Його телефон буде в буквальному сенсі слова розриватися від дзвінків із багатьох країн світу, а біля робочого кабінету вишикується черга з охочих привітати особисто. Ім'я Леонід Ашкеназі навряд чи добре відоме широкому колу вболівальників, зате у вузьких футбольних колах його знають і поважають. За професіоналізм, вірність футболу, вміння бути завжди поруч і першим прийти на допомогу. Напередодні свого 50-річчя Леонід Борисович відповів на питання кореспондента клубного сайту «Динамо».
- Леоніде Борисовичу, як взагалі ставитеся до настільки поважної дати?
- Вік людини – це його стан. Почуваюся і з фізичної, і з душевною точки зору, років на тридцять. Не більше того.
- До приходу у футбольний клуб «Динамо» ви працювали теж у «Динамо», у жіночій баскетбольній команді. Виходить, ваш «динамівський стаж» налічує майже чверть століття?
- Я прийшов у «Динамо» на посаду начальника жіночої баскетбольної команди, коли вона боролася за виживання в чемпіонаті СРСР. А вже наступного року ми стали чемпіонами нашої колишньої країни, потім пішли перемоги в чемпіонаті України. Тренером тоді працював Володимир Іванович Рижов.
- Складно було в той період утримуватися на плаву, та ще й ставати чемпіоном, динамівським баскетболісткам?
– Дуже складно, фінансування практично не було. Був лише ентузіазм та любов до своєї справи. Намагалися спільними зусиллями зробити все, щоб наші баскетболістки нічого не потребували. Судячи з результатів, тоді це виходило. Як вже говорив, стали чемпіонами СРСР, а в 1992 році двоє наших гравців у складі збірної перемогли на Олімпійських іграх в Барселоні. У 1995 році збірна України стала чемпіоном Європи, це історична для всього українського спорту подія! Щоправда, тоді я вже працював у футбольному клубі.
- Як ви прийшли у спорт, чому саме цей шлях обрали на початку неспокійних 90-х?
- Мій батько починаючи з повоєнного часу не пропустив жодного футболу, зібрав досить значну колекцію матеріалів, присвячених «Динамо». Мене почав водити на футбол із п'ятирічного віку. На матчі першої команди, на дубль, на київську армійську команду. З тих пір футбол у моєму серці, я їм живу і дихаю. Тому коли мені надійшла пропозиція від Григорія Михайловича та Ігоря Михайловича перейти на роботу до футбольного клубу, без роздумів погодився.
- Якось Андрій Шевченко сказав, що вважає вас своїм другом. Розкажіть, у чому феномен цієї людини і футболіста?
- Знайомий із Андрієм з 1993 року, коли він виступав за дублюючий склад «Динамо». Це, без сумнівів, професіонал і видатний спортсмен. Він знає, чого хоче в житті, і сміливо йде до своєї мети.
- Важко було влітку 2009 року провести трансфер Шевченка з «Челсі» до «Динамо»?
- Він дуже хотів грати у футбол, та ще за рідний клуб. Я це зрозумів із перших слів бесіди. Нам не довелося наводити вагомі аргументи. Вистачило факту, що тодішній тренер «Динамо» Валерій Газзаєв хоче бачити його у своїй команді.
- Новий «Шевченко» в «Динамо» скоро з'явиться?
- Складно сказати, Андрій таки був великим футболістом. Але надія є, молодь росте. Шевченка від десятків таких же як і він гравців-початківців відрізняв високий професіоналізм. Все, за що він брався, намагався робити краще за всіх. За характером він переможець. Пам'ятаю, у вільну хвилинку ми вирішили зіграти в карти, без всякого інтересу. Я партію виграв, але мені це коштувало зіпсованих із ним стосунків. Теж саме відбувається, коли Андрій бере в руки тенісну ракетку. Гратиме до втрати свідомості, поки рахунок не стане на його користь. І так в усьому, за що він береться. Людина не вміє програвати. Це вроджена якість, яку набути неможливо.
- Є фотографії, на яких ви з Валерієм Лобановським. Із «метром» було непросто знайти спільну мову?
- Я б так не сказав, у нас були досить близькі, часом навіть теплі стосунки. Запам'яталася прискіпливість Валерія Васильовича до дрібних деталей, які деякі навіть не помічають. Для нього не було дрібниць, у чому я міг переконатися за роки роботи. Якось «Динамо» повинно було грати в Кубку України з ФК «Львів», команда тоді була на ходу, гравці в формі, іншими словами, жодних проблем не очікувалося. Але коли Лобановський дізнався, що матч пройде не на центральному стадіоні Львова, та ще на полі не найкращої якості, став категоричним: «Господарі там кожну купину знають, ми будемо не в рівних умовах». Ігорю Суркісу і мені довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати львів'ян перенести гру на стадіон «Україна».
- До гравців він був також вимогливий, як і до організаційних моментів?
- Мені Анатолій Дем'яненко розповідав, як зустрів його Лобановський після якогось святкового заходу. «Толя, ти на якій позиції в команді граєш», – запитує Валерій Васильович. Відповідаю тренеру: «Ну, як і завжди, лівий захисник». У відповідь почув, що в найближчому матчі я буду грати лівого захисника, лівого півзахисника та лівого нападника. І нічого, впорався». Той же Володимир Безсонов тільки відновився після травми і на питання «грати зможеш?» без вагань відповів: «Якщо нога в бутсу увійде, зможу». Але це був інший час, інші люди. Зараз футбол став комерцією. За рідкісним винятком зараз який-небудь легіонер стає частиною команди, її душею й уособленням.
- Одним із напрямів вашої діяльності є робота на трансферному ринку. Важко класного легіонера запросити до Києва?
- Дуже важко, особливо якщо мова йде про гравця високого рівня. Багато хто з них розглядають перехід до клубу зі Східної Європи з точки зору фінансової складової. Нерідко на першому, другому і третьому місцях стоять гроші. За всім цим агенти, які зайвий раз не упускають момент підігріти ситуацію. Можливо, хтось із легіонерів, погравши кілька років, дійсно стане частиною команди. Тут на початковому етапі важливо не помилитися.
- Напевно, в кожній великій організації є відкриті для співробітників керівники, до яких можна звернутися за порадою чи допомогою. Були до вас, скажімо так, специфічні прохання від футболістів?
- Бувають такі випадки, чим можу, із задоволенням допомагаю. Для мене головне, щоб хлопці змогли цілком зосередитися на своїй роботі, щоб ніякі питання не відволікали їх від підготовки до чергового матчу.
- У вас багато друзів із абсолютно різних областей діяльності, в тому числі й з футболу. Як вдається знаходити час для кожного і встигати займатися такою кількістю робочих питань?
- Ось так і живемо, доводиться розставляти пріоритети. Якщо моя увага людині допоможе, заради цього я готовий не спати дні й ночі.
- Що для вас означає дружба?
- Сім'я та друзі – найсвятіше, що в мене є в житті. Намагаюся нікого не забувати, починаючи від шкільних товаришів, із якими разом йшов по життю.
- День народження – це більше свято, або стрес?
- Швидше друге. Я ніколи не любив свій день народження, навіть у дитинстві. Не люблю привертати до себе увагу. Якщо ви помітили, ніколи не даю інтерв'ю, рідко потрапляю в поле зору телекамер. Нехай краще за мене говорять справи.
- У житті ви усього добиваєтеся своєю працею і знаннями, пройшовши шлях від фахівця-початківця до віце-президента найтитулованішого клубу країни. Які плани на майбутнє?
- Робити все, щоб команда «Динамо» досягла великих перемог і ще багато і багато років радувала нас своєю грою. Зараз не найкращий час для команди, але я вірю, що все буде добре. Вірити у краще – моє кредо в житті.
www.fcdynamo.kiev.ua
