- Як би оцінили свій процес адаптації в команді?
- Як на мене, усе проходить добре. Не можу сказати, що я задоволений тим, скільки часу проводжу на полі, але добре розумію, що прийшов до великого клубу, у складі якого виступають прекрасні футболісти і який ставить перед собою найвищі цілі. Я не боюся конкуренції з ними за місце у складі. Буду наполегливо працювати – і мій час обов’язково прийде.
- З якими складнощами зіткнулися спочатку?
- Перш за все, це адаптація поза футбольним полем. Я приїхав із Данії, знаючи лише англійську мову, тому дуже важко було спілкуватися з новими партнерами та тренерами. Саме для того, щоб краще розумітися з людьми, що мене оточують, я багато займаюся з викладачем і, сподіваюся, незабаром уже зможу спілкуватися з усіма без особливих труднощів.
- Ви обрали доволі незвичний, як для футболу, номер. Що він значить для вас?
- Нічого не значить. Коли я обирав для себе номер із можливих, то вирішив зупинитися на 99-му, бо він мені здався веселим. Я завжди хотів пограти з двома дев’ятками на спині, до того ж під цим номером виступав великий бразилець Роналдо, коли грав за італійський «Мілан».
- З огляду на те, що раніше в «Динамо» не грали ваші співвітчизники, особливих порад стосовно переходу в «Динамо» отримати не було від кого?
- Насправді, моїми одноклубниками по «Мідтюлланду» були двоє українців – Ерік Святченко, який має паспорт громадянина Данії та виступає за нашу національну збірну, а також Артем Довбик. З Артемом було важко спілкуватися, оскільки він прийшов до клубу лише цього року й між нами був мовний бар’єр, а от Ерік дав кілька порад та навчив кількох слів, які мені потрібні були на перших порах. Усю ж іншу інформацію стосовно України мені доводилося шукати самотужки.
- А як же Беньямін Вербич, проти якого ви неодноразово грали, виступаючи за «Мідтюлланд»? Із ним не списувалися?
- Особисто йому не писав, але в нього дівчина з Данії, і вона списувалася з моєю нареченою Наною. Насправді, у мене не було багато часу, щоб шукати контакти й чекати від когось поради. Усе відбувалося швидко, рішення приймалося швидко, і поговорити з Вербичем мені вдалося вже в Києві.
- Якщо ваші співвітчизники запитають про Київ та Україну, що ви найперше скажете їм?
- Київ – це чудове красиве місто. Чесно кажучи, воно приємно здивувало мене. Тут дуже привітні люди. А от про Україну загалом поки особливо нічого не можу сказати, адже провів не так багато часу у вашій країні та не встиг дослідити її.
- Практично всі міста в Данії, за винятком Копенгагена, доволі маленькі: і Орхус, у якому ви народилися, і Мідтюлланд, де виступали останнім часом. Чи легко було пристосуватися до життя в мегаполісі, яким є Київ?
- Спочатку було незвично, коли навколо тебе стільки людей, вражали постійні затори на дорогах. Напевно, саме тому я поки що проводжу майже весь вільний час удома зі своєю родиною та друзями, лише іноді можу вибратися в місто разом із партнерами по команді.
- Ви провели поки що не так багато матчів за «Динамо», але вже встигли забити – у ворота «Арсенал-Київ». Гра у штрафному майданчику на випередження, в один дотик – ваша стихія?
- Узагалі, мені більше подобається грати в центрі поля – на позиції атакувального півзахисника, так званої «десятки» чи «вісімки». У юнацькому футболі я завжди діяв на позиції нападника, тому люблю та вмію і забивати голи, і створювати гольові моменти для своїх партнерів. Якби був трохи успішнішим у перших іграх за «Динамо», то моя особиста статистика могла б поповнитися як мінімум ще одним забитим м’ячем та кількома результативними передачами. Сподіваюся, у наступних матчах пані Фортуна буде більш прихильною до мене.
- У «Динамо» тренери використовують вас на звичній позиції чи доводиться імпровізувати?
- На щастя, я можу виходити на своїй улюбленій позиції та виконувати те, що найкраще вмію. Але й імпровізації також не боюся: для мене не проблема відійти трохи назад та зіграти опорного півзахисника.
- При підписанні контракту президент «Динамо» Ігор Суркіс сказав, що клуб давно стежив за вами. Коли дізналися про інтерес із Києва?
- Знаєте, між чутками, які періодично з’являються, та реальним інтересом може минути багато часу. Якщо говорити про реальну зацікавленість у моєму переході, то вона виникла під час літнього трансферного вікна, десь за місяць до його закриття. Я мав обрати між «Динамо» та кількома іншими клубами, але зробив вибір на користь Києва, оскільки це великий клуб, який відіграє провідні ролі у своїй країні та постійно виступає в єврокубках, що є хорошою можливістю для мого зростання як футболіста.
- Які головні відмінності вже встигли помітити для себе між данським та українським футболом?
- Як на мене, в Україні футбол більш швидкісний: ніхто не дасть тобі багато часу на роздуми на футбольному полі, потрібно приймати рішення дуже швидко. У Данії ж основна ставка робиться на «фізику».
- Із молодіжною збірною Данії ви пробилися до фінальної частини чемпіонату Європи. Це успіх для вашої команди чи очікуваний результат?
- Звичайно, успіх. Ми добре виступили, посівши перше місце за підсумками кваліфікаційного раунду, та втретє поспіль вийшли до фінальної частини молодіжного чемпіонату Європи (для самого Дуелунда це буде вже другий чемпіонат Європи; у 2017-му в Польщі данці, щоправда, не вразили, не вийшли з групи – прим.). Серед наших суперників – Німеччина, Сербія та Австрія, і є хороші шанси вийти до півфіналу турніру та повторити або навіть перевершити досягнення молодіжних збірних зразка 1992 та 2015 років, які ставали бронзовими призерами чемпіонатів Європи.
- Свого часу, ще в юнацькому футболі, у вас була пропозиція від голландського ПСВ. Залишитися в Данії виявилося правильним рішенням, як вважаєте?
- Знаєте, переїзд до Ейндховена міг негативно позначитися на моєму професійному розвитку, адже я мав змінити звичне середовище та їхати до абсолютно незнайомої мені країни. До того ж, незрозуміло, наскільки швидко мені вдалося б стати гравцем першої команди ПСВ… Залишившись у «Мідтюлланді», уже за два роки я дебютував у вітчизняній Суперлізі, поступово став основним гравцем команди, минулого сезону став чемпіоном Данії, тому вважаю, що тоді, у 16-річному віці, зробив правильний вибір.
- У 2014 році британське видання The Guardian включило вас до числа 40 найкращих молодих гравців світу. Приємно було дізнатися про це?
- Чесно кажучи, був трохи здивований, коли побачив своє прізвище в цьому списку, але при цьому дуже пишаюся тим фактом, що опинився в компанії талановитих футболістів.
- Хто з відомих нині гравців склав вам компанію в тому списку молодих талантів?
- Найвідоміший із них – француз Усман Дембеле, який на той момент виступав за «Ренн», а зараз грає в «Барселоні». Відтоді ми кілька разів переписувалися з ним, і мені приємно, що такий зірковий гравець, як він, є серед моїх знайомих.
- Кого з футбольного світу можете назвати своїм кумиром?
- Без сумнівів, це Ліонель Мессі. Думаю, не варто перераховувати, за які якості я його вважаю найкращим у світі, правда? Просто він найкращий! (посміхається)
- А який улюблений клуб?
- Я завжди вболівав за «Манчестер Юнайтед», але зараз мені не подобається їхній стиль гри. На мою думку, нині найсильнішим клубом у світі є інший клуб із Манчестера – «Манчестер Сіті». При цьому їм удається робити неймовірні речі в англійській Прем’єр-лізі, яка є найсильнішою у світі.
- Враховуючи ваші вподобання, можна зробити висновок, що ви захоплюєтеся англійською Прем’єр-лігою…
- Якщо говорити суто про гру, то мені все ж ближча іспанська Ла Ліга. Але все інше – уболівальники, телебачення, преса, атмосфера на трибунах – в Англії просто неймовірне. Там усі просто живуть футболом!
- Які емоції переживали, коли в 2016 році у плей-оф Ліги Європи грали проти свого улюбленого клубу – «Манчестер Юнайтед»?
- Я неодноразово казав своєму батьку, що мрію потрапити на «Олд Траффорд», щоб поспостерігати за грою наживо, але не міг подумати, що вперше потраплю на стадіон не як глядач, а як його безпосередній учасник. Звичайно, емоції переповнювали мене. Тоді ми програли 1:5, і це трохи зіпсувало враження від відвідування «Олд Траффорда», але вдома ми здобули перемогу 2:1, і, незважаючи на припинення боротьби в Лізі Європи, цей результат був великим досягненням для нашої команди.
- У березні 2018-го ви зіграли свій сотий матч за «Мідтюлланд». Солідний показник як для 20-річного футболіста?
- Я дуже пишаюся тим досягненням, що мені вдалося відіграти стільки матчів на високому рівні, незважаючи на молодий вік. Упевнений, у майбутньому, незважаючи на мої подальші здобутки, я так само, як зараз, буду гордитися цим.
- Чим захоплюєтеся, окрім футболу?
- Наразі багато вільного часу приділяю вивченню мови. Часто ходжу до спортзалу, люблю читати книги, грати в PlayStation. Також намагаюся приділяти багато часу родині – дівчині та дитині.
- У вашій сім’ї є професійні спортсмени?
- Мій двоюрідний брат свого часу грав за «Брондбю», а його мати, моя тітка, також була професійною футболісткою, навіть за збірну Данії виступала. Зараз же ніхто з моїх близьких родичів не займається спортом на професійному рівні.
- Вам лише 21 рік, а за плечима чималий досвід виступів у рідному клубі. Перехід до «Динамо» – наступний крок у кар’єрі?
- Я не хотів би розглядати перехід до «Динамо» як чергову сходинку в кар’єрі. Це новий виклик для мене, оскільки вперше в житті я залишив рідну країну, і наразі першочерговим завданням є закріпитися в команді, кожного тижня виходити на поле в основному складі та приносити користь клубу. І я все робитиму, щоб досягти цього якомога швидше.
Матеріал клубного журналу №5 за жовтень-листопад 2018 року. Придбати журнал можна в офіційному клубному фан-магазині, касах стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, кіосках «Союздрук», у приватних розповсюджувачів, в Інтернет-магазині ФК «Динамо», а також в електронному форматі в бібліотеці PressPoint.
