Київський хлопчина, дитинство якого припало на війну і важкі повоєнні роки, здолав усі перешкоди й дістався вершин завдяки наполегливості, нестримному прагненню до знань, невтомності й гострому розуму. Його приклад вражає, захоплює й надихає.
Ні до ігрової кар'єри знаменитого лівого крайнього нападника київського «Динамо» 1950 –1960-х років («сухий лист» Лобановського, коли він забивав м’ячі безпосередньо з кутового, увійшов до футбольних підручників), ні тим паче до тренерської творчості Лобановського ніколи не було байдужих.
Лобановський-футболіст здобував разом із колегами для київського «Динамо» перші чемпіонські медалі 1961 року. Лобановський-тренер зробив свій клуб явищем на європейській арені.
Друзів у його футболу було достатньо, але й опонентів також чимало. А він вважав, що головне – це рахунок на табло. Таким було тренерське кредо Лобановського.
Він першим у тодішній країні перевів улюблену народом гру на рейки футбольної науки, а стрілки наших футбольних годинників – на європейський час. Він першим кинув виклик традиційним підходам до навчально-тренувального процесу, за яких кількісні показники витісняли якісні характеристики.
Про тренувальні навантаження Лобановського, дисциплінарні вимоги до підопічних ходили легенди. Справді, якщо гравець не тримав себе в поведінкових рамках, окреслених Лобановським, то у нього залишалося мало шансів упоратися з навантаженнями, які пропонував наставник.
Ідеальних команд, коли одночасно виходять на поле одні зірки, не існує. Залежно від відпущеного природою таланту одним випадає тонка робота на полі, іншим – чорнова. Але і ті, і інші однаково необхідні. Лобановський умів досягати результату, коли на полі поряд із видатними гравцями виходили футболісти з досить скромними можливостями. Але вони максимально використовувалися.
***
Жоден наш тренер не може зрівнятися з Лобановським за спортивними досягненнями. Але ніхто так не потерпав, як він, від нещадної, часто несправедливої критики. У чому Валерія Васильовича тільки не звинувачували: у надмірному раціоналізмі, поклонінні результату, у використанні «виїзної моделі». Динамівський футбол називали невидовищним. А Лобановський, з притаманною йому іронією, відповідав «задушевним друзям»: мовляв, а що ж воно таке, «видовищний» футбол, з чим його їсти?
Жартував, звісно, бо чудово все знав. Тому прагнув не просто результату, а дзвінкого, якого можна здобути лише високим рівнем злагодженої гри, досягнутої завдяки титанічній роботі. І вони були, ці тріумфи Лобановського-тренера, ще в радянський період: вісім «золотих» фінішів у чемпіонатах СРСР, шість кубкових перемог, два Кубки кубків і Суперкубок Європи! Плюс олімпійська «бронза»-76 і «срібло» чемпіонату Європи-88 зі збірною тодішнього Союзу, яка складалася в основному з гравців київського «Динамо».
Він був прикладом для багатьох. Скажімо, знаменитий італійський тренер Марчелло Ліппі, котрий з «Ювентусом» п’ять разів вигравав чемпіонат Серії А, Лігу чемпіонів і Суперкубок УЄФА, Міжконтинентальний Кубок, привів італійську збірну до перемоги в чемпіонаті світу-2006, завжди з приємністю згадував, як свого часу він слухав лекції Лобановського, запрошеного на тренерський семінар до Італії. І щиро казав автору цих рядків, що багато чого навчився в українського колеги.
***
Ті, кому пощастило працювали з Лобановським, розповідали, що його досвід, нехай навіть узагальнений у багатьох лекціях метра, був би все одно неповторний. Якими оригінальними у своїй творчості є геніальні митці – композитори, літератори, артисти, художники ...
Його тренерська геніальність полягала насамперед в умінні дохідливо (прошу не плутати зі спрощенням) пояснити футболістові те, чого від нього вимагається. Саме тому видатна «система Лобановського», в основі якої була бездоганна функціональна підготовка гравців, з належним коефіцієнтом корисної дії, працювала тільки у нього. Лише Лобановський умів домогтися того рівня самовіддачі кожного окремого футболіста і команди в цілому, який був потрібний для досягнення конкретної мети. Будь-який інший тренер, якби йому довелося працювати за записаними наробками Лобановського, нічого подібного не зробив би.
Поширювалися балачки про нібито тренерську жорсткість Лобановського, про його надмірні вимоги до футболістів. А насправді він ніколи не вимагав від гравців неможливого. І це принципово відрізняло київського тренера від багатьох інших відомих наставників, котрі примушували футболістів працювати через силу.
У цьому сенсі Лобановський, напевно, нагадував скульптора. Уважно придивившись до молодого футболіста, він категорично забороняв йому перейматися тим, що у того виходить найгірше, натомість акцентував увагу на розвитку найсильніших якостей гравця. І допомагав йому.
Тут варто пригадати, яку кількість зірок світового класу – від Олега Блохіна до Андрія Шевченка (обоє – володарі «Золотого м’яча» France Football) – Лобановський виліпив власноруч. Та й Ігор Бєланов – ще один алмаз, володар титулу найкращого футболіста Європи також завдяки Валерію Васильовичу перетворився на діамант.
Тому вважати його геніальним футбольним скульптором зовсім не є перебільшенням. І таке порівняння ще більше посилюється, коли згадати про той неоціненний внесок, який зробив Лобановський у відродження українського футболу в останні роки свого життя.
***
Науково вивірений до деталей футбол Лобановського був проекцією його людської суті, складу його душі і характеру, педантично дотримуваних ним норм поведінки. Будучи популярним, він ніколи не намагався стати публічною особою, але і до свого особистого життя нікого не підпускав. У ньому великий футбольний педагог мав щастя бути і коханим чоловіком, і турботливим батьком, і двічі дідусем.
Дуже багато вихованців Валерія Васильовича щиро стверджують, що всім найкращим у собі вони зобов'язані своєму наставникові. Думається, що жоден тренер у світі, крім нього, не мав стільки підопічних, які після завершення ігрової кар'єри під його впливом залишалися в футболі. Один із них – Андрій Шевченко – очолює національну збірну. На цій посаді працювали також Олег Блохін, Михайло Фоменко, Анатолій Коньков, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко, Олександр Заваров…
Особливо запам'яталося, як 1986 року, коли київські динамівці виграли свій черговий європейський трофей і в цілому переможно провели сезон, Лобановському присвятили пісню – «Рудий соняшник». Слова написав знаменитий поет і вірний друг команди Юрій Рибчинський, а музику – Ігор Поклад. Виконати пісню на вечорі-вшануванні «Динамо» у столичному Палаці спорту випало воротареві Михайлу Михайлову, бо мав чудові вокальні дані і грав на гітарі. Коли Михайлов заспівав душевно і красиво, то в багатьох присутніх у залі в очах заблищали сльози. Відчувалося, що розчулився тоді і сам метр, скупий на сентименти. Були у тій прекрасній пісні такі слова: «На вихованців твоїх осипається золотом осінь, додаючи тобі срібла сивини...». Думається, що навряд чи можна таке написати про суху, бездушну людину...
***
На тренерській посаді Валерій Васильович пропрацював тридцять три роки. І намагався постійно випереджати час!
Присутні в його славній біографії роки роботи зі збірними Об'єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. А під кінець 1996 року Валерій Васильович, якого умовили брати Суркіси, повернувся до України, щоб знову очолити «Динамо» і відновити міжнародний авторитет знаменитого клубу, котрий похитнувся в перші роки незалежності.
Уже через рік після повернення його нова команда дісталася чвертьфіналу Ліги чемпіонів, а ще через сезон «Динамо» зупинилося за крок від фіналу. Раніше Шевченка, Реброва, Лужного, Шовковського та інших динамівців у Європі майже ніхто не знав, бо поруч не було Лобановського. І тут усе змінилося – метр вдихнув життєву силу в своє улюблене «Динамо». Але це стосувалося великою мірою і всього український футболу.
А його вихованців почали залучати до найіменитіших клубів. Лужного не один сезон цінували в лондонському «Арсеналі», Шевченко засяяв у «Мілані», з яким виграв Лігу чемпіонів…
Віктор Браницький («Голос України»), спеціально для газети «Marca»
