— Попереднє інтерв’ю для журналу ми у вас брали рік тому. Що змінилось у житті за цей час?
— Ви можете бачити, як покращилася моя гра відтоді, як я приїхав до Києва. Тренер задоволений моїми виступами. Навіть якщо ми не спілкуємося напряму, між нами немає непорозумінь. Радий, що Олександр Хацкевич залишився на чолі «Динамо» в нинішньому сезоні. Мені приємно працювати з ним. Завдяки його довірі відчуваю впевненість. Роблю все можливе, щоб показувати хорошу гру та стабільно високий рівень, діючи на межі своїх можливостей. Якщо він ставить мене у склад, значить, я його влаштовую. І такий взаємозв’язок важливіший, ніж щоденне спілкування. Раніше в мене були непорозуміння з тренерами в інших командах, а в Україні ні з Ребровим, ні з Хацкевичем – ніяких проблем. Ми не відволікаємо одне одного через дрібниці. Тренер розуміє, що часом я можу нервувати на тренуваннях, коли щось не виходить, але водночас він знає, що для команди зроблю все та навіть більше. Думаю, за цей час я став спокійнішим. Крім того, уже добре знаю український чемпіонат, гравців та команди суперників. Також маю повне уявлення про свою команду, про те, на що вона здатна, що можна покращити. Я вже більше не новачок тут, у нашому колективі не так багато нових футболістів, як раніше. Виходжу на поле в кожному матчі, граю краще, тому почуваюся щасливим.
— Ви вже самі можете допомагати молодим гравцям, яких залучають до першої команди?
— Так, у нас досить молодий колектив, я четвертий за віком гравець, а мені лише 28. Зазвичай у такому віці можна бути чи не наймолодшим. Незважаючи на те, що я не завжди в змозі спілкуватися з українцями, звісно, допомагаю їм, чим можу. Авжеж, говорити однією мовою – дуже важливо, але, якщо не виходить, усе одно потрібно бути відкритим, інакше будь-які ситуації дратуватимуть.
— Чому, на вашу думку, наша молодь не вивчає англійської мови?
— Мені теж це цікаво знати, адже англійська – одна з найпростіших мов світу. Звичайно, щось сказати вони можуть, але соромляться й роблять це несміливо. Я можу їх зрозуміти, адже теж був у такій ситуації, коли вивчав англійську в Ньюкаслі, але з часом почав нормально спілкуватися. Робити помилки не страшно. Окрім того, що іноземна мова стає в пригоді в Україні, молодим гравцям вона знадобиться й коли вони поїдуть грати за кордон, тож, якби вони вчили її тут, потім їм було б набагато легше.
— Україна та Київ уже встигли стати для вас рідними? Чи легше розуміти нашу мову?
— Багато чого вже розумію, в основному, на полі, але відповісти не можу. Слова знайомі, але самому їх казати не виходить. Зараз у мене є перекладач, який допомагає. Поза межами футболу – складніше. Для мене це важка мова, хоча українська трохи схожа на польську, яку я чув, коли грав у «Леху». На щастя, знання мови не впливає на рівень моєї гри. Я розумію футбол, тому про значення багатьох речей можу здогадатися. За межами поля в мене звичне життя. Знаю, де в Києві можна подивитися фільми англійською, у яких ресторанах говорять цією мовою чи є відповідне меню. Але я не з тих людей, які не сидять удома. Я добре знаю свій організм, мені потрібно відпочивати, відновлюватися, щоб мати змогу грати в кожному матчі та по максимуму працювати на тренуваннях. Тому приділяю цьому багато уваги.
— Чи часто вдається їздити додому? Минулого разу ви казали, що авіарейси з Будапешта до Києва не зовсім зручні. Чи з тих пір щось змінилося?
— Стало ще гірше: скасували ранкові рейси. Улітку перед стартом чемпіонату в нас було кілька вільних днів, але я не міг поїхати додому, тому що не було зручного рейсу. Команда збиралася в обід, а я міг прилетіти лише о 17.00 чи 18.00. А відпрошуватися й пропускати тренування не хочу. Тож, як повернувся із передсезонних зборів, удома ще не був. Але самотнім не почуваюся. Як я вже казав, не люблю багатолюдних і галасливих місць. Можу зустрітися з друзями, повечеряти разом, але тільки й того. Батьки та друзі з Будапешта також приїздять нечасто, адже всі працюють. Та й у мене не так багато часу, бо граємо по два матчі на тиждень, іноді обидва – виїзні, тому часто мене не буває в Києві. Крім того, краще, щоб мене ніхто не відволікав, бо футбол завжди на першому місці. Якщо хочу грати на високому рівні, маю почуватися свіжим і фізично, і морально.
— Минулого разу ви розповідали про свій мотоцикл. Чи вдається хоча б зрідка їздити на ньому вдома?
— Я його продав минулої зими. Можливо, пізніше, коли закінчу кар’єру футболіста, куплю собі новий.
— Ви відчуваєте, що додали в грі, виступаючи за «Динамо»?
— Звісно. Мені не потрібно, щоб хтось про це казав, адже сам знаю, коли зіграв добре, а коли допускав помилки. Я сам собі найкращий критик. Навіть якщо експерти висловлюють своє незадоволення, потрібно вміти переключатися, це загартовує характер. У мене він досить сильний – партнери прислухаються до мене, відчуваю їхню повагу, до мене ставляться серйозно. У «Динамо» зараз багато українців, і я мав заслужити цю повагу. Я – командний гравець і сам поважаю інших, хочу, щоб це було взаємним.
— Після першого матчу з «Аяксом» на виїзді вас багато критикували за пропущені м’ячі...
— Помітив, що експерти, журналісти завжди залюбки критикують футболістів за їхні помилки. Один чи два промахи можуть обговорювати тижнями! Але ніхто про тебе не згадає, якщо ти тривалий час показуєш якісну гру, є одним із найкращих виконавців у 7–8 матчах команди. Та варто після цього провести один не зовсім вдалий поєдинок – і тебе рознесуть у пух і прах. Це те, чого не можу зрозуміти, футболісти ж не роботи. Звісно, я реагував на критику, адже я людина, як і всі. Якби не звертав уваги, це означало б, що мені байдуже. Але не відповідав на коментарі чи статті, адже не вважаю за потрібне витрачати сили на суперечки, хоча років вісім тому я поводився б інакше (посміхається). До матчу з «Аяксом» ми провели сім поєдинків, у тому числі два проти «Шахтаря», і, за винятком гостьової гри проти «Славії», взагалі не пропустили жодного м’яча. Звісно, це результат командної роботи, у тому числі захисників та воротаря, але про це ніхто й слова не сказав. Для мене головний показник – це думка тренера. Той факт, що він мені довіряє та включає до стартового складу, говорить краще за будь-які слова. Помилок не уникнути. Просто якщо їх припускається захисник, це краще видно: похибка може призвести до пропущеного м’яча. Гравці ж атаки можуть собі дозволити не реалізувати кілька моментів, а забити, наприклад, один м’яч за гру. Ось і вся різниця.
— Під час паузи в чемпіонаті України, пов’язаної з матчами збірних, можна перевести подих та відволіктися від клубних справ, переключившись на збірну?
— Мені не знайоме слово «пауза», адже в мене її ніколи немає, на відміну від футболістів, які залишаються в Києві. Після матчів за клуб одразу їду до розташування національної збірної, там ще два поєдинки. Але це ніколи не було для мене проблемою, навпаки, поки справляюся, я щасливий. Відпочинок якщо й потрібен, то лише задля того, щоб повернути моральну свіжість. Це навіть важливіше, ніж фізична втома. Необхідно психологічно відновлюватися від постійних переїздів, перельотів, спадів та підйомів у грі. Приділяю особливу увагу тому, щоб бути сильним морально, і не проти такого напруженого графіка. Хоча виступи за клуб і збірну, звісно, відрізняються.
— Що нового у вашій національній команді?
— У нас новий італійський тренер Марко Россі, напевне, зміниться й філософія гри команди. Хотілося б розпочати спільну роботу успішно. Це важливо, адже не так багато наших збірників виступають за межами Угорщини, а ті, хто представляє інші чемпіонати, мають небагато ігрової практики. Мусимо об’єднатися, адже чогось досягти можливо лише разом. Узагалі, збірна Угорщини протягом останнього півтора року переживала важкі часи, результати команди були не дуже хорошими. Але розпочалася нова ера, ми робимо все можливе, щоб ситуація покращилася.
— Повернемося до «Динамо». Чи все в команді гаразд, на вашу думку?
— Багато хто звертає увагу на те, що ми перестали забивати по 4–5 м’ячів, часто задовольняючись лише одним. Разом із тим ми й пропускаємо не так багато. Дуже напружено працюємо заради такого результату. Добре, що після літньої перерви склад команди зберігся більш-менш незмінним: відносно небагато гравців прийшло й так само небагато залишило команду. Але, з іншого боку, сезон довгий, а в нас не так багато виконавців. Ми не можемо в усіх поєдинках і турнірах задіяти лише 11 гравців. Для мене, як для захисника, найголовніше, щоб команда не пропускала. Попереду в нас є такі гравці, як Вербич та Циганков, які можуть створити достатньо гострих ситуацій, але також потрібні виконавці, що здатні завершити атаки. Цього сезону в іграх у нас не так багато моментів, як раніше, і далеко не всі з них ми реалізовуємо, мабуть, тому перемоги з рахунком 1:0 трапляються так часто. Але потрібно працювати та рухатися вперед. І з часом, упевнений, ми забиватимемо більше. Для цього в нас є хороші атакувальні футболісти. Потрібно продовжувати грати як єдине ціле як в обороні,
так і в атаці – і голи прийдуть.
— Які ще ігри, окрім зустрічей із «Шахтарем», могли б виділити?
— У «Шахтаря» зовсім інший рівень, ніж у решти команд із чемпіонату України. У них багато якісних бразильців, які можуть легко перейти до будь-якого європейського топ-чемпіонату й не загубитися там. Коли ми граємо проти «Шахтаря», використовуємо тактику, що відрізняється від ігор з іншими суперниками. У нас небагато моментів, ми маємо діяти щільно та компактно. Наших матчів чекає вся Україна, ми самі переживаємо більше емоцій, ніж раніше, хочемо перемогти ще більше, адже ажіотаж підігрівається тим, що один із провідних гравців, Мораес, перейшов із «Динамо» до «Шахтаря».
— Ви вже зустрічалися з усіма суперниками в чемпіонаті України, а з деякими й не раз. Чи можете сказати, хто з форвардів опонентів найбільш незручний? Проти кого важче грати?
— Важко сказати, адже в різних команд різні нападники. Хтось віддає перевагу атлетичним, габаритним форвардам, які виграють багато верхової боротьби, інші задіюють маленьких, швидких та вертких нападників. Як на мене, найкращим нападником був Мораес, коли виступав за «Динамо». Також Феррейра, який чудово грав у штрафному майданчику та забив багато м’ячів. Його було неважко втримати за межами штрафного, але в ньому він показував просто світовий клас. Мораес за стилем трохи інший, йому подобається рухатися скрізь. Важко грати проти будьякого більш-менш хорошого нападника, але, якщо ти достатньо розумний та кмітливий, то впораєшся.
— А яка ваша думка про молодих форвардів «Динамо» Супрягу та Русина?
— Вони не просто хороші, талановиті футболісти, а й гравці, які вміють слухати та чути – як тренерів, так і партнерів по команді. Видно, що в них є бажання навчатися, вони стараються на тренуваннях, але їм ще потрібен час. Схожий шлях пройшов Шапаренко, якого почали підпускати до основного складу минулого сезону. Він починав грати 10, 20, 30 хвилин, а пізніше й увесь матч. Молоді гравці обов’язково отримають шанс від тренерів. Як я вже казав, нам потрібен кожен гравець. Футболіст, який зараз у молодіжній команді, через рік може опинитися в першій.
— У Лізі чемпіонів команда впевнено пройшла чеську «Славію». Чим запам’ятався цей суперник?
— Коли ми їхали до Праги, знали, що на нас чекає важка гра. У складі «Славії» досвідчені футболісти, високі, габаритні та атлетичні, причому не лише захисники, а й нападники, зріст одного з яких був під два метри. Також ми очікували багато довгих передач, боротьби, але, у цілому, розраховували на дещо легше протистояння. Зрозуміло, що у футболі не буває легких прогулянок, але ми думали, що володітимемо м’ячем, створюватимемо моменти. Та коли гра почалася, усе це робили господарі – і це стало для нас певним сюрпризом. Добре, що ми забили на виїзді, не без долі везіння, але, на жаль, пропустили на останніх хвилинах, це нас дуже засмутило. Та в той же час ми на власні очі побачили, як гравці суперника рухаються, здобули уявлення про манеру їхньої гри й тримали цю картинку в голові перед сном. Тому в матчі-відповіді вже знали, що робити, – і він склався легше для нас. Та загалом, ми всі разом добре попрацювали, щоб вийти до наступного етапу.
— Із нідерландським «Аяксом» мали більше проблем? Що було найскладнішим у протистоянні з цією командою?
— Нідерланди – футбольна країна. На виїзді довелося грати на переповненому стадіоні, відчувалося, що там люди люблять футбол. Коли ми приїхали на стадіон за дві години до матчу, близько десяти тисяч глядачів уже зібралися біля входу. А під час розминки вони вже співали на трибунах. На жаль, я ніколи не бачив нічого подібного в Україні. Гру ми розпочали не дуже добре, припускалися помилок, а ось другий тайм вийшов кращим. У Києві провели дуже добре перші хвилини, мали хороші нагоди забити, але не вийшло. Потім багато виручав Денис Бойко, який зберіг ворота в недоторканності. Можна багато говорити про ці матчі, та вони вже в минулому. На жаль, ми нічого не можемо змінити.
— «Динамо» гратиме в груповому етапі Ліги Європи, а не Ліги чемпіонів. Це вас більше задовольняє чи розчаровує?
— Я скажу, що ми ще не зовсім готові грати в Лізі чемпіонів, а ось у Лізі Європи – можемо. Адже минулого сезону виступили в цьому турнірі досить вдало. Але на той час «Лаціо» виявився сильнішим. Зараз також є велика різниця між цими двома турнірами, але нині в Лізі Європи багато топ-команд, можливо, з якимись ми зустрінемося.
— Чи були у вас пропозиції від інших клубів під час літнього міжсезоння?
— Певні розмови влітку велися. Узагалі, це розпочалося ще з минулого сезону, але, як бачите, ні до чого конкретного справа не дійшла, хоча я отримував досить цікаві телефонні дзвінки. Не приховую: якщо в клуб надійде пропозиція щодо мене від топ-команди з топ-чемпіонату, я погоджуся на перехід. Люблю «Динамо», мені подобається Київ, але для моєї кар’єри буде краще прогресувати та грати на вищому рівні. Мені 28 років – і це найкращий час для футболіста. Але зараз я тут, мене все влаштовує в Україні, почуваюся комфортно, тож усі мої плани найближчого часу пов’язані лише з «Динамо».
Матеріал клубного журналу №04 (99), 2018
Придбати наш офіційний клубний журнал можна в офіційному Фан-магазині, Інтернет-магазині ФК «Динамо», касах стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, кіосках «Союздрук», у приватних розповсюджувачів, а також в електронному форматі в бібліотеці PressPoint.
