«ЛОБАНІАДА»
Валерія Васильовича Лобановського немає з нами вже більше 15 років, але інтерес до особистості такого масштабу не слабшає, і це закономірно. Чому? Відповідь, на перший погляд, очевидна. Він – Переможець як спортсмен, як наставник, як новатор, як психолог. Погодьтеся, що подібних характеристик у нашій країні заслуговує не така вже велика кількість людей.
Автори стрічки про тренера – досвідчений журналіст і кінематографіст Сергій Полховський, його молоді співавтори: продюсер Дмитро Симонов, режисер Антон Азаров та інші члени творчої групи – прекрасно знали, що вони зовсім не перші у світі неігрового кіно, хто береться за цю тему. Звертаю увагу: мова йде про повнометражний фільм-портрет, а не про картину на тему спорту, де Лобановський – лише один із героїв. Таких стрічок значно більше.
У 1980-і роки режисер Юрій Ткаченко зняв «Лобановський. Роздуми про футбол», а Олексій Габрилович замахнувся на повнометражну дилогію про двох зіркових тренерів тієї пори на тлі помітного багаторічного протистояння очолюваних ними команд: «Спартак» та київське «Динамо» – про Костянтина Бєскова й Валерія Лобановського. Через організаційні обставини серія цієї дилогії «Залізний Лобановський» не склалася, але деякі зняті для неї кадри увійшли в першу частину «Неможливий Бєсков», і цей фільм, незважаючи на його солідний майже 30-річний вік, із цікавістю дивляться й досі.
Вже буквально за місяць після смерті Метра ми з Олексієм Андроновим змонтували фільм «75 хвилин із Валерієм Лобановським», а ще через 6 років іменитий режисер Вахтанг Мікеладзе випустив «Планету Лобановського».
ЧОТИРИ ДОБИ ЛОБАНОВСЬКОГО
Логічне запитання: чому автори цього фільму зважилися на, здавалося б, далеко не піонерське підняття теми? На мій погляд, відповідь полягає в тому, що творці стрічки «Лобановський назавжди» шукали ті пласти, які не були підняті раніше. Портрет настільки непересічної особистості на тлі часу, точніше, на тлі різних епох. І це аж ніяк не перебільшення. Адже наша новітня історія – а стрічка захоплює практично півстоліття – від початківця футболіста Валерки Лобана (Рудого, Балерини) до смерті Метра (Полковника, ВВЛ) у травні 2002-го – це злам різних епох. І відлига кінця 1950-х - початку 1960-х за часів Хрущова; і розквіт застою за Брежнєва; і розбовтану Горбачовим перебудову; і руйнування колоса на глиняних ногах – імперії «на одній шостій планети»; і роки незалежності України.
Формально ніякої політики у фільмі немає, він побудований відповідно до віх футбольного життя Валерія Васильовича. Таких епох було чотири:
- Лобан-футболіст. Радість перемог та гіркота поразок;
- Лобановський – початківець тренер і його спільний тріумф у тандемі з Олегом Базилевичем у 1975 році. Те «Динамо» – Команда зірок;
- Лобановський – визнаний у світі наставник і його тріумфи з київською командою в 1986 році та збірною СРСР у 1988 році, «Динамо»-86 – уже Команда-зірка;
- Повернення Лобановського до України після роботи за кордоном. Тріумф «Динамо» в 1998-1999 роках.
Але фокус у тому, що творці картини чітко показали портрет не тільки героя, але і країни, навіть двох країн – СРСР та України, чуйний глядач відразу відчує дух різних часів.
Автори не соромляться показати роль Щербицького, інших партійних керівників УРСР у створенні сприятливої атмосфери для тренерської роботи Лобановського, життєдіяльності команди тієї пори. Звичайно, Щербицький був уособленням своєї епохи. Але далеко не гіршим уособленням. Будучи пристрасним уболівальником, він не ліз у тренерську кухню, але сприяв усім організаційним починанням, необхідним для життєдіяльності команди, для посилення мотивації футболістів.
Ніде правди діти, у радянську пору загального дефіциту у гравців, на відміну від більшості народу, набагато легше вирішувалися всі побутові проблеми: від отримання квартир та автомобілів до покупки одягу та харчування у «спецмагазинах-розподільниках». Особисто для Лобановського побут – дріб'язок.
Мало хто зараз знає, в чому полягала допомога Щербицького саме йому. Чим більше було тренерських досягнень у Валерія Васильовича на футбольних полях, тим більше його ненавиділи начальники різних рівнів, особливо в Москві. Тим більше з урахуванням того, що ВВЛ не підлещувався до них. Але буквально тваринний страх цих чиновників перед статусом Щербицького в партійній ієрархії ЦК КПРС давав Тренеру можливість працювати, не зважаючи на цих комуністичних бонз, будувати нову команду.
Давав таку можливість, але не завжди. Спорт за визначенням не складається лише з перемог. Команди Лобановського теж провалювалися в турнірному плані. І Лобановський отримував свою чималу дозу стусанів, підніжок, звільнень навіть із драконівськими формулюваннями про заборону працювати зі збірними дружинами. У фільмі про все це чесно йдеться мова.
ХТО ГОВОРИТЬ?
У картині «Лобановський назавжди» півтора десятка героїв, або, як нині прийнято називати, спікерів. До такого новомодного визначення я, зізнаюся відверто, не можу і не хочу звикати. Як і до словосполучення «презентація фільму». Презентація – це з іншої планети: бізнесу, торгівлі. Кінематограф – не тільки виробництво, але перш за все мистецтво. А в мистецтві століттями панувало інше визначення – прем'єра... Але це так, лірика. Повернемося до стрічки.
У такій величезній кількості героїв – відомі українські та зарубіжні фахівці: футболісти і тренери Олег Блохін, Андрій Шевченко, Мішель Платіні, Карло Анчелотті, Олексій Михайличенко; державний діяч Леонід Кравчук; футбольні керівники Григорій та Ігор Суркіси; футбольні журналісти Артем Франков, Олексій Андронов, Жан Ферран, Бернар Ліонс та інші. Знання предмета цими героями повністю розкриває підняту проблематику, а їхній авторитет у футболі викликає довіру аудиторії.
ФІЛЬМ ТА ТЕЛЕПЕРЕДАЧА
Дивна, на перший погляд, грань теми. Тим часом, вона дуже актуальна. Як не прикро, більшість глядацької аудиторії не уявляє собі, в чому різниця між цими екранними продуктами.
Телепередача – журналістика, там сама подія, її дослідження повинні бути піднесені читачеві, слухачеві, глядачеві без усяких прикрас, а тим більше «артхаузності». Фільм – мистецтво, його творці повинні шукати образність. Що таке образ? Уміння в малому показати велике. Звідси всякі режисерські ходи, прийоми, пошуки. Не брехня, а саме образність.
Так, у «Лобановському назавжди» з'являється дещо загадковий образ віолончеліста... на полі стадіону з порожніми трибунами. Я собі уявив одне завдяки цьому образу, інший побачить інше. Це нормально, адже такий режисерський прийом до нашої логіки сприйняття на екрані підключає ще й фантазію. Уявіть собі подібний хід в інформаційній або аналітичній телепередачі. Публіка вважатиме авторів божевільними і перестане дивитися цей «шедевр».
Тому, коли ви бачите титр «фільм», а на екрані в основному «балакуча голова» автора, при цьому герої фрагментарно миготять десь на задвірках, не вірте: тут Фільмом і не пахне. На жаль, наш телеекран «радує» подібними витворами часто-густо.
Творці цієї картини взагалі відмовилися від одного з головних інструментів неігрового кіно – від дикторського, або, як прийнято говорити зараз, від авторського тексту. Герої сказали практично все необхідне, що хотіли донести до аудиторії самі автори. Зате останні зробили найголовніше, найважче – сюжет стрічки збудували так драматургічно грамотно, та ще у щільному темпоритмі так чітко, що глядачеві все стає ясно.
Адже самі розумієте, хоч із екрану чути монолог героїв, на знімальному майданчику був повноцінний діалог, мінімум професійне розгорнуте інтерв'ю. Усі тексти, усі запитання Сергія Полховського до героїв, а саме він узяв на себе роль інтерв'юера, безжально викинуті в кошик. Повірте, любити свій твір більше ніж себе – виняток на сучасному екрані.
Не маю права не відзначити титанічну роботу з пошуку, відбору та режисерського підбору величезного масиву архівної кіно- та відеохроніки. Ви здивуєтеся, але набагато легше знайти хроніку, в т.ч. футбольну, 1950-х, 1960-х років, ніж кінця 1980-х і початку 1990-х. Сам із цим неодноразово мучився. Причина проста: стара кінохроніка аж до початку ХХ століття є в державних кіноархівах, а відеохроніка часу перед здобуттям незалежності та після її затвердження – хвацько розмагнічена в телецентрах або вкрадена. Навіть за «кеш» удається добути далеко не все необхідне.
Стаття не безрозмірна, тому багато про що писати не стану. Наприклад, про своєрідне почуття гумору Лобановського. Багатьом здавалося, що Полковник був похмурою, суворою людиною. Звичайно, він не був екстравертом і підпускав до себе далеко не кожного журналіста. Але жартувати вмів і любив. По-своєму, тонко, «по-англійськи». Фільм дає можливість переконатися в цьому. Приклади не стану наводити. Подивіться і переконайтеся самі.
Що ж головне у стрічці «Лобановський назавжди»? У картині немає лакування героя, він не ангел, він складний. Аж до шекспірівської глибини складності характеру. Це не моя вигадка. Творці в розмовах як би ненароком кілька разів згадували «нашого дорогого Вільяма» мало не в євстигнєєвській тональності з «Бережись автомобіля». Тим цікавіше Лобановський, тим цікавіше фільм.
ФІЛЬМ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ. ФІЛЬМ ПРО ПЕРЕМОЖЦІВ
Міжнародна федерація спортивного кіно та ТБ (FICTS) – колективний член Міжнародного олімпійського комітету. Під егідою FICTS щорічно проходять 16 (!) міжнародних фестивалів, присвячених людям і проблемам спорту. І в Барселоні, і в Пекіні, і в Лос-Анджелесі, і в Ріо-де-Жанейро і... ще, і ще. Так ось, якщо в ігровому кіно планети фестиваль №1 в Каннах, а з ним змагаються такі ж престижні кінофоруми у Венеції та в Берліні, то в спортивному кіно- і телесвіті фестиваль-лідер як раз у Мілані.
У листопаді 2016 року в рамках цього форуму в номінації «Кіно і телефільми про футбол» картина «Лобановський назавжди» отримала головний приз. Фільм був відзначений нагородою Guirlande d'honneur як найкращий документальний фільм на фестивалі. Українська картина обійшла фільм «Барса більше, ніж клуб», який був фаворитом на перемогу в цій номінації.
13 травня, в день пам'яті Великого Тренера, фільм про нього був показаний телеканалом «Інтер».
