Шостого жовтня 1975-го, впевнено перемігши «Баварію» в матчі-відповіді за європейський Суперкубок, «Динамо» стало володарем престижного клубного трофея. Про історичні поєдинки з мюнхенцями згадує легендарний півзахисник Леонід Буряк, один із головних персонажів того вікопомного тріумфу.
– Леоніде Йосиповичу, готуючись до розмови, я безліч разів передивися момент у середині першого тайму поєдинку «Баварія» – «Динамо» на Олімпійському стадіоні Мюнхена, але знову не визначив напевне: чи встиг м'яч, вибитий після вашого удару Цобелем, перетнути лінію воріт...
(Емоційно). – Гол слід було зараховувати! Навіть півстоліття по тому мене ніхто не переконає в іншому! Власне, повноцінного удару не вийшло: після подачі Олега Блохіна я намагався приборкати м'яч, що відскочив від вологого газону. Але він полетів у потрібному напрямку й лінію однозначно перетнув. Не розумію, чому італійський арбітр Гонелла, котрий загалом об'єктивно відсудив гру, цього не помітив.
– Можливо, знаний рефері, в чиїй кар'єрі потім іще траплялися фінали чемпіонатів Європи та світу, проявив таким чином певну симпатію до господарів?
– Згоден. «Динамо» на той час було вже добре відоме в Європі, однак «Баварія» мала неспростовний авторитет. Будь-який суперечливий момент автоматично трактувався суддями на користь німців – саме внаслідок підсвідомої симпатії до фаворита. Це вже на повторний матч баварці виходили без такого статусу: в першій грі ми довели, що нічим не поступаємося володарю Кубка чемпіонів із кількома чинними переможцями світової першості у складі.
– Ви розповідали, що в перерві, заходячи до роздягальні, емоційно кричали: «Гол! Чистий гол!», а Валерій Лобановський заперечував: «Гол – це коли м'яч опинився в сітці, а не просто перетнув лінію!»
– Емоції в таких поєдинках, та ще й за подібного сюжету – звичайна річ, але діалог, який ви процитували, аж ніяк не є суперечкою. Сперечатися з Лобановським ми собі ніколи не дозволяли, та й Васильович був толерантною людиною: якщо хотів когось поставити на місце – нахилявся й майже пошепки казав на вухо потрібні слова. Навколо могли навіть не зрозуміти, що він чимось невдоволений.
– На «Олімпіаштадіоні» перед вами стояло неймовірне завдання: зустрічати Беккенбауера, коли «Кайзер» переходив середню лінію, а за можливості – відбирати м'яч...
– Лобановський, налаштовуючи на гру, звертав увагу, що манірність, із якою Франц поводиться на полі, – то скоріше частина образу, а не притаманна ігрова риса. В будь-який момент Беккенбауер міг «вибухнути», але проявити свою майстерність у всьому блиску здатен був лише маючи перед собою метр-два вільного простору.
Ми намагалися перекрити йому всі шляхи, тож пасувати міг або назад, або поперек поля. Беккенбауер узагалі тоді був дуже обережним: зазнавши травми в одній із попередніх зустрічей, грав у спеціальних щитках, які, крім гомілки, закривали двома напівсферами бокові кісточки. Й за першої небезпеки тісного контакту позбувався м'яча.
– На мюнхенський матч динамівців, кажуть, зобов'язали вийти у подарованих напередодні бутсах Adidas, але цієї домовленості дотрималися не всі...
– Грати у взутті, яке отримав напередодні поєдинку – це просто знущатися з себе. Бутси – «інструмент» тонкого налаштування! Отримуючи нову пару, я завжди розношував її: взував на товсті шкарпетки, попередньо скрутивши шипи та витягнувши устілки – й місяць-півтора ходив так по базі, поки бутси не ставали для ніг другою шкірою.
На той момент прекрасно почував себе у взутті від «Пуми». Попередив Лобановського, що не мінятиму амуніцію. Порадившись із головним тренером, адміністратори зачорнили на моїх бутсах білу «пумівську» дугу й підручними засобами зобразили три смужки. Однак на вологому газоні такого маскування вистачило ненадовго...
Згодом у динамівському офісі отримали конверт із штаб-квартири «Адідасу». Всередині лежало фото, де ми вишикувалися перед стартовим свистком. Мої бутси було обведено червоним фломастером. Утім, та рекламна угода носила джентльменський характер, жодних штрафних санкцій ні до мене, ні до клубу вона не передбачала.
– Володимир Мунтян, згадуючи про гол Блохіна зі штрафного в київському матчі, розповідав, що вже нахилився над м'ячем, коли підійшов Олег: «Володю, дай пробити!» Але ж поруч був іще один майстер «стандартів» – Леонід Буряк...
– У нас такі речі розписувалися наперед: хто пробиває штрафні, хто виконує пенальті. На «стандартах» у «Динамо», крім мене, спеціалізувалися Мунтян і Віктор Колотов. Однак Блохін у тому поєдинку взяв на себе ризик і відповідальність. Після матчу, хоч і забив, чимало вислухав від Лобановського, відомого прибічника жорсткої дисципліни.
Траплялося так і з 11-метровими. Олег, скажімо, дуже хотів забити в поєдинку з тією-таки «Баварією» в березні 1977-го, перед яким йому вручили «Золотий м'яч» – і попросив мене поступитися правом виконати вирок. Я не зміг відмовити, тим більше, що сам він пенальті й заробив. Васильович погрозив нам суворо пальцем від бровки. Наче у воду дивився. Добре, що врешті-решт ми тоді виграли з потрібним рахунком...
– У 1976-му «Динамо» передало Суперкубок наступному лауреатові – бельгійському «Андерлехту». У підсумку трофей, який тоді ще не мав офіційного статусу, й донині, наскільки відомо, спочиває в клубному музеї брюсельців, останніх володарів призу старого зразка. Дехто стверджує, що «Динамо» зовсім не обов'язково було віддавати тоді цього вагомого красеня...
(Посміхається). – Натомість у нашому клубі є зменшена копія Суперкубка – такі тоді організатори вручали кожному переможцю. Чверть століття десь припадала пилом, поки на мій 50-річний ювілей її не приніс Михайло Бака, колишній спортивний міністр України. Я, зрозуміло, передав цю реліквію президенту «Динамо» Ігорю Суркісу.
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
