У День народження легендарного голеадора «Динамо» 70-80-х років Олега Блохіна пропонуємо до вашої уваги главу з книги Семена Случевського та Володимира Кулеби «Першопрохідці», присвячену найкращому бомбардиру в історії клубу.
* * *
Навряд чи в одній статті можна вмістити все, що слід сказати про Олега Блохіна. І про його футбольний талант, і про рекорди, і про непокірливий, а моментами і сварливий характер. Але хіба останній штрих визначає його особистість?
Якщо згадувати найкращих футболістів українського, та й радянського футболу, то фігура Олега Володимировича за правом займає місце в дуже невеликій групі абсолютних лідерів.
Олег Володимирович - корінний киянин, народився 5 листопада 1952 року в спортивній сім'ї. Мама Катерина Захарівна - заслужений майстер спорту ще до народження Олега, неодноразова чемпіонка СРСР і України з п'ятиборства, стрибків у довжину та бігу на 80 і 100 метрів з бар'єрами. Батько Володимир Іванович також займався легкою атлетикою, згодом - адміністративною роботою в спорті, зокрема, довгі роки очолював Федерацію сучасного п'ятиборства СРСР.
По суті, першим тренером майбутньої зірки і була мама: ще в дошкільні роки вона допомагала синові розвивати його швидкісні здібності. А першим футбольним наставником, і як раз у динамівській ДЮСШ став Олександр Васильович Леонідов.
Олега зарахували до дорослої команди в його неповні 19 років при Вікторі Олександровичу Маслові, але під керівництвом Діда в тому сезоні 1969 року в «основі» він зіграв лише один матч. Причина проста - тоді в повному порядку були і лівий край Віталій Хмельницький, і форварди Анатолій Бишовець із Анатолієм Пузачем, які в майбутньому 1970 році успішно виступлять на чемпіонаті світу в Мексиці.
Свій дебютний гол за основний склад «Динамо» Блохін забив за тренера Олександра Олександровича Севідова 15 березня 1972 року - у ворота харківського «Металіста». А перший домашній гол - рівно через місяць «Дніпру», який тоді тренував Валерій Васильович Лобановський. І голи «покотилися».
Що визначало ігровий стиль Олега Блохіна? Перш за все, швидкість, максимальна націленість на забивання голів, високого рівня техніка, хоча і своєрідна: все ж він був «одноногий». Права - швидше «для ходьби», але інші риси дозволяли «згладити» цей недолік. Його «фірмова страва» - ривок, відрив від суперників, удар!
Саме так був забитий, можливо, найвідоміший гол Блохіна - у Мюнхені, у першому матчі за Суперкубок-75 проти «Баварії».
Всі ми пам'ятаємо дуже точне порівняльне визначення Лобановського «Динамо»-1975 і «Динамо»-1986. У першому випадку метр назвав свою дружину «командою зірок», у другому - «командою-зіркою».
Вважаю, що не менш знаменитий гол - «гол віялом». Те взяття Блохіним воріт мадридського «Атлетіко» в фіналі КОК у Ліоні 2 травня 1986 року якнайкраще ілюструє згадану думку Валерія Васильовича. Справді, у Мюнхені Олег показав індивідуальну майстерність, а через 11 років - у наявності була колективна майстерність команди з його, форварда, своєю останньою точкою.
Повернемося ж у найбільш важливий сезон для футбольної кар'єри Блохіна, сезон-1975, коли Олег був нагороджений «Золотим м'ячем». За визнанням самого нападника, коли за тиждень до Нового 1976 року йому телефоном повідомили про те, що він став володарем престижної нагороди, найкращий бомбардир Союзу просто подумав, що це передноворічний розіграш. Але вже незабаром усвідомив, що це реальність, коли на хлопця обрушився цілий шквал інформації, яка підтверджувала його перемогу.
Особливу значущість тріумфу 11-го номера «біло-синіх» показував той факт, кого йому вдалося випередити в списку найкращих на континенті. Позаду Блохіна, який набрав 122 очки, залишилися Франц Беккенбауер із мюнхенської «Баварії» з 42 балами і голландець Йохан Кройфф із «Барселони» - з 27-ма!
Чим же «Динамо»-1975 відрізнялося від інших команд? Думка Блохіна з цього приводу: «Роботи було більше. Доводилося грати вдвічі частіше, і відповідальність у нас була не та, що у команд, які боролися за місце в середині таблиці. Іншого місця, крім першого, для нас не існувало. У цьому, по-моєму, унікальність команди».
Ще можна знайти багато добрих слів на адресу Блохіна-гравця. Я вважаю за краще обмежитися лише двома цитатами. Перша належить найкращому, на мій смак, стилісту, який багато років пише про спорт і футбол зокрема, - Олександру Ніліну. Ось як характеризував нашого героя Олександр Павлович 20 років тому в своїй книзі «Століття футболу»: «Блохін - абсолютний прем'єр у суворо підпорядкованому тренером ансамблі. Бешкетник і за Лобановського, який не визнавав бешкетливих. Але ж бешкетником він був тільки в сенсі зоряної норовитості. А так-то, за всіма можливими параметрами він гравець корисний. Ніколи себе не шкодував, ніколи не виражався в півсили, ніколи не грав у півноги. Вундеркінд і довгожитель».
Але, зрозуміло, найточнішу характеристику футболісту Блохіну дав його знаменитий тренер. Валерій Васильович Лобановський у «Нескінченному матчі» писав: «Олег виключно обдарований спортсмен, який завдяки вихованню в спортивній сім'ї рано зрозумів, що просто талант - це навіть не півсправи. Блохін працює не за страх, а за совість. Може бурчати, нарікати на непомірні навантаження, але продовжує працювати. Не з-під палиці, а з повним усвідомленням того, що кожна тренувальна хвилина з лишком окупається можливістю постійно бути в формі та бути готовим до серйозних випробувань у грі.
Олега «супроводжувала» постійна тінь невдоволення - чи то через злість на самого себе, коли не вдалося щось задумане, чи то на партнерів, які не давали йому точну передачу в потрібний момент. Так ось, ця тінь невдоволення не подобалася глядачам. Це їхня справа.
Головне в тому, що Блохін - форвард дуже високого міжнародного класу. Його ігрова стабільність вражає. Самовіддане служіння футболу - приклад для інших, а вже про його численні рекорди і говорити не доводиться».
Нам же доведеться нагадати багатий рекордами профайл футболіста Олега Блохіна. Він виступав за команди «Динамо» Київ 18(!) сезонів (1969-1987), «Форвертс» Штайр, Австрія (1988-1989), «Аріс» Лімасол, Кіпр (1989-1990).
Чемпіон СРСР 1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986 рр. - єдине повторення рекорду Володимира Мунтяна, який також взяв 7 комплектів золотих медалей першості Союзу. П'ятиразовий володар Кубка СРСР (1974, 1978, 1982, 1985, 1987 рр.). Єдиний у радянському і пострадянському футболі дворазовий володар Кубка володарів кубків УЄФА 1975 і 1986 рр. Володар Суперкубка УЄФА 1975 р.
Найкращий футболіст СРСР 1973, 1974, 1975 рр. (за результатами опитування тижневика «Футбол»). Володар «Золотого м'яча» - найкращий футболіст Европи 1975 р.
У футболці «Динамо» зіграв 432 матчі в чемпіонатах Союзу, забив 215 м'ячів (рекорд!), також рекордно - п'ять разів - ставав найкращим бомбардиром першості країни. У Кубку СРСР - 67 матчів і 31 гол, в євротурнірах - 79 ігор, 30 голів.
За збірну СРСР провів 112 матчів, забив 42 голи (обидва показники - національні рекорди!). За олімпійську збірну СРСР зіграв 12 матчів, забив 9 голів. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972, 1976 рр. Учасник чемпіонатів світу 1982, 1986 рр.
У списках «33-х найкращих» - 15 сезонів (рекорд!), З них під № 1 - 13 (ще рекорд!).
Після завершення багаторічної кар'єри футболіста, Олег Володимирович був запрошений тренером в один із клубних лідерів грецького футболу - «Олімпіакос». Там він пропрацював до 1993 року. З «червоно-білими» завоював Кубок і Суперкубок Греції, двічі - срібні медалі чемпіонату Еллади, вивів пірейцев до чвертьфіналу КОК УЄФА.
Грецький етап тренерської життя Блохіна був чималий - до 2002 року. Він також працював з ПАОКом із Салонік, «Іонікосом», афінським АЕКом, з яким зайняв друге місце в чемпіонаті.
Подальша клубна тренерська діяльність Блохіна - що в ФК «Москва», що в київському «Динамо» - будемо відверті, не була увінчана лавровими вінками. А його спортивне директорство в «Чорноморці» - взагалі для мене загадка: навіщо йшов, на що розраховував? Проте, треба чітко зрозуміти, що не дозволяло Блохіну реалізувати свої амбіції наставника. При всьому його величезному досвіді та футбольній грамотності, з моєї точки зору, йому заважало те, що як тренер він до кінця не зумів «забути» в собі футболіста.
Цей висновок я зробив аж ніяк не заочно. Мені довелося щільно співпрацювати з ним при створенні двосерійного фільму «Блохін і його команда» (про шлях збірної України на ЧС-2006 та її виступ на тому мундіалі в Німеччині).
Зірковий час Олега Володимировича-наставника і припадає на його роботу зі збірною України в 2003-2007 роках. Тоді ми чудово пройшли відбірковий турнір, зайняли «чисте» перше місце в групі, без жодних плей-офф. Та ще з такими неслабими суперниками, як Туреччина, Данія, Греція. Втім, і Грузія з Албанією та Казахстаном - теж із міцних горішків.
Потім, вже у фінальній стадії на німецьких стадіонах - вихід до чвертьфіналу мундіалю - рекорд нашої дружини. Не хочу гадати, як довго той успіх залишатиметься найвищим досягненням збірної України, та й ніхто інший не може дати відповідь на це питання.
Так ось, згадуючи той славний час, я дозволю зробити власний висновок, чому згаданий тренерський період вдався Блохіну. Думаю, він підібрав чудовий штаб: глибокого тактика Семена Альтмана, класних «польових» асистентів - вмілого «гасителя» будь-яких конфліктів, веселого, позитивного Андрія Баля та спокійних, навіть «трохи холоднуватих», але впевнених у своїх діях Олега Кузнєцова та Юрія Роменського. Головне ж у тому, що він не тільки підібрав «екіпаж», а й умів до них прислухатися, що властиво далеко не всім тренерам.
Друге пришестя Блохіна до національної збірної України (2011-12) не було настільки успішним. Втім, це - тема окремої розмови, в якій не відкрутитися звичною фразою «в одну річку двічі не ввійдеш».
Після різних серйозних слів хочеться згадати щось веселе. Ні, я навіть не про те, що у Блохіна не витримали нерви, і він пішов із тренерської лавки, не додивившись до кінця переможну для нас серію післяматчевих пенальті зі швейцарцями в 2006 році.
Зараз хочу розповісти про іншу кумедну сцену, яка сталася під час другого матчу відбіркового циклу того ЧС. Наші грали в Алма-Аті (або, як нині пишуть у Казахстані, - в Алмати) 8 вересня 2004 року. Виграли з рахунком 2:1, перемогу «витягнув» на 91-й (!) хвилині Руслан Ротань, а до того забив Льоша Бєлік. Але я не про саму гру, а про післяматчеву прес-конференцію.
На діалог із журналістами вийшли тренери обох команд - Олег Володимирович і Сергій Анатолійович Тимофєєв. Казахстанец тоді був коучем-початківцем, але в попередню кар'єру гравця був відомий як захисник «Кайрата», московського «Динамо», «Аланії» і ще десятка команд, завойовував різні титули. А ще цей невисокий, худорлявий оборонець мав своєрідну славу наджорсткого, навіть грубого футболіста.
Один із місцевих журналістів згадав давню - середини 80-х років - очну зустріч на полі бека-початківця Тимофєєва в складі «Кайрата» і титулованого Блохіна в київській команді. У тій грі Тимофєєв «скосив» граючу легенду один раз, другий. Після третього або четвертого жорсткого стику нерви у майстра не витримали, і він крикнув молодому нахабі: «Синку, ти що виробляєш! Перед тобою сам Блохін!». Відповідь Тимофєєва (а той злегка заїкався) була вкрай простою: «А мені пох... хто переді мною - Блохін чи не Блохін».
Місцевий ветеран репортерського цеху переказав цю історію та запитав обох тренерів, чи підтверджують вони її. Першим знизав плечима молодший на два з хвостиком десятиліття Тимофєєв, навіть почервонів злегка: «Не пам'ятаю...». Олег Володимирович солідарно підтримав колегу: «І я не пам'ятаю...».
А якщо серйозно, кожен може ставитися до Блохіна - гравця та тренера, як забажає. Але ніщо не зменшить його унікальні досягнення у футболі.
Семен Случевський, Володимир Кулеба, «Першопрохідці»
