичайно. Літав додому 22 червня, а через три дні вже довелось повернутися. З батьками не міг наговоритися. Розмовляли навіть вночі. Хотілося про все розповісти, поділитися враженнями. А перед цим — 21 червня — вперше у житті був свідком, на весіллі у Венглинського. Враження непогані: довелось танцювати, черевики викуповувати…
— Ти поки що неодружений?
— Ні. Якщо чесно, ще не готовий до сімейного життя. У мене є багато подруг, знайомих, але про одруження поки що не думаю. Поспішати справді нікуди. Сім‘ї треба приділяти багато уваги. Потрібно знайти таку людину, яка б справді тебе любила, поважала, довіряла. Стосунки мають базуватися на довірі та взаєморозумінні. Ти повинен бути впевненим, що кохана ніколи тебе не зрадить, не підведе, завжди допоможе і підтримає, буде з тобою і в радості, і в горі, а не втече, коли виникнуть труднощі.
— Як вважаєш, важко бути дружиною футболіста?
— Дуже важко, адже чоловік вдома буває вкрай рідко. Та у цьому є і позитиви: не можна набриднути одне одному, завжди сумуєш за своєю “половинкою”, хочеться повернутися додому й насолоджуватися хвилинами, днями, проведеними із сім`єю.
Приємно спостерігати, як дружини зустрічають гравців після матчів, разом радіють перемозі, разом п‘ють гіркоту поразок. Не можу не згадати і того, що сім‘я футболіста забезпечена матеріально. А це у наш час є дуже важливим фактором.
— Які дівчата тобі подобаються?
— Високі… Худенькі — не товстенькі (сміється).
— Брюнетки чи блондинки?
— Це для мене не важливо. Зараз мало у кого природний колір волосся. Дівчата фарбуються — кожна шукає щось своє.
— Українки чи іноземки?
— Подобаються наші дівчата. Я був у багатьох країнах — враження не дуже хороші. Дівчата, що виросли на гамбургерах, чізбургерах, непривабливі. А приїжджаєш в Україну — любо глянути. Особливо зараз, коли надворі спекотно… Треба бути дуже обережним на вулицях. Їдеш — голова обертом… Потрібно дивитись вперед, а ти — ліворуч, праворуч…
— У якій країні, крім України, дівчата більш-менш красиві?
— Всюди є красуні, однак в деяких країнах їх надто вже мало. Непогані дівчата в Італії. Але і там не всі ідеальні (це лише по телевізору дівчата в цій країні неперевершені). Та все ж таки, порівняно з Англією, Німеччиною, Італія — досить непоганий варіант.
— А що там в Англії, Німеччині?
— Краще не будемо про сумне… Дуже неприємно дивитись на дівчину, котра за собою не слідкує. Одним словом, найкращі дівчата — в Україні.
ЛЮБЛЮ ПОСИДІТИ З ВУДКОЮ БІЛЯ ОЗЕРА...
— Андрію, повернімось до твого навчання. Як закінчив школу?
— Досить непогано. В атестаті немає жодної трійки. До 8-го класу вчився дуже добре. Мама з татом були вимогливими: за трійки давали прочухана. Тому, навіть якщо щось не виходило, я приходив до школи майже за 15 хвилин до початку уроків, брав зошит у відмінниці і списував.
— Улюблений предмет?
— Фізкультура і трудове навчання (любив паяти, виточувати різні деталі). До певного класу подобалася математика. Української та російської мов, а особливо хімії та фізики, терпіти не міг. Тому й доводилося списувати.
— А що з іноземними мовами?
— У школі вчив німецьку мову. Зараз у клубі вивчаю англійську. Добре розумію, що без знання англійської мови на сьогодні дуже важко.
— Яка у тебе освіта?
— Я закінчив Інститут фізичної культури і спорту. Можливо, вступатимемо з хлопцями до Вищої школи тренерів.
— Андрію, як проводиш вільний час?
— Дуже люблю спілкуватися з друзями. Їздимо на рибалку, граємо у більярд або просто можемо посидіти біля озера. Після ігор (зазвичай переможних) збираємося з хлопцями, аби відсвяткувати успіх. Андрій Гусин часто запрошує до себе.
— Хобі?
— У дитинстві колекціонував значки, обгортки з-під “Хубель-гума” і “Бомбі-бома”. Зараз щось конкретне назвати важко. Люблю посидіти з вудкою біля річки чи озера, хоча я не є запеклим рибалкою. Подобається грати в більярд. А найбільше хобі — це спілкування з друзями.
— Яку літературу читаєш?
— Віддаю перевагу детективам. Любовні романи — не для мене. Дуже подобаються розповіді про зону, злочинницькі угруповання.
— Яким фільмам віддаєш перевагу?
— Зараз їх стільки, що сказати щось конкретне дуже важко. На базі у нас є кінотеатр, тому під час заїздів переглядаємо усі найновіші фільми. З вітчизняних найбільше подобаються “Джентльмени удачі”, “Операція “И”… Щоразу, коли їх дивимося, сміємося, одержуємо заряд позитивної енергії. Найбільшим кіноманом у нас є Андрій Гусин. Частенько лунає: “Андрію, що сьогодні переглядатимемо?”, “О котрій збираємось?”, “Коли розпочинається сеанс?” Сашко Хацкевич квитки продає (жартую, звичайно).
— Крім футболу, займаєшся ще якимось видом спорту?
— Та ні. Просто фізично не можу присвятити себе ще якомусь видові спорту — не витримав би навантажень. Після напружених поєдинків треба добре відпочити, аби гідно виступити в наступних матчах, тому грати в баскетбол, волейбол чи хокей вже просто не хочеться.
— Чемпіонат якої країни подобається найбільше?
— Напевно, це першість Іспанії. Мені дуже імпонує стиль гри іспанських команд. Це зовсім не те, що в Англії, де переважає силова боротьба. В Іспанії ставки робляться на техніку.
— За який клуб вболіваєш?
— У мене ніколи не було кумирів, нікого з себе не удавав і не хочу цього робити. Треба завжди бути самим собою. Тому й клубу, котрий подобався б понад усе, просто немає. Звісно, “Манчестер Юнайтед” та “Реал” — колективи, котрі демонструють досить високий рівень гри. Але більше вболіваю за клуби, за які виступають наші земляки — Каха Каладзе, Андрій Шевченко та інші.
— Підтримуєш зв‘язок з Кахою та Андрієм?
— Звичайно. Коли хлопці приїжджають, спілкуємось. Можемо посидіти у ресторані, за філіжанкою кави поговорити про життя-буття.
Ірина Холод, газета "Український футбол"
